Мій некролог
Мої батьки, що жили в Україні, не були цікаві знати, як глибоко сягав у минувшину наш рід. І мені особисто не повелося додовбатись далі, як до четвертого покоління. Власне, не так важко було б знайти і дальші нитки, та я зупинився в своїх шуканнях, скоро прийшов до певних висновків. Бо ж одного часу мене дуже кортіло знати щось більше про своє походження, а саме, коли мені кілька разів підкреслили, що ні зовнішнім виглядом, ні психологією я не подібний до корінних українських людей. Та й прізвище (в московській вимові) було досить підозріле. Тоді я уважніше придивився і до своїх батьків та й помітив і в них чимало нетипового для українців. Одначе в останніх трьох поколіннях нашого роду те нетипове для українця мабуть найрізкіше виявилось у мені. З давніших же членів нашого роду, мені особисто відомих, особливо характеристичним був мій дідусь — батько мого тата.
Пізнав я його — вже сивого діда, бо ж, коли я народився, дідусеві було вже кодо, якщо не поверх, 65 років. А що він дожив до 92-х, то все те, що я чув від свого діда як очевидця, скоїлося принаймні 120 або й 125 років перед цим днем.
Мій дід був впродовж 40 літ православним діяконом у Карлівці (на Полтавщині біля Констянтинограду), потім панотцем недалеко звідтіля. Дідові батьки також проживали в Карлівці, при чому мій прадід був там протоєреєм і неабиякою особою в околиці. Що ж до прадіда і місця його осідку, певних відомостей не було. Назовні мій дід виглядав досить своєрідно: був вельми високого росту, кремезний і дужий, з очима настільки ясноблакитними, що проти сонця вони видавалися мало чим темніші за білки склери, тобто були майже білі, з великою чорною зіницею. Відповідно до своєї будови панотець Іван, або — як незмінно називала його бабуня — Іван Іванович, мав пропорціональну і фізичну силу. Оповідалось, що він без великих зусиль утримував за колеса коча, запряженого трьома кіньми, вязав вузли з залізної кочерги, перегинав і сплющував пальцями мідяного пятака та переносив при потребі повний шаплик (шеритвас) із водою. Одначе мені ніколи не довелося бути свідком якогось подібного атлетичного чину мого дідуся, що за тих мирних часів уважалося за найпозитивніші осяги людини. Але також, дарма, що майже з шістьох років і аж до лікарського диплому мені довелося проживати під одним дахом із дідом, не бачив я і вияву його гніву, хоча в останні роки свого життя отець Іван втратив свій незмінний гумор та лагідність, а почав бути зі всього невдоволеним та на всіх "бурчав".
Ще як був я малим хлопчиною, довелося мені бачити, як діда сильно образив у його ж хаті пяний селянин. Усі приявні були страшенно обурені, тільки дід не втратив ні на крихту свого спокою, взяв на руки велетенського "дядька", виніс його за двері хати, потім — на вулицю, зачинив хвіртку і з усміхом вернувся до хати.
Я увесь кипів:
— Ну, дідусю, я б його так набив! — нахвалявся я щиро.
— Так то ж, ти, — сміючись відказав дідусь, — але не я. Я не смів і сердитись, а тим паче — битись.
— Чому ж?
— Чому-чому? А тому, голомозгий, що я не можу когось бити, я можу тільки вбити.
І дід не бив не тільки людей, але й тварин. Він навіть посміхався, коли його улюблений жеребець на знак приязні зіпявся на нього передніми догами й поставив їх дідові на плечі так, що гаком підкови зломив одну ключку. Однак дідусь не впав під тим тягарем, а взяв оґера ноги в руки й відопхнув від себе.
