Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876—1895)

​ЛЇТЕРАТУРА, НАУКА І ШТУКА.

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876—1895), т. VI (1890-1891) Чернївці 1910 p. 287+VI ст.; т. VII (1892-1893) Ч. 1911 p. 343+VI ст.; т. VIII (1894 —1895) Ч. 1911 293+VI ст. 8-ка (цїна по 2 К 50 сот.).

Переглядаючи після лїт се виданє, ми на­ходимо в нїм у 1890 р. листів Драгоманова Павликови 16, до Українцїв 1 і статю 1-а Павлика Драгоманову 22 і відозву 1, та 1 л. Мордовця до Павлика; у 1891 р. 34 листи Д-ва 1 статю, 42 листи П-ка і 2 статї; у 1892 р. 20 листів Д-ва, 34 П-ка і 2 л. Франка до П-ка; у 1893 р. 51 листів Д-ва Павликови, 7 до инших, 58 листів П-ка і 4 від инших Драгоманову, та 2 від инших Павликови; у 1894 р. листів Д-ва 34, Па­влика 51 і 3 Франка Павликови, та 5 додатків; у 1895 р. до 15 червня 15 листів Д-ва і З не­скінчених і непісланих Павликови, 1 Ковалев­ському, 24 Павлика Ларіси (Лесї) Косач Павли­кови, про здоровлє Д-ва 3 листи, Ковалевському 1 ; від Павлика ж їй 4 листи, та 2 чужі Павли­кови.

Найкрасші сторінки сего листуваня нале­жать Драгоманову і його сестрінцї Ларисї (Лесї) Косач, на яких Драгоманов росказує про своє семейно економічне житє (VI ст. 123—125, 206 —209 із згадкою про се, серед яких обставин приходить ся працювати для хлїба, Болгар, зе­мляків і для себе), та пише про "вільну любов" і сїмю взагалї (VI, 151—2) — а Косач пише про тягар кайданів накинених урядом на народ і о­диницю (VIII, 237). В листах Д-ва находимо ще кілька сердечно милих згадок його про свою сїмю, які вяжуть читача з тїнями сего велико­го Українця-Чоловіка нерозривними узами пова­жаня для него як нїжного батька родини і для його дружини Людмили Михайловни (VI 91, 135, 242, 279).

Один раз Д-в характеризує себе як старо­го анархіста Прудоновської школи одного на всю Европу (VI, 128). Коли приглянутись близ­ше у сих листах Д-ву, то набираєть ся переконаня, що Д-в перш усього чесний, здорово ду­маючий, незвичайно великої інтелїґенциї і зрі­вноважений житєм чоловік. Тому то тільки він, а нїхто инший — от хочби Кулїш, Кониський, Антонович міг проявити стільки благодатного впливу на галицьку Україну. Правда, судячи по тому, проти чого нераз говорив Д-в — та що так сильно обурювало галицьку Русь, нинї про за­віти Д-ва може мало хто й думає, особливо з молодшого поколїня — але се не виключає ми­нувшини і будуччини. Длятого то і посьвятимо оглядови думок Д-ва про ріжні галицькі справи отсей уступ.

Як громадянин Д-в стоїть перш усего за полїтично-духову свободу України, тому сердеч­но тужить за нею і радо "по свисту земляків" стає на свидання з ними — розумієть ся із стратою для себе материяльною і моральною (земляки не все являлись). Ся неакуратність в справах вразила його і в практичних зносинах з Галичиною, на що він і жалуєть ся (VI, 170), примічаючи, що Галичане хочуть кождий по свому командувати суспільностю. Переконаня Д-ва було инше, а саме: кождий нехай дбає за себе та говорить в свою оборону без лишних адвокатів і опікунів (VI, 225), Хоч сказав він сї знаменні слова з нагоди розважаня про свого рода більшу нужду інтелїґентного пролєтаріята з масою насушних культурних потреб в порів­наню з примітивністю тих вимог у простонарод­ного пролєтарияту, то вони відносять ся і до ин­ших явищ нашого житя. Д-в, як федералїст думав про конечність спільного дїланя Поляків, Росиян і Русинів в користь полїтичної волї для всїх в Росиї (VII, 87) — але вважав конечним роздїл галицьких социялїстів на польську і ру­ську секцию, після бельґійського приміру (section Flamande, section Valonne — VIII, 224), бо дій­сно деколи інтереси обох ґруп розбіжні.

