ЛЇТЕРАТУРА, НАУКА І ШТУКА.
Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876—1895), т. VI (1890-1891) Чернївці 1910 p. 287+VI ст.; т. VII (1892-1893) Ч. 1911 p. 343+VI ст.; т. VIII (1894 —1895) Ч. 1911 293+VI ст. 8-ка (цїна по 2 К 50 сот.).
Переглядаючи після лїт се виданє, ми находимо в нїм у 1890 р. листів Драгоманова Павликови 16, до Українцїв 1 і статю 1-а Павлика Драгоманову 22 і відозву 1, та 1 л. Мордовця до Павлика; у 1891 р. 34 листи Д-ва 1 статю, 42 листи П-ка і 2 статї; у 1892 р. 20 листів Д-ва, 34 П-ка і 2 л. Франка до П-ка; у 1893 р. 51 листів Д-ва Павликови, 7 до инших, 58 листів П-ка і 4 від инших Драгоманову, та 2 від инших Павликови; у 1894 р. листів Д-ва 34, Павлика 51 і 3 Франка Павликови, та 5 додатків; у 1895 р. до 15 червня 15 листів Д-ва і З нескінчених і непісланих Павликови, 1 Ковалевському, 24 Павлика Ларіси (Лесї) Косач Павликови, про здоровлє Д-ва 3 листи, Ковалевському 1 ; від Павлика ж їй 4 листи, та 2 чужі Павликови.
Найкрасші сторінки сего листуваня належать Драгоманову і його сестрінцї Ларисї (Лесї) Косач, на яких Драгоманов росказує про своє семейно економічне житє (VI ст. 123—125, 206 —209 із згадкою про се, серед яких обставин приходить ся працювати для хлїба, Болгар, земляків і для себе), та пише про "вільну любов" і сїмю взагалї (VI, 151—2) — а Косач пише про тягар кайданів накинених урядом на народ і одиницю (VIII, 237). В листах Д-ва находимо ще кілька сердечно милих згадок його про свою сїмю, які вяжуть читача з тїнями сего великого Українця-Чоловіка нерозривними узами поважаня для него як нїжного батька родини і для його дружини Людмили Михайловни (VI 91, 135, 242, 279).
Один раз Д-в характеризує себе як старого анархіста Прудоновської школи одного на всю Европу (VI, 128). Коли приглянутись близше у сих листах Д-ву, то набираєть ся переконаня, що Д-в перш усього чесний, здорово думаючий, незвичайно великої інтелїґенциї і зрівноважений житєм чоловік. Тому то тільки він, а нїхто инший — от хочби Кулїш, Кониський, Антонович міг проявити стільки благодатного впливу на галицьку Україну. Правда, судячи по тому, проти чого нераз говорив Д-в — та що так сильно обурювало галицьку Русь, нинї про завіти Д-ва може мало хто й думає, особливо з молодшого поколїня — але се не виключає минувшини і будуччини. Длятого то і посьвятимо оглядови думок Д-ва про ріжні галицькі справи отсей уступ.
Як громадянин Д-в стоїть перш усего за полїтично-духову свободу України, тому сердечно тужить за нею і радо "по свисту земляків" стає на свидання з ними — розумієть ся із стратою для себе материяльною і моральною (земляки не все являлись). Ся неакуратність в справах вразила його і в практичних зносинах з Галичиною, на що він і жалуєть ся (VI, 170), примічаючи, що Галичане хочуть кождий по свому командувати суспільностю. Переконаня Д-ва було инше, а саме: кождий нехай дбає за себе та говорить в свою оборону без лишних адвокатів і опікунів (VI, 225), Хоч сказав він сї знаменні слова з нагоди розважаня про свого рода більшу нужду інтелїґентного пролєтаріята з масою насушних культурних потреб в порівнаню з примітивністю тих вимог у простонародного пролєтарияту, то вони відносять ся і до инших явищ нашого житя. Д-в, як федералїст думав про конечність спільного дїланя Поляків, Росиян і Русинів в користь полїтичної волї для всїх в Росиї (VII, 87) — але вважав конечним роздїл галицьких социялїстів на польську і руську секцию, після бельґійського приміру (section Flamande, section Valonne — VIII, 224), бо дійсно деколи інтереси обох ґруп розбіжні.