Те, що дід мав такі ясні очі, що при всіх обставинах не тратив своєї лагідної веселости, хоча загалом був дуже не балакучий, що навіть під чаркою він ніколи не зміняв своєї вдачі, ні з ким ніколи не заводився, не вступав у ніяку суперечку, й не виявляв обурення з приводу немилих для нього фактів, — усе це в звязку з нашим прізвищем, назвою містечка, де жили і його батьки, поставило передімною питання: чи не походить наш рід від якихось скандинавських людей? На підставі розшуків, зрештою, далося збудувати про це таку гіпотезу. Не виключене, що мій прапрадід був швед; а на Полтавщині опинився вкупі з Карлом XIІ. По нещасливому бої під Полтавою — може з іншими пораненими чи заблуканими застряв у селищі, що дістало й наймення від недавніх подій. Врешті осадники Карлівки, як люди, що прийшли з "королем" чи може "Каролем", були люди "Королеві" і з тим прізвищем залишились в Україні.
Докінчення буде.
[Краківські вісті, 23.04.1942]
(Закінчення).
Пeвнe — далі, — що то мій перший праотець більш за абориґенів зрозумів вагу освіти, а тому повіддавав своїх дітей, що народилися безперечно від українки, до школи. Через те вже в другому поколінні мої українські попередники спромоглися на ліпше становище при церковному вівтарі, що й тривало в нашому роді без перерви аж до мене, який, хоча й готовився освітою до попівства, однак "через вольнодумство" виступив з "коліна Левітова". Ще розповідав мій дідусь Іван, ще його дід, тобто ніби син першого посадника нашого роду в Карлівці, до смерті дружини вступив у манастир на Соловкі і згодом був ігуменом того, тепер так знаного, манастиря.
На скільки це все точна правда, не відомо але ж не тільки наш рід має підстави так міркувати про своє походження; на Полтавщині та на пядень неї в напрямі Бесарабії є таких родів в Україні більше. Було також мені дивним, що, коли я вперше опинився за кордоном, в Европі, мене раз-у-раз питали чужі люди, помітивши мої різнобарвні очі чи я — швед? Та, з часом перестало це мене цікавити, бо кілька поколінь моїх попередників, проживши в Україні, заслужили для мене право вважати себе за правдивого українця.
Згадаю тут деякі події з мого дитячого віку, що могли мати вплив на формування моєї вдачі.
Моя мама, з роду Погода, померла, коли я мав півтори років. Всі, хто знав маму, говорили мені про неї як про святу. Спочатку я залишився при батькові, що тоді вже був дияконом — в дівочому манастирі, в Ладині. Як людина наскрізь чесна й глибокопобожна, тато мій випросився з Ладина, "щоб не мати спокуси". Його перенесли до Полтави та настановили учителем співу в реальній гімназії. Жили ми з ним удвох в самій школі, де йому призначили помешканя.
Жили ми з батьком у повній приязні. За все життя пригадую єдину кару від нього: стати в кут. Мені, малому, видалося це занадто образливе. Очевидне вже міркуючи по-українському ("не купив батько шапки — нехай же вуха мерзнуть!"), я зо своєї ініціятиви поставився навколішки. Коли ж за короткий час хотів стати на рівні, батько мене повідомив, що моя ініціатива саме зійшлася з його бажанням, — і я мусів довше залишитись у незручній постаті. Я тоді так затявся, що татко вирішив ніколи більш мене не карати, і вже потім ніколи не скористав із своєї сили, дарма, що я не раз — щиро кажу — був вартий і більшої кари, як стояння на вколишках.
Загалом же я з татом товаришував. А що мій тато любив книжку, малюнок, природу, а найбільше слів, зовсім не погано грав на скрипці, стріляв так досконало, як Вільгельм Телль (буквально: з лука збивав стрілою яблуко), був добрим садівником, видатним в околиці пасічником та й взагалі вмів чимало всяких інших річей, — то його товаришуваня зо мною впливало на мене так, що я з дитинства намагався пізнати все, що було довкола мене. Отож, років з шістьох я вже пильно читав часопис "Задушевноє слово" який робив на мене таке велике вражіння, що й досі памятаю деякі оповідання. З сьомого року я почав зарисовувати ґіпси в рисунковій залі реальної школи. З восьмого — писав вірші на взірець тих, що були в "Задушевному слові". Маючи коло восьми років я принагідно зазнайомився з однолітками-дітьми комедіянтів із мандрівного цирку. Мене почали вчити різних штук і я мало-мало не втік у мандри. Та перешкодила робітниця: коли я все вже приготовив для втечі, мене затримав тато. Не гнівався, не карав і не вичитував. Тільки спитав:
— Що ж ти можеш робити в цирку? Що ти вмієш?