Дальше любячи свою вітчину Росию і ба­жаючи їй визволеня від чиновного само- і безправія, Д-в як проґресїст, бажав перш усего вви­дїти Росию свобідною учасницею всесьвітного проґресу, тому й виступав проти всякого слїпо­го, некритичного, зарозумілого націоналїзму і сектянської партийности. З тої точки поглянув він і на галицьке русофільство, в якім стали за­мічатись деякі скрайні течії. З нагоди нової ери і гадок про конечність злуки галицько-руських партий деякі молодші члени русофільської пар­тиї (адвокат Дудикевич, студ. унїв. Яворський) виступили з думками про "русскій" радикалїзм і проґрес. Пірвавши з певними традицийними сторонами сучасного русофільства (язичіе, лїте­ратурна некритичність) вони дали привід Павликови надіятись на їх проґресивність і мож­ність якого-такого впливу на Росию в користь свободи. Д-в одначе відразу прозрів наскрізь безосновність таких надій, та не повіривши в можливість русофільського проґресу (VI, 99, 116) сказав: "що ваші москвофилята хотять пи­сати по московському, з того не тільки не ви­ходить, щоб видїл, в котрому вони будуть пи­сати, міг мати вплив на Росию, як ви ждете, а не виходить навіть те, що вони напишуть хоч З статейки на рік про свої думки, та справи". Опісля він був противний якій би то не було спільній акциї радикалів з русофілами в часї віча 1894 р. (VIII, 20). І тільки в сїм роцї від­рік ся П-к своїх ілюзий що-до молодої русо­фільської ґенерациї, говорячи про них Д-ву як про слуг деспотичної Росиї (VIII, 129) і ідейно пропащих людий (VIII, 140). Д-в переказує на иншім місци П-кови про свою раду Яворському сїсти вчитись замість того, щоб учити других не знаючи нїчого (VIII, 138). — Зате в своїм осуді Погодина, на підставі перших семи томів Барсукова (Жизнь и труды Погодина), він зо­всїм справедливо називає його українофілом, від якого зовсїм незалежно розвилось москво­фільство Зубрицького і К° як чисто галицький продукт (WII, 81), та в міткій і дуже прихильній оцїнці Наумовича, якого він нїяк не вважає за­проданцем (VІ, 252—253 і 261) Д-в буде по ни­нїшний день в суперечности з поглядами знач­ної части української суспільности. — В такім же противорічю з дійсностю позістав до нинї і Павлик у своїм висказї: "жадати від москвофі­лів явної стоянки за полїтичну свободу в Росиї... бо то не загранична справа" (VIII, 167], а себ­то повинна би бути і для русофілів справою загальнонаціональної (чи то всеукраїнської, чи общерусскої) ваги.

Раду свою Яворському повторив Д-в і що-до українського студенства, пишучи Павликови з приводу його заміру помочи молодїжи занятись серіозною науковою статею про фолькльор: „вчений вирабляєть ся власного працею“ (VI, 57) тому „коли студент, то вчись, а нї то йди собі к чортовій матери" (VI, 57). Особливо-ж противив ся Д-в участи учеників у всяких полїтичних з’їздах, роботах, партиях, вважаючи першим і головним обовязком молодїжи — вчитись (VI, 180; VII, 48 думав те саме й Павлик; VIII 65).

Се настоюване Д-ва на обовязку студенства вчитись було очивидно викликане його вірою у відродну і творчу силу вселюдської культури, про що він висловив ся дуже влучно в характеристицї дїяльности Кулїша говорячи (VII 106): "він один з українофілів бє в точку всесьвітньої, людської культури, котра підни­ме наш народ".

