Вже звичні вересневі Дні УКУ цього року були особливими. Як і багато інших подій 2020-го, вони відбувались у новому форматі — онлайн. Лекторів та аудиторію розділяли камера та екран. І, здається, до такого формату вже варто звикати, адже він з нами ще, очевидно, надовго.
Але одна річ — коли йдеться про кілька зустрічей онлайн, а інша — коли все університетське навчання доводиться перелаштувати на дистанційну форму.
Про новий виклик, а також про те, чи може дистанційна освіта бути доброю, міркує Ростислав Гринів, професор УКУ та Університету міста Ряшів (Польща). Викладав в Університеті Калгарі (Канада), Університеті Кентуккі (Лексингтон, США), Києво-Могилянській бізнес-школі, Київській школі економіки та ЛНУ ім. Франка.
Пропонуємо вашій увазі адаптовану стенограму виступу, що його Ростистав Гринів виголосив у Львові 8 вересня 2020 року в межах традиційних щорічних Днів УКУ
Я не є кваліфікованим викладачем. І в цій історії немає нічого незвичайного. Як і більшість людей, народжених ще минулого тисячоліття, у дитинстві я мріяв стати космонавтом, комбайнером, лікарем і ще багато ким, але у більш зрілому віці бачив себе лише математиком. Мені завжди подобалось — і далі подобається — розв’язувати цікаві задачі, отож питання про вибір професії навіть не стояло. Звісно, я розумів, що фах математика передбачає також і її викладання, але це вже було хіба його першою чи навіть другою похідною. І так сталося, що у моєму дипломі про вищу освіту є запис «Математик. Прикладний математик», але там немає слів «викладач математики». Тому перед вами некваліфікований викладач.
Можливо, саме через це кожного вересня, коли я вперше заходжу в аудиторію до нових студентів, мої коліна трошки тремтять, у горлі пересихає і голос невпевнений. Не те, що я переживаю, що хтось зі студентів поцікавиться моїм правом їм викладати - усвідомлюю, що через брак педагогічної освіти щось, чи навіть усе — роблю неправильно. Але сьогодні я з радістю хочу поділитись з вами своєю невеликою перемогою.
Коли я вперше заходитиму до своїх нових другокурсників цього року, мої коліна не тремтітимуть, а голос буде впевнений. Річ у тім, що я заходитиму до своїх нових студентів дуже впевнено, сидячи перед екраном свого комп’ютера і бачитиму перед собою п’ять чи 10 аватарок, або фотографій облич, бо більше на моєму екрані не поміститься. І це — погодьтеся — зовсім не страшно! Більше того у моєму арсеналі є вже певні прийоми: наприклад, у випадку незручного запитання можна вдати, що ви його не розчули, або ж безпечніше зразу вимкнути мікрофони усім студентам. У крайньому разі, якщо, наприклад, до кінця лекції залишається ще пів години, а підготований матеріал вже давно вичерпано, можна вимкнути комп’ютер і послатись на технічні несправності. А уявіть собі, як би це виглядало на справжньому занятті, коли б я, не знаючи про що говорити далі, просто вирішив втекти з аудиторії.
Жарти жартами, але наші реалії такі, що більшість навчання в УКУ, як і в більшості університетів усього світу, цього семестру буде проходити дистанційно. Це підводить нас до найважливішого питання, про яке би я хотів подискутувати: чи може добра освіта бути дистанційною. На моє переконання, відповідь «так, може» - неправильна. А відповідь «ні, не може» - тим більше. Адже перш ніж відповідати на таке питання, треба визначити, що таке добра освіта.
Я переконаний, що дистанційне навчання може бути цілком непоганим. Це моє переконання, базоване на багатьох успішних прикладах минулого семестру, коли ми усі раптом змушені були перейти в онлайн. Для нашого факультету, як і для усього університету, такий перехід був досить безболісним, бо ми були до нього готові. Не те щоб ми щось знали про китайських кажанів. Від самого заснування нашого факультету ми намагались створити електронні ресурси для усіх курсів, які ми читаємо. Через те студенти мали уже готові дуже добрі дидактичні матеріали для самостійного навчання. А лекції і семінари ми проводили наживо онлайн. При цьому всі лекції записувались, тож навіть ті, хто з технічних причин не були присутні, могли потім їх переглянути. Можна сперечатись, наскільки добрим та якісним це було, але принаймні навчальний процес не перервався ні на день. Звісно, виклики були, і чималі. Але вони були типові для онлайн навчання: наприклад, половина слухачів вже через 15 хвилин втрачають увагу, і, хоча залишаються на зв’язку, насправді займаються чимсь іншим, а інша половина врешті відволікається на сторонні інтернет-ресурси.
Коли ми підсумовували результати роботи впродовж семестру, дійшли висновку, що деякі активності навіть ефективніші дистанційно. Переконаний, що повного повернення до старої форми навчання у нас не буде навіть після остаточної перемоги над коронавірусом. І таке враження, що ми не єдині у цьому. Мені дедалі частіше моя інформаційна бульбашка у Фейсбуці підкидає рекламу навчання в онлайн школах з сертифікованою державою програмою. Хотів би я, правда, подивитись на батьків, які погоджуються на такі тортури для себе... Мабуть, це ті, хто з березня жодного дня не працювали з дому разом зі своїми дітьми.