— Як що? — спалахнув я. — От, хоча б стрибати крізь обручі, ходити на руках, а потім буду...
— Що будеш потім, те потім і буде. А тепер покажи мені, що вже вмієш.
Я враз став на руки, зробив два кроки й yпaв.
— От так умієш? — скривився тато. — Ану, візьми обруч. Проскоч тричі.
І з обручем не пішло гладко: раз проскочив, але двічі зачепився.
— Покинь-но це, — сказав тато рішуче. — Бачу, що будеш там підмітати за звірями й нічого більше. А я цього не хочу. Підеш із цирком тоді, як дійсно вмітимеш досконало ходити на руках, стрибати крізь обруч із коня, й так далі. А тепер одягайся швиденько: поїдемо до бабусь.
Там було дуже весело, мене лишили ночувати, а цирк виїхав.
І потім, коли я, бувало, заводжу:
— Я знаю...
Тато мене спиняв:
— Знати кожен може. Напевне і я знаю то, що й ти. А от, покажи мені, що ти вмієш?...
[Краківські вісті, 24.04.1942]
(Продовження).
Підтримуючи заодно цікавість до всякого вміння, батько даpмa, що ніколи не мав в запасі грошей, бо ж був людиною дуже доброю і своє майно радо роздавав, — з останніх уможливлював мені ту чи іншу практику. Та ж, крім уміння, треба було й знаття. Як син дyxoвнoї особи, я мав право безплатно вчитись у духовній школі, що офіційно звалась "Духовним Училищем", а в щоденній мові — Полтавською бурсою. Отож при кінці серпня 1889 р. мене привели туди до "вступного іспиту" в підготовну клacy. Таж іспит показав, що моє знання більше, ніж треба, й мене прийняли просто до першої кляси. За це батько подарував мені карбованця. Я мав право видати його "на що вхітно", а бабуня пообіцяла, що від сьогодні належиться мені срібний годинник із щитом на кришечці, де можна вирізати власні ініціяли. Тільки ж що я — надто малий, то годинник перезуватиметься у неї, а я отримаю його, коли перейду в четверту клясу, тобто аж кінчатиму бурсу. Я був дуже радий, бо ж тепер було певним, що я — вже власник срібного годинника принаймні потенціяльно й була небияка рація швидше, без затримок, скінчити бурсу. А тому з подарованого батьком карбованця я без жалю видав перших 15 копійок на чорненький плетений шнурочок, що виглядав надзвичайно гарно й сам по собі. Як же буде гарно, коли за чотири роки я повішу на цей шнурочок свій годинник! Поки ж що я привісив до нього ключики від скриньки, яку мені зробили на особливе замовлення. Була вона така, як ми потім бачили у рекрутів: з випуклим верхом, на чорно лякована, з залізним вушком нагорі й добрим, певним замочком. Скринька була необхідна, бо ж батько був у м. Чутові (під Полтавою), а я мав жити у дядька в Полтаві, на Манастирській вулиці. А що у дядька також були хлопці, більш-менш мої однолітки, Міша й Ваня, — то я мусів мати певний сховок для своїх приватних скарбів.
Коли вже стало відомо, що мене прийняли до першої кляси, враз — не знать, відкіль — у мене з'явився білий "парусиновий" одяг: довгі штани дудками й досить довга (бо "на виріст") сорочка — "косоворотка", або ж — як звалося в бурсi — "блуза", чорний лякований пас з великою й важкою чотирокутною пряжкою, що мала назву "бляхи". Образ нового бурсака закінчував такий же парусиновий кашкет з чорним шкурятяним дашком і телячий з шерстю наверх, гнідий ранець за плечима. Це був напів приписовий одяг, бо "казенна" одіж бурсачка була гіршої якости.