Постійна думка Д-ва про нарід у найшир­шім сього слова значіню не здавила в нїм зовсїм критичного відношеня до всякого демокра­тизму. І так він був противний, щоб доводити демократичну думку до релїґії. Бо "при теперіш­нім станї осьвіти мас, богато з дорогих інтере­сів цивілїзациї, особливо на науковому полї, та­кі котрі колись здадуть ся демосови, теперішньо­му демосу не позубам, і він їх гірше нїж продасть, а просто подопче. А в таких селянських землях, як наша, то навіть богато з социяльних змагань городських пролєтарів може пропасти, коли-б здатись на самий сїльський демос. Од­ним словом: не сотвори собі куміра — нї на небі, нї на землї, нї в народї" (VI, 29). От і про­відна думка Д-ва у його листуваню з П-ком в справі радикальної партиї та її орґану. Він на­кликав отже П-ка до конкретної роботи в родї того, щоб "звести до купи 1000—2000 хлопів Русинів сьвідомих свого лиха і готових помага­ти самим собі... (тодї і поваги навіть прибуде)" (VI, 181); радив не міряти культурно-національні справи економічно-соціяльною міркою (VII, І), вистерігатись всякого самолюбованя (VI, 90) і само­хвальства партийного, яке в Галичан здаєть ся Д-ву бути орґанїчною неблаговоспитанностю (VII, 5.248) і цїхою рутенського характеру VII, 151, та яке його так немило вразило в брошурі Енґельса (богато жидівського самохвальства (VI, 281); менше займатись теоретизованєм, пустою борбою з духовенством — а піднимати аґрарні справи більше (VII, 188), писати про пекучі справи більше — як лїси і пасовиска, духовен­ство і народ (VIІ, 113—114). Одним словом, Драгоманов — як перший вдохновитель і ідей­ний батько української радикальної партиї в Галичинї, як ідейно-материяльний родич Наро­да, і як його сталий дуже уважний співробіт­ник і читач — глядїв на все те дороге його ду­ші дїло дуже критично. Його тверезі ради, зга­дані висше, його накликуванє П-ка, щоб памя­тав про мізерну, малесеньку партийність (VI, 97), щоб не занадто захоплював ся ідеями ро­сийського народництва, бо воно в дїйсности пу­сте, та скорше чи пізнїйше підопре крайний на­ціоналїзм (VI, 109, 111) — сьвідчать нам нетіль­ки про його оправдану оглядність в справах полїтичних але й про особлившу любов для ідеї і її головного представника в Галичинї — Ми­хайла Павлика. Тому то він і піддержував весь час П-ка своєю моральною помочю, закінчивши своє довголїтне листуванє із своїм однодумцем-другом слїдуючими знаменними словами: „дїло всяке вимагає любови, охоти і віри, а коли їх нема, то ліпше кинути" (VIII, 248), та гадкою, що "взагалї в справах особистих, своїх і чу­жих, молчаніе — золото" (VIII, 249).

У хвилї зневіри в успіх справи, у хвилї ра­дости і надїї на поводженє її, та взагалї у всї важнїйші хвилї власного житя — Павлик звер­таєть ся до Драгоманова. Завдяки тому частому листуваню, нераз навіть дуже інтімному, ми мо­жемо зображати собі рік за роком всї стадиї розвою ceгo дїяча, почавши від 23-го аж до 42-го року житя. У попередних оглядах листу­ваня довели ми сю характеристику до 36 го р. житя П-ка. В основних чертах вона позістає незмінна і в лїтах 37—42. А що перед нами жиючий чоловік лїт 60, то хто знає Михайла Павлика, всякий переконаєть ся — що він по­зістав ним до нинї.

Перш усего прямий, до краю щира душа, що все своє житє боїть ся в чім небудь зійти з прямої, раз обраної дороги, або хочби в най­тайнїйших своїх переживанях ступити на манів­цї. В тім зглядї П-к нї разу не заховав Драго­манівського завіту про "молчаніе — золото". Се одначе для істориї індівіда, для псіхольоґа якраз і богате жерело дослїдів.

Свою особисту прямоту, щирість, чесність мріє П-к конче перенести і в житє публичне, в орґанїзацию радикальної партиї. Товариші не допускали одначе в основи патріотичного житя "монаших правил" (VI, 192), і перли П-ка до компромісів, від яких він з відразою відмовляв ся. Характерна в тім разї відмова П-ка пере­ставити деякі позициї в рахунках Народа і Хлї­бороба для українських друзїв сих видань, що давали рік річно певну суму на них. Хоч гроші редакцийні пішли вчасти на полїтичні віча в ча­сї невдалих кандидатур Даниловича і самого Па­влика, то він волїв бідувати ігризтись всячес­ки, як в чім небудь обманути довірє партийних друзїв (VIII, 140).

Посьвятивши раз своє житє для ідеї ради­кально-поступового відродженя своєї вітчини і У­країни, та в дїйсности створивши під покровом поступової ідеольоґії Драгоманова — першу ко­мірку радикальної партиї в Галичинї, Павлик від­ разу впав в деякі противенства із своєю парти­єю. Як творець партиї, як одинокий відданий їй всїм своїм єством чоловік, як постійний ідейний помічник-товариш Д-ва, вів міг був все сказати про себе: "радикальна партия — се я". Мав пра­во на се Павлик і як редактор Народа. Бажаю­чи одначе оживити товарисько-партийне житя і створити сильну партийну орґанїзацию, Павлик творить із товаришів "obere Parteileitung", ре­дакцийний комітет... і опісля постійно бореть ся з ними, чи то в справі участи поступової opґaнізациї в манїфестациї 3 го мая, чи то в справі духовенства, чи наконець з їх несловности в гро­шево-редакцийних справах.

