Нині наша країна відзначає 100 років з дня народження Карпенка-Карого. В ці дні особливо хочеться нагадати знаменні висловлювання Івана Франка про твори одного з талановитіших діячів українського театру.
***
Іван Франко в своїх працях приділив багато уваги творчості найвидатнішого українського драматурга — класика Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). Франко розцінював Карпенка-Карого як великого майстра. Про це свідчать численні рецензії і статті. Перші слова Івана Франка про творчість Карпенка-Карого читаємо в його театральних рецензіях для польського щоденника «Кур'єр львовскі», до складу редакції якого Франко належав. До Львова заїздила мандрівна театральна трупа, так званий театр «Руської Бесіди», де вони давали низку вистав. Найдавніші рецензії Франка маємо з 1889 р. Тоді трупа давала вистави в невеличкій залі товариства «Фрозінн» (на цьому місці стоїть тепер готель Інтурист). 7 листопада грали «Хто винен?». Свою рецензію про виставу Франко почав словами: «На вчорашній, першій виставі українського театру “Бесіди”, яка відбулась в залі товариства “Фрозінн”, було доволі мало публіки, хоч як самий вибір п'єси, так і гра артистів з кожного погляду заслуговувала на виняткову увагу. Ставили вперше у Львові “Хто винен?”, драму з народного українського життя Карпенка-Карого. Незалежно від доволі слабої драматичної будови, ця п'єса має в собі стільки краси і сили, що, не зважаючи на значні викреслення, пороблені львівською поліцією, яка виявилась надто дбайливою за стан нервів глядачів, вона може до глибини зворушити кожного, хто тільки має охоту й нахил добачувати в людському житті (тим самим і в його відтворенні на сцені) щось більше ніж звичайний калейдоскоп дотепних ситуацій, усяких нісенітниць і наскрізь тваринних життьових функцій. Автор цієї драми, подібно як і ціла драматична й літературна школа російська, виходить із заложення, що життя простого народу, так само (а може й ще більше), ніж життя упривілейованих верств, багате на глибоко драматичні ситуації та колізії, що й під солом'яною сільською стріхою людські серця б'ються з такою самою силою, людські пристрасті киплять і поборюють себе з такою самою нагальністю, а почуття обов'язку бореться з голосом серця з таким самим завзяттям, як і з людей з іншого середовища. Один з цих життьових проявів задував він відтворити в своїй драмі “Хто винен?”».
Подавши зміст драми, Франко дав такий висновок: «Чи справді тут місце на таке запитання, не знаємо. Властивої, свідомої вини не бачимо ні в однієї з дійових осіб. Натомість ця драма показує нам з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де безліч сил складається на те, щоб підкопати в людях те, що в них чисте і здорове, а ніщо не розбуджує ні не підтримує в них почуття обов'язку і громадянської свідомості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері хотів автор дошукуватись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що виступають в його драмі». Кінець рецензії присвячений заміткам про гру артистів.
Незадоволений першою редакцією, автор переробив свою драму, назвавши її «Безталання», з чого цензура при переписуванні заголовка зробила «Безталанна». Про глибокотрагічний малюнок родинного безладдя в селянській хаті висловився Франко в своєму «Нарисі» літератури, що «трагічний мотив — муж вбиває жінку, з якою оженився з любові, але життя з якою затруює йому мати, і любов до якої звільна гасить у ньому її сліпота та ревність її суперниці, що перетягає чоловіка до себе, — затемнений головно обставиною сліпоти, що являється не драматичним, а припадковим аксесуаром».
Свою першу театральну рецензію в 1892 році почав Франко словами: «Перша вистава українського театру “Бесіди” (13. ІІІ.) проходила при доволі малій кількості глядачів, що ледве наполовину заповнили невелику залу товариства “Фрозінн”. А шкода, бо виставу як з уваги на саму п'єсу, так і щодо гри артистів можна вважати наскрізь удатною. “Мартин Боруля”, комедія в 5 діях Карпенка-Карого, це твір наскрізь сучасний, що живцем схоплений із дійсності. Боруля, багатий шляхтич-чиншовик на Україні, бажає добитись урядового затвердження свого дворянського стану, щоб зрівнятися з паном державцем. Свого сина, що закінчив тільки сільську школу, він хотів би вивести в урядовця при земському суді, а дочку теж хоче видати заміж за людяну “з чином”. Це доводить до цілої низки конфліктів і напівсмішних та напівтрагічних ситуацій, аж поки нарешті тяжкий досвід виліковує Борулю з його манії.