Коли в цій повній уніформі з важким ранцем, наповненим книгами й зшитками, прийшов я вперше до бурси на науку, науки якраз не було, а ми лише помолились на молебні. Потім були лікарські оглядини, а далі нас посадовили в клясі й "смотритель", про якого я вже довідався на іспиті, що він — найстрашніший з усіх моїх будучих мучителів, хоча й звався бурсачкою досить неімпозантно — "Чехоня", проказав нам якесь навчання, й ми могли йти додому. Коли я вже зачепив на плечі свого ранця, то зненацька вчув, що за коміром у мене обертається чиясь рука, а потім там почало дуже свербіти. Засадивши руку за комір, я враз мав змогу переконатись, що мені насипали за сорочку насіння з шепшини. Ясно це дуже мене обурило і я, пізнавши збиточника по його злорадісному сміху, кинувся на нього. Але ж я був малий, з дитинства мав переважно товариство дівоче, бо братів у мене не було, а тому не мав вправи у бійці. Отже збиточник мабуть тільки того й чекав, щоб я спробував на нього напасти: в тій же хвилині я дістав раз і другий в лице, аж іскри посипалися з очей, а щоб їх погасити, враз полилися потоки сліз. Я ревів, але ж не знав, що далі мав робити: скаржитись не міг, бо ще на іспиті мене поінформували, що хто ходить скаржити на товаришів, того звуть однаково, як і обмовника — "ябедою" й битимуть при всякій нагоді всі без вийнятку, мовляв, як того, що поставлений поза законом. Наздогнати ворога, що вже втікав, не знати куди, — було безнадійне: бо ж поперше, що був він далеко, а подруге, я ані трохи не був певний, що герць виграю. Тому я безпомічно ревів, почуваючи пекучу досаду в серці й печію на спині. Скинув ранця, скинув блюзу й сорочку та витрушував шипшинове насіння. Річ ясна, хтось вхопив і сховав мій пояс, інші — затягли ранець і блюзу. Коли нарешті до кляси зайшов доглядач ("надзиратель") і здивовано почав мене допитувати, чому я реву й чому стою посеред кляси, то тільки по моєму висвітленню, — при чому я не назвав першого напасника — мені привернули мої речі. Щоправда, коли я взяв у руку свою блюзу, то помітив, як вона вже прикрашена майстерним малюнком на спині: там намалювали чималого чорта з ріжками, з вісолопленим язиком і розчепіреними руками. Я затулив чорта ранцем і під загальний регіт та рев "казеннокошних", тобто тих, що жили не по приватних помешканнях, а в бурсацькому інтернаті, помандрував додому.
Разом зі мною вийшов ще один бурсачок, в такому ж парусиновому одягу й такий же хирлявий білявий та малий як я.
Між нами відбулася така розмова:
— Як тебе звати? — спитав мене мій новий попутник.
— А тобі яке діло? — відповів я, лихий на увесь світ.
— Тю, дурний. Я ж тебе не чіпаю. Мене зовуть — Петлюра Симон, а тебе?
— Королів Василь — відказав я, шморгаючи носом.
— Коли будеш ревіти, то тебе прозвуть "бабою" — поінформував мене Петлюра.
— Як я малий, і вони мене бють! — відповів я.
— І я ж малий, але ж мене не бють! — відповів.
— Чому ж то так?
— Бо бояться: в мене брат — "второкласник"!... Нехай тільки попробують, то він їм так накладе, що ого-го!..
Я із заздрістю подивився на Петлюру: в мене, правда, також був брат у перших, але ж він уже вчився в семінарії, отже з нього в бурсі нe було ніякої користи, бо тут я був цілком беззахистний...
Ми швидко розлучились: минувши у семінарію, Петлюра пішов, як мені здавалося, кудись на "Кобіщани", а я повернув в напрямі до своєї Манастирської вулиці.
[Краківські вісті, 30.04.1942]
(Продовження).
