125 років тому, у жовтні 1890 року була створено першу в Галичині й Україні політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її лідерами й ідеологами були на початках Іван Франко, Михайло Павлик, Вячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Євген Левицький. Радикали маніфестували себе захисниками селянства та використовували соціалістичні гасла. Ідейним натхненником галицьких радикалів залишався Михайло Драгоманов.
Михайло Павлик
Установчий з’їзд РУРП відбувся у Львові 4-5 жовтня 1890 р. "З иніціятиви пп. Михайла Павлика, редактора "Народа" і Евгенія Левицкого, академика, відбув ся у Львові зїзд радикалів руских. Цїль зїзду була – орґанізація окремої партії рускої – радикальної. З провінції явили ся на зїздї посол д-р Т.Окуневскій, д-р С.Данилович та Ил. Гарасимович з Коломиї, і др. Наради зїзду тревали два днї, в суботу і недїлю", – писала газета "Діло" 6 жовтня.
Передумови створення цієї партії досліджував відомий канадський історик українського походження Джон Пол Химка: "На 1890 рік руська інтелігенція лівого крила уже була спроможною зорганізуватися у політичну партію. Ліве крило складалося з трьох груп: ветеранів Франка і Павлика, колишнього «Станіславського гуртка» (на 1889 рік відомого як «Коломийський гурток») і радикальних студентів. Тенденція до спільних дій визначилася наприкінці 80-х. У 1888 році часопис «Товариш» об’єднав, хоча й ненадовго, ветеранів з молодими студентами. Наступного року «Коломийський гурток», зокрема Северин Данилович, листувався з Франком і Павликом щодо можливості видавати спільний журнал і з часом утворити руську «селянсько-робітничу партію». В результаті цього листування Франко і Павлик з 1 січня 1890 року почали у Львові видавати журнал «Народ». Вони запросили студентів Володимира Охримовича, Миколу Ганкевича, Євгена Левицького та інших до співпраці у журналі. Таким чином «Народ» став загальним органом трьох складових руських лівих. «Народ» почав у січні 1890 року з дюжини передплатників, а у червні їх вже нараховувалося 251. Серед них переважала інтелігенція, часопис також передплачували студенти, спілки, селяни, емігранти до Америки і навіть несподівано велика кількість священиків. Хоча руські ліві, що гуртувалися навколо «Народу», по суті уже становили партію, однак саме політичну партію було засновано в жовтні 1890 року" ¹.
Вячеслав Будзиновський (ліворуч) і Євген Левицький (праворуч)
На установчий з’їзд РУРП зібралося до 30 осіб. Дж. П. Химка вважає, що серед них були: Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький, Роман Яросевич, Юліан Бачинський, Вячеслав Будзиновський, Євген Левицький, Володимир Охримович, Микола Ганкевич і Кирило Трильовський, Северин Данилович, Теофіл Окуневський.
Микола Ганкевич
Михайло Павлик писав до Михайла Драгоманова 11 жовтня про програму новоствореної партії: "Все ж таки вона виjшла нічого – бодай тим, що це перша програма в Галичині. "Народ" зроблено органом партіjі, я став властителем і редактором, а наглядати буде надо мноjу комітет, до якого і я належу (Франко, Левіцкиj, з поза львівських – Данилович і Яросевич)... Звістка про організаціjу нашоjі партіjі наробила гвалту в ціліj Австріjі – треба би тілько далі вести сьа порьадно" ².
Програма РУРП була опублікована 15 жовтня в партійному вже часописі "Народ". Причому "ветерани" висловлювали поміркованіші погляди, натомість молодші учасники виступали за більш радикальні вимоги "максимальної програми". Максимальні постулати носили переважно декларативний характер і посилалися на "здобутки наукового соціалізму". "Мінімалісти" прагнули до "матеріяльного добробиту всіх робітних людей і усуненя всякого визискуваня економічного", також намагалися проводити реформи "в ціли повздержаня скорого твореня пролєтаріяту". Тобто виступали не за пролетаризацію галицького селянства, а за підтримку сільських господарів. Цим вони вже відмежовувалися від догматичного марксизму. Також партія має змагати "до піднесеня почутя національноі самосвідомости і солідарности в масах усего руско-украйінского народа".
Такі постулати викликали критику з боку радянської історіографії: "У програмі не знаходимо заклику до революції і встановлення диктатури пролетаріату. В ній не говориться і про організацію селянських мас на революційну боротьбу" ³.
Юліан Бачинський
У 1895 році (за кілка років до "Самостійної України" М.Міхновського) за пропозицією Юліана Бачинського вперше до партійної програми було впроваджене положення про «повну політичну самостійність русько-українського народу».
Того ж року оформився розкол в Радикальній партії. З її лівого крила утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), до якої перейшли Микола Ганкевич, Юліан Бачинський, Роман Яросевич і Семен Вітик.
А 1899 року на основі Українського національно-демократичного сторонництва утворилася у Львові Українська національно-демократична партія (УНДП), провідними діячами якої стали Юліан Романчук, Кость Левицький, Василь Нагірний, Іван Белей, Михайло Грушевський, Євген Озаркевич. УНДП виступала за широку автономію Галичини, Буковини та Закарпаття в межах Австро-Угорщини, виборчу реформу, підвищення національної свідомості та розбудову громадянського суспільства. Того ж року перейшли до УНДП І.Франко, В.Будзиновський та інші радикали-націоналісти.
Саме наприкінці ХІХ ст. Іван Франко остаточно звільнився від "драгоманівщини", під впливом якої він перебував понад двадцять років. Він писав в статті "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова" у "Літературно-науковому віснику" 1906 року: "Як політик він до кінця життя лишився тим, чим був при виїзді з Росії – gente Ukrainus, natione Russus [родом Українець, національность російська]; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які бачив у ній. України без близького зв'язку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії підлягали з часом змінам на користь національного принципу. І в чисто культурних та освітніх справах занадто вузькі розуміння нації як плебсу не позволяло йому ставити діло національного розвою так широко, як воно ставиться у нас нині. ...треба мати на увазі той оригінальний і зовсім не науковий демократизм Драгоманова, по якому український «народ» – се лише мужики та робітники, plebs, що говорить українською мовою. Коли б було можливе, що вся суспільність, уся інтелігенція перейнялась би таким «демократизмом», то над нами як над нацією була б висипана могила" ⁴.
У 1900 році на Покутті зародився потужний національний рух, який набрав зовнішньої форми спортивно-протипожежних товариств – "Січей". Його очолив тодішній лідер радикалів Кирило Трильовський.
До 1939 року радикали (у 1926-му їх партія, об’єднавшись з волинськими есерами, змінила назву на Українську соціалістично-радикальну партію – УСРП) залишалися другою леґальною силою в галицькій політиці. На виборах до Польського сейму 1928 року, останніх, які можна вважати демократичними, УНДО здобуло 26 мандатів до Сейму і 9 – до Сенату Речі Посполитої. Вісім сеймових мандатів отримали тоді радикали, яких очолював Лев Бачинський.
ПРИМІТКИ
¹ Химка Дж. П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860–1890). – Київ, 2002. – С. 202.
² Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. VI. (1890–1891). – Чернівці, 1910. – С. 76.
³ Кравець М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині ХІХ ст. – Львів, 1964. – С. 206.
⁴ Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 45. – Київ, 1986. – С. 430, 437.
18.10.2015