Мрії про як найширший розвій радикальної партиї і поступової гадки в Галичинї стали ви­ключною сферою житя Павлика. Він находив в них і своє власне особисте житє — материяль­не і моральне — тому болїв тяжко ізза кождої невдачі, та щиро тїшив ся з найменшої вдачі. Смуток і радість, упадок і підєм духа у Павлика стало міняють ся і все в крайнїх формах: лихо, гаразд. Візьмемо примір. В успіх ґазети Народ він вірить тому, що Данилович обіцяв звернути видані на його кандидатуру 200 ґульденів, а що їх не звернув, тож П-к думає "прийде ся пропа­сти" (VI., 218). Урадили переносити Народ в Ко­ломию; П-к подає дуже резонні причини, що ви­гідно (VII., 47), але вже на 58 ст. нарікає що ви­даня опреся всїм тягарем на нїм, не позістане нїчого иншого як втопитись... бо через Народ годї взятись йому до якої иншої серіозної роботи. На слїдуючих сторінках (62, 67, 69) знов підєм, віра в себе і своє значінє ("без мене Коломия лопне"... отже в Коломию). Тимчасом золотим надї­ям не судилось здїйснити, бо Галичане явно не думали платити пренумерати, дізнавшись про під­могу з України; взагалїж тих пренумераторів було так мало, та й ще до того серед мужиків (VІ., ст. 52: селян 15), що Франко і Терлецький радили злїквідувати видавництво (VIІ., 12). П-ка се немило вразило і він думав, що дїла Народа направили ся би, якби його 2 рази в тиждень видавати (VII, 14). В тім зглядї П-к був дуже ве­ликий оптиміст, до тої степени навіть, що Д-в накликав його до більшої буржуазности в гро­шевих справах, себто опирати все на реальних підставах готових средств.

На се Павлик не звертав уваги, бо йому спішило ся просьвітити галицьку землю сьвітлом партийної науки. Борючи ся все з довгами в дру­карнї, та з упертими довжниками самого Народа, він приступає до видавництва Хлїбороба, а там мріє про Антихриста, "Народну Волю", брошури партийні, аґітацию виборчу і вічеву. Словом він стремить до здїйсненя широких плянів, якби дїй­сно мав в руках 50.000, за які думав покорити для партиї всю Галичину (VI, 89). Тимчасом йо­му приходило ся вичитувати за се від Arbeitge­ber-a т. є. від українського меценаса радикальних видань Ковалевського та Драгоманова гіркі уваги за неощадність, а від молодших товаришів переносити тяжкі цензурні заміти та діставати ультімата (VII., 244 від Будзиновського і тов.).

Дивлячи ся нинї здалека на сї справи, годї не признати права на все те і Українцям, і Д-ву, і Будзиновському з товаришами. Тільки дивно нам, що всї вони не звертали нїякої уваги на осо­бливший огонь, що горів в Павлику і поривав його в мріях поза межі часу, простору і средств, коли він невеликими надбуджетовими видатками на справу розвою партиї випроваджував і ре­дакцию Народа і самого себе з фінансової рів­новаги.

Великий оптимізм П-ка, нераз доведений до границь дїточої наївности, мав собі жерело в його палкій охотї справити житє галицького громадянства на шляхи всесьвітного поступу з кождоразовим "послїдним словом науки" (на прим. його радикальні програми, мрії про пе­реклад біблїйних студий Рейса, заходи коло пе­рекладу Дрепера). Иншим разом йому здаєть­ся, що галицька суспільність так і жде одного або другого виданя. От він довго переписуєть­ся з Д-рим в справі "осібної сорочка" для 1000 екземплярів пражського виданя Кобзаря. Драго­манов як видавець сумнїваєть ся в потребі та­ких перемін (VI, 148), П-к всетаки на своїм поставив, щоби в які два роки опісля заявити: "Шевченко зовсїм не йде, прийде ся роздавати даром" (VII, 104). — Або згаданий вище случай з браком грошей на видавництво Народа. "Буржуазийна" льоґіка велїла всїм думати про инший вибір статий, про менший обєм, про рід­ше видаванє ґазети — Павлик-же наперекір се­му думає про кілька инших видань, а навіть розпочинає їх, збільшає обєм Народа і хоче частїйше видавати. Для него очивидно важно було здїйснити остаточну цїль без огляду на всї перешкоди і брак материяльних средств. — Те саме дїяло ся і оцінкою П-ка сил партиї. Він не говорив инакше про неї як "ми" і думав все про великий вплив партиї на житє полїти­чне Галицької Руси, а навіть австрийсько росий­ської полїтики. Д-р противив ся такому само­хвальству і самолюбованю ; П-к резонно дока­зував, що се нїяка самохвальба, тільки мова про певну дїйсність, для якої инші байдужні. Він певний, що при сильнїйшій помочи з боку товаришів і сякім-такім обезпеченю власного єствованя, він зміг би поставити на ноги всї партийні видавництва і оперти їх на власних доходах з передплати.