Ми поприятелювали з Симоном. Та дитяче приятелювання нестале, тому не можу майже пригадати якихось помітниших подробиць з перших наших взаємин. Памятаю тільки, що Симонова певність щодо надійної братової оборони була малопідставна, не тільки його — малого більші й нахабніші товариші били також часто, як і мене, але ж не рідко доводилось чути надзвичайно пронизливий а дзвінкий голос і його брата, якого товкли вже товариші з його кляси або старші. Але одну сцену пригадую дуже добре, немов би це було вчора. Коли ми щасливо витримали перехідні іспити з першої кляси до другої, то, здибавшись після літніх ферій, я й Симон (при чому до цього наймення автоматично додавалось — Зилот, не як дражливе прізвище, але тільки з асоціяції сумежности), обнявши один одного за плечі, як "Дружки" пішли до того покою, де просиділи минулий рік, тобто до першої кляси, відчинили двері й, скільки можна було дальше, наплювали всередину. Цим ми виявили свої почуття до тієї, вже скінченої нами, кляси. Пригадую, що той вияв нашої антипатії й зневаги ми повторювали кілька день по черзі, аж поки хтось із старших не намняв нам за це вуха.
Але ж наплювати спільно на другу клясу нам вже не довелось: я перейшов далі, а Петлюра лишився "для більшого удосконалення в науках" (стереотипний учительський жарт!) другої кляси. Самозрозуміло, що на цьому й скінчилася перша фаза нашого приятелювання, бо ми вже мали інші інтереси та й бурсацький бон-тон не поручав підтримувати відносини з тими, що залишилися позаду. Таким чином Симон Петлюра на якийсь час зник з кругів моїх знайомостей.
Перейшовши в семінарію і маючи в кишені подарований чотири роки перед тим годинник, я наздігнав Симонового брата, який також не поспішав закінчувати богословську освіту. Приятелювали ми з ним, хоча досить мало, бо Петлюра був в другому ("паралельному") відділу тієї ж кляси. Але ж він часто навідувався до нашого відділу, бо за його товариську веселість та прекрасний дзвінкий голос його дуже любили товариші. Але ж за кілька років і цей Петлюра знову відстав і я втpатив його з свого обрію, зустрівшись із ним аж в 1905 році на службі в полтавському земстві (в міській самоуправі), де я був районовим ("участковим") ветеринаром, а він — районовим агрономом. В малоперещепенському районі мене захопила революція. Там, спровокований місцевими жидами, вкупі з учителем Гр. Шерстюком (основоположником видавництва "Український Учитель" та автором однієї з перших українських граматик) ми засновували "Малоперещепинську Республику", що й привело нас вкупі до полтавських "арештанських рот". І коли вже ми сиділи в "Романовій дачі"*) в нюти взяті, то довідались, що агронома Петлюру саме в нашій Малій Перещепині трагічно заморили в сільській "холодній" реакційними засобами на початку 1906 року...
Але вертаюся трохи назад.
Час проведений в бурсі, був однією з найтяжчих діб мого життя. Перший рік було важко звикнути жити без мойого товариша — батька, на помешканні у недоброї дядини, дальші ж роки в інтернаті було ще гірше. Вся атмосфера тієї духовної школи, де мало кластися підвалини для духовного розвитку майбутнього "священнослужителя", була зовсім неетична, а то і безбожницька. Дух формалізму, безтямної жорстокости, упередження й ворожости, що ним відзначалися майже всі бeз вийнятку тамошні педагоги, викликала протиакцію, підштовхуючи дітвору до вчинків що інколи межували зі злочинством. "Сквернословіє", богозневага, грубість та хамство і у взаєминах дітвори перемішувались з фактами злодійства — особливо в сусідній крамниці так званого "Кота", безпідставної злости до всього, що належало до нашої альма матер. Сама обстанова бурсацького життя виключала якібудь прояви добрих порухів чи шляхотних почувань. Бурса не знала правди, милосердя, вибачливости, а вже не говорю про якусь жертвенність. Взагалі, як по багатьох інших "закритих" російських школах, всуміш з сухо й глупо подаваними формальними знаннями дресували тут на злочинців. Тому вкрасти в когось з педагогів якусь річ, порізати ножиком парасоль учителя, поприбивати цьвочками до підлоги кальоші, понищити, що дасться, з "казенного" (шкільного) майна і т. ін. — моральний кодекс бурсачви, що жила, мовляв, у стані перманентної війни з "начальством", не тільки не осуджував, але і найліпші хлопці вважали це за прояв геройства.