Дальше любячи свою вітчину Росию і бажаючи їй визволеня від чиновного само- і безправія, Д-в як проґресїст, бажав перш усего ввидїти Росию свобідною учасницею всесьвітного проґресу, тому й виступав проти всякого слїпого, некритичного, зарозумілого націоналїзму і сектянської партийности. З тої точки поглянув він і на галицьке русофільство, в якім стали замічатись деякі скрайні течії. З нагоди нової ери і гадок про конечність злуки галицько-руських партий деякі молодші члени русофільської партиї (адвокат Дудикевич, студ. унїв. Яворський) виступили з думками про "русскій" радикалїзм і проґрес. Пірвавши з певними традицийними сторонами сучасного русофільства (язичіе, лїтературна некритичність) вони дали привід Павликови надіятись на їх проґресивність і можність якого-такого впливу на Росию в користь свободи. Д-в одначе відразу прозрів наскрізь безосновність таких надій, та не повіривши в можливість русофільського проґресу (VI, 99, 116) сказав: "що ваші москвофилята хотять писати по московському, з того не тільки не виходить, щоб видїл, в котрому вони будуть писати, міг мати вплив на Росию, як ви ждете, а не виходить навіть те, що вони напишуть хоч З статейки на рік про свої думки, та справи". Опісля він був противний якій би то не було спільній акциї радикалів з русофілами в часї віча 1894 р. (VIII, 20). І тільки в сїм роцї відрік ся П-к своїх ілюзий що-до молодої русофільської ґенерациї, говорячи про них Д-ву як про слуг деспотичної Росиї (VIII, 129) і ідейно пропащих людий (VIII, 140). Д-в переказує на иншім місци П-кови про свою раду Яворському сїсти вчитись замість того, щоб учити других не знаючи нїчого (VIII, 138). — Зате в своїм осуді Погодина, на підставі перших семи томів Барсукова (Жизнь и труды Погодина), він зовсїм справедливо називає його українофілом, від якого зовсїм незалежно розвилось москвофільство Зубрицького і К° як чисто галицький продукт (WII, 81), та в міткій і дуже прихильній оцїнці Наумовича, якого він нїяк не вважає запроданцем (VІ, 252—253 і 261) Д-в буде по нинїшний день в суперечности з поглядами значної части української суспільности. — В такім же противорічю з дійсностю позістав до нинї і Павлик у своїм висказї: "жадати від москвофілів явної стоянки за полїтичну свободу в Росиї... бо то не загранична справа" (VIII, 167], а себто повинна би бути і для русофілів справою загальнонаціональної (чи то всеукраїнської, чи общерусскої) ваги.
Раду свою Яворському повторив Д-в і що-до українського студенства, пишучи Павликови з приводу його заміру помочи молодїжи занятись серіозною науковою статею про фолькльор: „вчений вирабляєть ся власного працею“ (VI, 57) тому „коли студент, то вчись, а нї то йди собі к чортовій матери" (VI, 57). Особливо-ж противив ся Д-в участи учеників у всяких полїтичних з’їздах, роботах, партиях, вважаючи першим і головним обовязком молодїжи — вчитись (VI, 180; VII, 48 думав те саме й Павлик; VIII 65).
Се настоюване Д-ва на обовязку студенства вчитись було очивидно викликане його вірою у відродну і творчу силу вселюдської культури, про що він висловив ся дуже влучно в характеристицї дїяльности Кулїша говорячи (VII 106): "він один з українофілів бє в точку всесьвітньої, людської культури, котра підниме наш народ".