Так думав Павлик-оптиміст. Але житє роз­бивало йому всї ілюзиї в пух і прах. Товари­ші, як ми видїли, ставили йому свої вимоги, то знова жили і своїм житєм (напр. Франко вчить ся, докторизуєть ся, підіймає власне ви­давництво, займаєть ся наукою, поезиєю і ро­ботою на хлїб насушний); народ, себто мужи­ки, одушевлялись для справи, читали видання, ходили на віча — але анї видавництв не опла­чували, анї полїтично не піддержали партийних аспіраций Павлика. Сам він гірко бідує з се­строю і матїрю, та видить, що йому не взятись за особлившу власну журналїстично лїтератур­ну працю, про яку він мріє (дуже характери­стичне і цїнне в тім разї письмо П-ка VI, 188 сл.). Тому не дивно, що в мінути найменшого неповодженя П-к падає духом і часто думає про смерть, про почислені дни, близьку катастрофу... (VI, 212; VIІ 5, 11, 31, 75, 111, 146, 150, 158, 159, 212, 260, 281, 313, 338; VIII 33, 112-3, 144, 124), та попадає в зневіру що-до значіня і сил. партиї. Він не хоче рекрутувати її із студентів а рад би видїти її полїтичною (VII, 47), проти­вить ся альтернативі Окуневського (або ми партия будучого — отже тепер аґітувати і кри­тикувати, або гонитимемо за мандатами — отже підемо на компроміси VIII, 37) — а там з жа­лем питає : "за що-ж і для кого видавати ?"( VIІІ 57).

Мимо всего того, що П-к не був анї фі­нансїстом, анї дипльоматом, анї полїтиком, що не надавав ся на шефа партиї, то тільки про нього можна сказати з Д-вим: "якби не Павлик, то не було-б і радикалів зовсїм в Галичині" (VIII, ч. 48).

Радикальній ідеї посьвятив П—к все своє житє, він вилучив із своїх почувань і пережи­вань чисто особове я, замінивши його суспіль­ницьким і громадянським я; він потратив власне житє на грубу каменярську роботу, на лупанє і росколюванє камінної скелї галицької суспіль­ности. Відколюючи в;д неї пласт, він вже думав про будучу статую, про її красу і вагу... Чи діждав ся ceгo, не нам говорити, бо підклад для наших слів вичерпаний.

На кінцї отсих заміток сконстатуємо тільки, що в скали: вселюдські основи культурно націо­нального житя Галицької землї — України, вплив на нього Драгоманова, значінє Павлика, що один — а що другий найшов і створив — Павлик займе непослїдне місце, про що роска­же певно будучий історик культурно-національ­ного житя нашої землї.

Поки се станеть ся, ждати-мемо нетерпели­во появи річевого показчика до виданих семи томів переписки і вступу до неї, що буде свого рода автобіоґрафією Павлика і його моноґрафі­єю радикального руху в Галичинї. Надїємо ся, що українська суспільність поможе М. Павлико­ви до сього живим набуванєм виданої переписки. Щоби не було яких непорозумінь і кривотол­ків з приводу отсих заміток, буде відай відпо­відним вказати на їх чисто хронольоґічний по­рядок в міру появи поодиноких томів перепи­ски. Слїдячи за обнятими перепискою подїями, справоздавець старав ся ґрупувати їх довкола головних осіб — Драгоманова і Павлика після ідей і предметів, тому чим більше тих подїй чим більше ріжних ідей було — тим живійше при­ходилось читачеви і справоздавцеви відчувати і переживати їх вагу. Якби вирвати одно друге реченє з любої замітки, певне, що можна би найти де в чім привід до підозріня, будьто би справоздавець невірно осьвічав або укладав фак­ти ; у кого одначе в памяти звязь одної заміт­ки з другою, той зрозуміє, що сухе оповіданє фактів лучить ся у справоздавця з певним ста­лим для сих явищ і фактів сентиментом. Від него годї було відказатись живому чоловікови.

І.Свєнцїцький.

​