(нічний світ старого Львова)
Вечоріє, спадає ліловий сумерк, і місто прокидається до нічного життя. Спалахують кінкети вуличних ліхтарів, неонові реклями ряхтять червоними, зеленими, блакитними, жовтими зблисками. Нічні ресторації, а особливо танцювальні заклади заповнюються по вінця, миготять чорні чоловічі костюми, барвисті сукні яскраво мальованих жінок, лунають звуки галасливої оркестри і шепіт солодкий: «будь моєю...», а у відповідь – дзвінкий сміх.
На батярських околицях теж починає буяти життя в душних задимлених спелюнках при звуках гармонії, тут теж бавляться, хоч і по-своєму, не знаючи компромісів, тому не раз закінчується любовна драма криваво: за зраду куля в чоло або ніж в серце приятеля чи коханки...
Чотири тисячі повій, явних і потаємних, вражаюча армія жінок, які продають своє тіло і свій гонор. Час від часу арештовують гендлярів живим товаром, та це нікого не зупиняє.
Повії у 30-тих роках були дешеві і невибагливі. Ті, що чекали нагоди під дверима шинку або неподалік двірця, коштували 1,50 золотих – стільки ж, як 5 оселедців, або 15 кг цибулі чи картоплі, або 1,5 кг телятини, або 1,2 кг свинини, або 5 хлібин, або 25 штук папіросок уроздріб, або півтора літра сметани. За 1,50 золотих можна переночувати в приватному притулку або з'їсти два обіди в пані Теличкової, а три – на околиці в шинку. Але з тих 1,50 золотих, які клієнт платив за послугу, вулична дівчина мусила один золотий віддати господині, яка здавала їй кімнату для любощів. Взамін, окрім ліжка, клієнт отримував ще якесь дешеве пійло. Виживати в таких умовах повіям було не просто.
До армії повій належали здебільшого і фордансерки (танцівниці, які витанцьовували з гостями ресторації), і кабаретові танцюристки, з якими траплялися всілякі трагедії – час від часу вони труїлися або стрілялися. Бо здебільшого їхні кар’єри завершувалися спочатку ліжком директора ресторації чи кабарету, а потім уже любовною трагедією.
В багатьох вечірніх дансингах фордансери часто зваблювали багатих заміжніх пань, аби потім їх шантажувати, а ті, переживаючи за свою честь і опінію, боячись скандалу, відкуповувалися коштовностями за мовчання пройдисвітів.
Хроніка щоденного життя королівського міста була доволі бурхлива. Газети раз-по-раз описували чергові любовні афери і будинки розпусти. Ось просто в центрі міста в чудово облаштованих апартаментах організовано дім зустрічей, який відвідували так звані пані з товариства, що своїм тілом допомагали рідним чоловікам у битві за добробут. А власник однієї з найвідоміших аптек виявився ватагом банди торговців наркотиками. На околиці викрито палярню опіуму.
У всіх рестораціях, де були танцювальні зали, за окремим столиком сиділи фордансерки, готові скрасити будь-яке товариство – високі і низькі, тлусті і худі, білявки, рудавки і чорнявки, Мані, Стасі, Ясі чи претензійно Віолєтти, Юлітти і Йолянти, дбайливо зачесані, яскраво намальовані і вбрані з перебільшеною елегантністю.
Ніби такі різні, а такі подібні. Вони пильно оком озирають залу, оцінюють гостей, обговорюють їх, вгадуючи, що можна чекати від того чи іншого, і чекають, коли їх запросять до товариства, де вони зможуть вдосталь наїстися і напитися, добре забавитися і «зробити рахунок» для дирекції закладу. Запросини до товариства відбуваються по-різному. Одні відвідувачі запрошують спочатку танцівниць до танцю, потім самі провадять їх до свого столика, інші пишуть білетики, які посилають через кельнера облюбованій дівчині, бо переважно танцівниць замовляють у кельнера так само, як закуски і напої.
Ось їхні очі зблиснули, вони випростувалися і випірнули з задуми, бо їхню увагу прикувала поява нових гостей. Компанія елегантних старших панів зайняла великий столик навпроти дівчат. Директор вітає їх з пошануванням, кельнери згинаються в уклонах, заклопотані обличчя танцівниць роз’яснює усміх. Нарешті зараз почнеться забава.
Інколи танцями не обмежується, і дівчата йдуть з кавалерами до готелю, а якщо кнайпа має окремий кабінет, який делікатно називають «боксом» або «сепараткою», то й туди. Там обслуговують клієнта вже на місці. Бо як інакше виживати? За свою цілонічну працю танцівниці в не надто престижних закладах отримують копійки та ще скромну вечерю. А в тих, де збирається еліта, трохи більше 5 золотих за ніч. Однак цього не вистачає на вбрання, на фризієра, на косметику. Дівчата мусять мати багато суконь, від цього залежить їхній успіх. Інколи за вечір доводиться міняти 3-4 сукні. А при цьому, утримуючи себе, помагати ще й родині. А є такі, що мають малу дитину, яку віддали на село.