Постійна думка Д-ва про нарід у найширшім сього слова значіню не здавила в нїм зовсїм критичного відношеня до всякого демократизму. І так він був противний, щоб доводити демократичну думку до релїґії. Бо "при теперішнім станї осьвіти мас, богато з дорогих інтересів цивілїзациї, особливо на науковому полї, такі котрі колись здадуть ся демосови, теперішньому демосу не позубам, і він їх гірше нїж продасть, а просто подопче. А в таких селянських землях, як наша, то навіть богато з социяльних змагань городських пролєтарів може пропасти, коли-б здатись на самий сїльський демос. Одним словом: не сотвори собі куміра — нї на небі, нї на землї, нї в народї" (VI, 29). От і провідна думка Д-ва у його листуваню з П-ком в справі радикальної партиї та її орґану. Він накликав отже П-ка до конкретної роботи в родї того, щоб "звести до купи 1000—2000 хлопів Русинів сьвідомих свого лиха і готових помагати самим собі... (тодї і поваги навіть прибуде)" (VI, 181); радив не міряти культурно-національні справи економічно-соціяльною міркою (VII, І), вистерігатись всякого самолюбованя (VI, 90) і самохвальства партийного, яке в Галичан здаєть ся Д-ву бути орґанїчною неблаговоспитанностю (VII, 5.248) і цїхою рутенського характеру VII, 151, та яке його так немило вразило в брошурі Енґельса (богато жидівського самохвальства (VI, 281); менше займатись теоретизованєм, пустою борбою з духовенством — а піднимати аґрарні справи більше (VII, 188), писати про пекучі справи більше — як лїси і пасовиска, духовенство і народ (VIІ, 113—114). Одним словом, Драгоманов — як перший вдохновитель і ідейний батько української радикальної партиї в Галичинї, як ідейно-материяльний родич Народа, і як його сталий дуже уважний співробітник і читач — глядїв на все те дороге його душі дїло дуже критично. Його тверезі ради, згадані висше, його накликуванє П-ка, щоб памятав про мізерну, малесеньку партийність (VI, 97), щоб не занадто захоплював ся ідеями росийського народництва, бо воно в дїйсности пусте, та скорше чи пізнїйше підопре крайний націоналїзм (VI, 109, 111) — сьвідчать нам нетільки про його оправдану оглядність в справах полїтичних але й про особлившу любов для ідеї і її головного представника в Галичинї — Михайла Павлика. Тому то він і піддержував весь час П-ка своєю моральною помочю, закінчивши своє довголїтне листуванє із своїм однодумцем-другом слїдуючими знаменними словами: „дїло всяке вимагає любови, охоти і віри, а коли їх нема, то ліпше кинути" (VIII, 248), та гадкою, що "взагалї в справах особистих, своїх і чужих, молчаніе — золото" (VIII, 249).
У хвилї зневіри в успіх справи, у хвилї радости і надїї на поводженє її, та взагалї у всї важнїйші хвилї власного житя — Павлик звертаєть ся до Драгоманова. Завдяки тому частому листуваню, нераз навіть дуже інтімному, ми можемо зображати собі рік за роком всї стадиї розвою ceгo дїяча, почавши від 23-го аж до 42-го року житя. У попередних оглядах листуваня довели ми сю характеристику до 36 го р. житя П-ка. В основних чертах вона позістає незмінна і в лїтах 37—42. А що перед нами жиючий чоловік лїт 60, то хто знає Михайла Павлика, всякий переконаєть ся — що він позістав ним до нинї.
Перш усего прямий, до краю щира душа, що все своє житє боїть ся в чім небудь зійти з прямої, раз обраної дороги, або хочби в найтайнїйших своїх переживанях ступити на манівцї. В тім зглядї П-к нї разу не заховав Драгоманівського завіту про "молчаніе — золото". Се одначе для істориї індівіда, для псіхольоґа якраз і богате жерело дослїдів.
Свою особисту прямоту, щирість, чесність мріє П-к конче перенести і в житє публичне, в орґанїзацию радикальної партиї. Товариші не допускали одначе в основи патріотичного житя "монаших правил" (VI, 192), і перли П-ка до компромісів, від яких він з відразою відмовляв ся. Характерна в тім разї відмова П-ка переставити деякі позициї в рахунках Народа і Хлїбороба для українських друзїв сих видань, що давали рік річно певну суму на них. Хоч гроші редакцийні пішли вчасти на полїтичні віча в часї невдалих кандидатур Даниловича і самого Павлика, то він волїв бідувати ігризтись всячески, як в чім небудь обманути довірє партийних друзїв (VIII, 140).
Посьвятивши раз своє житє для ідеї радикально-поступового відродженя своєї вітчини і України, та в дїйсности створивши під покровом поступової ідеольоґії Драгоманова — першу комірку радикальної партиї в Галичинї, Павлик від разу впав в деякі противенства із своєю партиєю. Як творець партиї, як одинокий відданий їй всїм своїм єством чоловік, як постійний ідейний помічник-товариш Д-ва, вів міг був все сказати про себе: "радикальна партия — се я". Мав право на се Павлик і як редактор Народа. Бажаючи одначе оживити товарисько-партийне житя і створити сильну партийну орґанїзацию, Павлик творить із товаришів "obere Parteileitung", редакцийний комітет... і опісля постійно бореть ся з ними, чи то в справі участи поступової opґaнізациї в манїфестациї 3 го мая, чи то в справі духовенства, чи наконець з їх несловности в грошево-редакцийних справах.