*) "Дача" — літнище для відпочинку; Романова — царська, бо в Росії була династія Романових.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 01.05.1942]
(Продовження).
Але ж я з Верещакою залишились, мої собаки в покинутім човні. Не було часу ховати розложене причандалля, страшно було хапати майже повну киплячу миску, не було куди всунути чадну нафтову лямпу. Крім того нас вже зраджував густий сморід каруку та газу, що розходився по всій хаті. То ж ми так і задеревіли над своєю "хемією", що явно загрожувала нам великими прикрощами, може навіть аж до вязниці включно, бо ж ми добре знали, що в тих часах гектогpаф у руках приватних осіб відбивав тільки революційні відозви. А шо Миловзоров був "важкою скотиною", як звала семінарія ту відразливу постать: руду, беззубу, шкутильгаву й "косноязичну, як Мойсей", що її немов би тільки для глуму приневолили носити таке претенсійне прізвище, то наше положення було аж надто прикре.
Ми не встигли навіть якось порадитись, коли сморід вже привів Миловзорова на наш поріг. Я глянув на святий образ, напружив усі сили свого змалілого духа й яко-мога сміливо дивився у вічі на смертельного ворога, що був готов мене "поглотити". Верещака також щосили намагався не показати своєї розпуки й витріщив очі на розломаний стілець. Погляд "важкої скотини" також враз опинився на тій точці.
— Це ж що таке? — засичав він, внутрішньо розрадований, що вже має неабияку зачіпку записати нам кару,
— С...стілець! — зідхнувши відповів я.
— Бачу, що стілець. Але чому поломаний? Хто зломав?
— Це я зломав — несподівано, по малій павзі, зовсім певним голосом відповів Богові винний Верещака. — Тут було ще не засвічено... Я зачепився. Ось дивіться, як щоку роздряпав... Мало-мало ока не вибив був... Ось дивіться на шоку... Бачите?.. Ото ж, щоб не було ще неприємностей від господаря...
— ...так ми й хочемо самі склеїти! — захопленно підхопив я ґеніяльну імровізацію Верещаки. — Їй-Богу! От, вже купили за свої гроші клею й от се варимо...
— Ото аж стільки? — здивувася Миловзоров.
— Ну, да! Перелили води...
— Одурив нас столяр. Тут напроти живе. Ми його спитали, а він-бач-мабуть поглузував...
— А як же з лекціями? — питався догляд.
— Та що лекції! — щиро й радісно співав щасливий Верещака! — Ми ж бо не можемо допустити, щоб господар був про нас кепської думки.
— Як би не склеїли самі, завтра пішов би на нас безневинно вам доносити, — додавав куті меду я.
— Ну, досить. Швидко кінчайте — і за лекції!
— В цій хвилі!...
Коли за "скотиною" зачинялись двері, в хаті стало, як у пеклі. Всі одинадцять юнаків плигали, обнявшись, довкола смердючого варева. А коли врешті наляли "клею" до скриньки, я враз сів малювати недоторканим ще гектографічним чорнилом карикатуру Миловзорова. Опівночі ми вже її видрукували, а другого дня пішла вона по руках. Рецепта на гектограф була знаменита!... На жаль, Митя забув сказати одно, як саме треба його змивати!
Отож, перед розїздом на Великодні Свята, мабуть десь у квітні, появилися й чудові зшитки першого числа нашої "Плахти". Мали вони розмір чвертки звичайного писального, але доброго паперу: число 6, фабрики графа Паскевича. Друковані буди фіялковою фарбою, на горі мали малюнок з плахтою, одначе на барвну окладинку ми не спромоглись. Побіч літературного матеріялу містили вони й прекрасно зроблену графічну копію популярної тоді "Тайної вечері" Н. Ге, що її нарисував Гречановський.
Видання мало надзвичайний успіх: навіть не всі члени редакції могли дістати примірник.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 12.05.1942]
12.05.1942