У «Багателі», де зараз театр імені Курбаса, не тільки нічого не платили, а ще й гроші дирекція «позичала» і не віддавала. Окрім того, агенція, що була посередником в укладанні контракту з кабаретовими артистами, брала 10% від їхньої оплати протягом всього ангажементу. Але з фордансерками ніхто контрактів не укладав. Вони не мали забезпечення ані від хвороби, ані від безробіття, тому їх можна звільняти будь-коли, залежно від фантазії власника закладу. Або навіть на жадання якогось підпилого гостя, якому не вдалося схилити дівчину на ніч.
Єдине, що було – це усна угода з дирекцією закладу. Але хто б її дотримувався! Щодня з шостої вечора, часто до ранку, треба танцювати, фліртувати, молоти язиком. А за угодою мали б вони перебувати в кнайпі лише до другої ночі, але саме о цій порі починається найбільша забава. Ніколи не забракне двох чи трьох відвідувачів, які за пляшкою прагнуть забути про сірі дні. Добре, якщо досить лише танцювати з ними і випивати, але часто директор вимагав ще раз і ще раз повторити номер з задиранням ніжок для грошовитих гостей. А такі виступи – то не просто танці, бо мусять містити в собі бодай кілька акробатичних фігур, які часто залишали на тілі болючі синці.
За які ж кошти вони виживали? Отримували оплату від гостей за танець і за товариство коло столика. Але ця оплата не була обов’язковою, тому рідко хто платив. Та й то щось дрібне. Переважно відвідувачі вважали, що, зафундувавши дівчатам вечерю, вже розрахувалися. Більше їм перепадало лише в таких випадках, коли танцівниця вже після закриття ресторації перебувала на жадання гостей і далі в їхньому товаристві. Хоч виконувала функції, які не входили до її фахових обов’язків. А ще інколи дирекція платила невеликий відсоток від рахунку за випиті гостями трунки. І це заохочувало дівчат, щоб розкрутити гостей. Дирекція цінила найбільше таких, що уміли «натягувати» гостей на дорогі закуски і напої.
Коли якусь дівчину запрошували до столу, вона ніколи не звертала уваги на того, хто її запрошує, а йшла з будь-ким. До готелю – то вже інша справа. А так посидіти, випити, потанцювати, то чому ні? Не мала значення інтелігенція гостя, його виховання, врода. Мала значення лише його готівка. Вульгарний різник зі щітковидними вусами, але з набитим гаманцем, миліший був від скромного інтелігента.
Але кожна танцівниця прагнула забави в товаристві фукса. Фуксом називали небуденного гостя. Головні його риси – вихованість, наївність і легковірність. Це чоловік, який дозволяв себе «натягати» і «набирати» (тобто дурити). Ось він посилає щедру винагороду оркестрі, купує для танцівниці в барі прив'ялі квіти, які добряче залежалися, платить за сукню, яку вона навмисне поплямила нібито через нього. А ще такий тип не перевіряє рахунку і платить за страви, яких не пробував, і за напої, яких не пив.
Траплялися також паталахи. Ці сиділи не раз до білого ранку за склянкою гарбати, чи за малою чорною, обтанцьовували із запалом усіх краль на залі, а коли платили дрібний рахунок, то ще й голосно обурювалися, що їх обрахували.
До всіх витрат, які мала фордансерка, додавалися ще й багато дрібних, бо мусила платить у ресторації геть усім, щоб заслужити дружнє ставлення до себе. Швейцарові – за те, що відчиняв перед нею двері, шатнярові – за те, що подавав плащ, кльозетовій бабці – за те, що дозволяла користати з кльозету, а кельнерів частувала папіросами. Танцівниця, яка, заробляючи сама, не давала іншим заробити, викликала в персоналу вороже ставлення, і її рано чи пізно просто з'їдали.
Цікаво, що серед танцівниць траплялися й дівчата з освітою. Тодішня преса писала зокрема про берлінську фордансерку – доктора філософії, яка не могла для себе знайти роботи ані в гімназії, ані в початковій школі. Але що мала вроду і гарну фігуру, подалася в танцівниці. При цьому преса додавала, що й для Львова це не виняток, бо чимало і танцівниць, і кельнерок, і касирок мають вищу освіту. Але не зумівши знайти роботу за фахом, мусили заробляти ногами.
А разом з тим кожна з них марила якщо не про кар’єру фільмової зірки, то про те, що якоїсь хмільної ночі, просяклої димом і алкоголем, нарешті з'явиться «він» – витязь із казки, який висмикне її з цього набридлого метушливого світу і поведе в інші сфери, де кралі в розкішних сукнях і пани у фраках.
І справді – ці мрії часто збувалися. Тільки не в житті, а в романах і фільмах.
09.09.2020