Висміювання чиншової шляхти, намагання дрібних сільських багатіїв попасти між панів, — ось суспільне тло цієї комедії. В кількох удатних постатях автор схарактеризував паразитне, морально зогниле російське чиновництво і здорове ядро селянства. Наймит Борулі Омелько і старий балакун, шляхтич Пеньонжка, репрезентують гумористичну сторінку твору, хоч в особі Омелька дав автор швидше карикатуру придуркуватого парубка ніж справжній тип».
Франко вважав «Мартина Борулю» за одну з найкращих українських комедій.
Тижнем пізніше в неділю (20. ІІІ.) йшла вперше вистава комедії Карпенка-Карого «”Сто тисяч”, — писав Франко в рецензії. — Сама п'єса основана на теперішньому економічному розвитку селянського життя на Україні. Цей розвиток продукує так званих кулаків, сільських багатіїв-лихварів, які скуповують землю і висилають бідніших селян. Одного з таких кулаків показує ця п'єса. Ця п'єса не належить до найкращих, — в ній брак акції і помітні різні недомагання з композиційного та психологічного погляду». В 1907 році назвав Франко «Сто тисяч» прегарною комедією з безсмертними типами Герасима Калитки й копача Бонавентури.
Франко уважно стежив за розвитком українського театру і драматургії, був радий, що є люди, які в складних і тяжких умовах служать справі українського мистецтва.
Даючи в «Зорі» у 1893 році огляд українського літературного життя за 1892 рік, Франко згадав, що «доволі інтересним огнищем українського письменства останнім часом у Росії став український театр. Театр вимагає п'єс і то щораз нових. А раз вільно бути театрові українському, то й очевидно, що й репертуару йому треба українського. І ось за якихось 10 літ довкола українського театру в Росії купчиться досить оживлена драматична продукція. Перед на цьому полі ведуть, звісно, люди найближче причасні до театру, актори і директори трупи, як М. Кропивницький, Карпенко-Карий, М. Старицький. На щастя для нашої літератури всі три ці людини — талановиті письменники, і дякуючи їм, українська література має нині те, про що десять років тому ніхто ще й думати не смів, має дуже гарні зав'язки питомої драми майже у всіх її родах від веселого фарсу («Пошились в дурні») до поважної суспільної драми («Не судилось»).
Як зразки були згадані твори Кропивницького й Старицького, але вже в 1898 році в «Русько-українській літературі» Франко назвав Карпенка-Карого найкращим українським драматургом. Він писав: «Цензурні обставини, серед яких виник український театр, мали рішучий вплив на появу і характер його репертуару. Українська трупа мусіла виставляти тільки оригінальні українські штуки з сучасного народного життя. Ані прикладних штук, ані історичних, ані таких, де би виступали і по-українському говорили інтелігентні люди, їй не вільно було виставляти. І ось під тиском цих цензурних вимог повстала наша народна драма в Росії, головними репрезентантами котрої є Кропивницький і Карпенко-Карий. В їх драматичних творах стає перед нами як живе українське село з його поезією і з його темнотою, з його природною красою і з його п'явками та визискувачами. Сільська вулиця, співи і забави дівчат і парубків, корчма з неминучим євреєм, старшина і громадська управа, сільські лихварі і сільські вчителі, сільський пролетаріат і сільські дуки, багачі та дідичі — все те виведено тут в ряді прекрасно оброблених і не раз глибоко внетудійованих типів. Особливо твори Карпенка-Карого, першого нині майстра на полі української драматичної літератури, виявляють велике багатство обсервації, вірність спостережень і вмілість схоплювати на льоту нові явища в житті сучасного українського села».