Але насправді все набагато серйозніше. Нещодавні освітні ініціативи від компанії Google можуть стати початком кінця існування традиційних університетів. Якщо ще хтось не чув, у липні компанія заявила про запуск на платформі Coursera кількох шестимісячних програм з найбільш затребуваних професій. Сертифікати про успішне завершення навчання всередині компанії будуть прирівняні до дипломів про завершену чотирирічну освіту у традиційних коледжах. За повної ціни курсів у $300 прогнозована середньорічна зарплата таких випускників у разі, звісно, прийому на роботу, складатиме $93 000. Про схожі наміри оголосила також компанія Microsoft. І хоча в обох випадках йдеться про комп’ютерні програми, я переконаний, що це лише перші ластівки, і невдовзі ми почуємо про схожі ініціативи з інших спеціальностей. Так от, $300 - це значно менше, аніж плата за семестр навчання на більшості бакалаврських програм нашого університету. І тут виникає незручне питання: а за що студенти, чи радше їхні батьки, переплачують? Насмілюся запропонувати свою відповідь, хоча вона багатьом не сподобається: Вони переплачують... за повітря.
Перш ніж ви почнете звинувачувати мене у цинізмі, я хотів би поділитись своїми враженнями від останнього вступу на нашу магістерську програму з наук про дані. Одним із вступних випробувань є фахова співбесіда, на якій ми розмовляємо про дуже різні речі і часто такі розмови є дуже і дуже цікавими. Ось три найяскравіші моменти, які мені запам’ятались:
Момент перший. На запитання, ким ви себе бачите через 5-10 років після закінчення нашої програми, 20-річний вступник сказав, що хоче бути старшим розробником в якійсь ІТ-компанії.
Момент другий. Почувши запитання, чи були ви волонтеркою і, якщо так, то чим саме і де займались, 20-річна випускниця одного з львівських вишів запитала, чи можемо запропонувати варіанти відповідей.
Момент третій. Абітурієнтка з гуманітарним минулим, яка від початку війни працює у центрі протидії корупції, на наше запитання про мету вступу зізналась, що хоче навчитись використовувати методи машинного навчання, щоб зробити роботу цього центру ефективнішою.
Ми маємо трьох громадян України з дипломом бакалавра. Але чи можемо ми вважати, що усі троє мають добру освіту? Це саме той момент, коли варто зрозуміти, що ми вважаємо доброю освітою. Ви (слухачі цієї онлайн лекції - ред.) у центрі написали слово знання. Але чи справді знання є тотожним поняттям до доброї освіти? Як на мене, добра освіта це не стільки про добрі фахові знання та вміння, скільки про світогляд і розуміння свого місця у цьому світі. Слово «освіта» є спільнокореневим зі словами «світ» і «світло», тож її завданням є освітлювати цей світ. Отой вступник, який мріє стати старшим розробником своє місце у цьому світі поки що вимірює лише зарплатою у понад $3 тисячі на місяць і, звісно, добробутом і усіма можливостями, які ця зарплата перед ним відкриває. Але чи настільки добрим є оте мірило? Я сумніваюсь, що якби раптом усі в нашій країні почали заробляти вдвічі чи втричі більше, наше життя одразу б значно покращилось. Бо окрім цін є ще цінності. Сприйняття перших є динамічним, бо залежить від нашого добробуту, який змінюється як тільки ми починаємо заробляти більше чи менше. Цінності ж поняття скоріше суспільне. Воно виробляється роками, десятиліттями і формується лише всередині спільнот.
Добрі знання є дуже потужним інструментом для досягнення тих чи інших цілей. Але освіта є тим, що такі цілі формує відповідно до вироблених цінностей. Адже можна бути прекрасним ІТ-спеціалістом і займатись хакерством. Можна бути просто блискучим фінансистом і започатковувати фінансові афери чи фінансові піраміди. Той, хто вправно володіє скальпелем, не стає автоматично добрим лікарем, він може також вправно вбивати.
Я не знаю, чи можна сформувати цінності лише виконуючи завдання на онлайн курсах. Але я бачив, як такі цінності напрацьовувались під час спілкування з товаришами в аудиторіях та поза ними, через гарячі дискусії під час спільного виконання божевільних проєктів, через усвідомлення задоволення від того, що можеш допомогти комусь поруч, від спільної радості від успіхів і смутку від невдач, через роздуми після зустрічей та дискусій з моральними авторитетами нації та людства. Це те, що складно передати через екран комп’ютера, але можна увібрати в себе разом з атмосферою університетських містечок.
Я переконаний, що університетське повітря, у якому зростають свідомі громадяни нашої країни зі сформованими загальнолюдськими цінностями, вартує значно більше, аніж суми у квитанціях за оплату навчання. І ми всі з нетерпінням чекаємо тієї миті, коли зможемо знову разом зібратися, щоб спільно дискутувати, сперечатися, погоджуватися, не погоджуватися, радіти, сумувати, і зростати разом з вами.
Ні, я не вірю, що добра освіта може бути дистанційною. Отож — до зустрічі в університетах!.
Публікацію підготувала Мирослава ІВАНИК
16.09.2020