Про те, з якою увагою стежив Франко за творчим зростанням Карпенка-Карого, яскраво свідчить той факт, як Франко сприйняв винесення ухвали жюрі конкурсу Виділу крайового у Львові. На цьому конкурсі п'єсу Карпенка-Карого «Чабан» (згодом названу «Бурлака») не вважали за досконалий твір. У згадці про перший том «Драм і комедій» Тобілевича в «Житті і слові» Франко так оцінював «Бурлаку»: «Є це вельми живий і драматичний малюнок безправ'я, яке царює в Росії від гори до низу; малюючи той найнижчий низ, автор проте прорубує добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі того безправ'я, змальованого в особах старшини, збірщика, єврея Гершка та цілої ватаги темних, слабосильних прибитих селян. На тім темнім тлі малює нам автор могучу, світлу фігуру Бурлаки, чоловіка з незломною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти цього валу стає до боротьби за правду». «Цікава річ, — пригадував Франко історію драматичного конкурсу, на якому, до речі, він отримав третю премію за “Украдене щастя”. — Оця штука під назвою “Чабан” була на конкурсі Виділу крайового у Львові — на тім самім, на якім першу премію одержала така безграмотна п'єса, як Катря Чайківна, а другу премію одержав плагіат із Островського. Тільки тепер, прочитавши “Бурлаку”, ми можемо до глибини душі застидатись за наш тодішній літературно-драматичний ареопаг».
Хронологічно «Бурлака» вийшов перший спід пера автора в 1883 році. Того самого року написана й річ, про яку в 1907 році так висловився Франко: «Прецікава і високо драматична картина “Підпанки” малює останні часи кріпацтва і панський двір, як центр страшної деморалізації та самоволі. Пан сам не виступає на сцені, а тільки його двораки та селяни, але проте роль пана і його влада над людськими душами й їх честю та сумлінням змальована глибоко правдивими і злучними рисами. Подія розвивається надзвичайно живо і драматично».
Франко дуже ретельно студіює роботу Карпенка-Карого і дає об'єктивну оцінку. Він, назвавши написану в 1885 році «Наймичку» майстерним твором, відзначив про те, що спроба драматизувати Бондарівну не вдалася. Про п'єсу «Розумний і дурень» (написану в 1884 році) був такої думки, що малюнок досить блідий і композиція примітивна/
В 1889 році написаний «Сава Чалий», в 1900 році «Хазяїн», в 1902 році «Гандзя», в 1903 році «Суєта», а в 1904 році «Житейське море». Перші дві речі назвав Франко капітальними творами. «Грандіозну за своїм задумом своєю майже бездоганною обробкою картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею» дає Карпенко-Карий у «Хазяїні», а трагедія «Сава Чалий» це твір «гідний статі в ряді архітворів нашої літератури». Рецензуючи альманах «На вічну пам'ять Котляревському», де друкувалась вперше «Гандзя», Франко назвав її «новою перлиною в багатому та коштовному намисті, яке подарував нашій літературі цей талановитий та невтомний письменник». В іншому місці Франко визначив її як прекрасну трагедію, бачивши в «Гандзі» символ України, шарпаної з усіх боків і доведеної на край погибелі. З двох драм із значним автобіографічним характером відмітив Франко «верх артистичної досконалості в композиції і показі теми» в «Суєті», я уважав за далеко слабшу «Житейське море».
Вважаючи Карпенка-Карого письменником високої культури, людиною, що дала багато українському театрові і літературі, Франко гаряче стає на захист Карпенка-Карого, коли хто з критиків поверховно або недбало намагається розглядати творчість великого драматурга. Так, даючи свої зауваження до статті Юрія Кміта (1900 р.) Франко закинув останньому, що той майже не добачив «моральних відносин і змін в сучасній Україні», не зрозумів «галереї психологічних типів, змальованих майстерним пером Карпенка-Карого, їх значення в сучасному житті і в культурній історії України».
Прямо з захопленням висловився Франко в «Літературно-науковому віснику» про Карпенка-Карого, починаючи його некролог так: «І знов наше письменство понесло велику втрату. Дня 2-го (15.) IX. б. р. вмер від важкої недуги Іван Карпович Тобілевич, широко відомий під своїм артистичним і літературним прізвищем Карпенко-Карий. Чим він був для України, для розвитку її громадського та духовного життя, це відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хочби лише читав його твори, це зрозуміє кожний, хто знає, що він був один із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, рівного якому не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один з сучасних драматургів не тільки Росії але і інших слов'янських народів».
Франко закінчив свою статтю словами про те, що він схиляється перед талантом Карпенка-Карого, великого майстра драматичної творчості. «Обняти такий широкий горизонт, — писав Франко, — заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».
[Вільна Україна, 08.09.1945]
08.09.1945