Мрії про як найширший розвій радикальної партиї і поступової гадки в Галичинї стали виключною сферою житя Павлика. Він находив в них і своє власне особисте житє — материяльне і моральне — тому болїв тяжко ізза кождої невдачі, та щиро тїшив ся з найменшої вдачі. Смуток і радість, упадок і підєм духа у Павлика стало міняють ся і все в крайнїх формах: лихо, гаразд. Візьмемо примір. В успіх ґазети Народ він вірить тому, що Данилович обіцяв звернути видані на його кандидатуру 200 ґульденів, а що їх не звернув, тож П-к думає "прийде ся пропасти" (VI., 218). Урадили переносити Народ в Коломию; П-к подає дуже резонні причини, що вигідно (VII., 47), але вже на 58 ст. нарікає що виданя опреся всїм тягарем на нїм, не позістане нїчого иншого як втопитись... бо через Народ годї взятись йому до якої иншої серіозної роботи. На слїдуючих сторінках (62, 67, 69) знов підєм, віра в себе і своє значінє ("без мене Коломия лопне"... отже в Коломию). Тимчасом золотим надїям не судилось здїйснити, бо Галичане явно не думали платити пренумерати, дізнавшись про підмогу з України; взагалїж тих пренумераторів було так мало, та й ще до того серед мужиків (VІ., ст. 52: селян 15), що Франко і Терлецький радили злїквідувати видавництво (VIІ., 12). П-ка се немило вразило і він думав, що дїла Народа направили ся би, якби його 2 рази в тиждень видавати (VII, 14). В тім зглядї П-к був дуже великий оптиміст, до тої степени навіть, що Д-в накликав його до більшої буржуазности в грошевих справах, себто опирати все на реальних підставах готових средств.
На се Павлик не звертав уваги, бо йому спішило ся просьвітити галицьку землю сьвітлом партийної науки. Борючи ся все з довгами в друкарнї, та з упертими довжниками самого Народа, він приступає до видавництва Хлїбороба, а там мріє про Антихриста, "Народну Волю", брошури партийні, аґітацию виборчу і вічеву. Словом він стремить до здїйсненя широких плянів, якби дїйсно мав в руках 50.000, за які думав покорити для партиї всю Галичину (VI, 89). Тимчасом йому приходило ся вичитувати за се від Arbeitgeber-a т. є. від українського меценаса радикальних видань Ковалевського та Драгоманова гіркі уваги за неощадність, а від молодших товаришів переносити тяжкі цензурні заміти та діставати ультімата (VII., 244 від Будзиновського і тов.).
Дивлячи ся нинї здалека на сї справи, годї не признати права на все те і Українцям, і Д-ву, і Будзиновському з товаришами. Тільки дивно нам, що всї вони не звертали нїякої уваги на особливший огонь, що горів в Павлику і поривав його в мріях поза межі часу, простору і средств, коли він невеликими надбуджетовими видатками на справу розвою партиї випроваджував і редакцию Народа і самого себе з фінансової рівноваги.
Великий оптимізм П-ка, нераз доведений до границь дїточої наївности, мав собі жерело в його палкій охотї справити житє галицького громадянства на шляхи всесьвітного поступу з кождоразовим "послїдним словом науки" (на прим. його радикальні програми, мрії про переклад біблїйних студий Рейса, заходи коло перекладу Дрепера). Иншим разом йому здається, що галицька суспільність так і жде одного або другого виданя. От він довго переписується з Д-рим в справі "осібної сорочка" для 1000 екземплярів пражського виданя Кобзаря. Драгоманов як видавець сумнїваєть ся в потребі таких перемін (VI, 148), П-к всетаки на своїм поставив, щоби в які два роки опісля заявити: "Шевченко зовсїм не йде, прийде ся роздавати даром" (VII, 104). — Або згаданий вище случай з браком грошей на видавництво Народа. "Буржуазийна" льоґіка велїла всїм думати про инший вибір статий, про менший обєм, про рідше видаванє ґазети — Павлик-же наперекір сему думає про кілька инших видань, а навіть розпочинає їх, збільшає обєм Народа і хоче частїйше видавати. Для него очивидно важно було здїйснити остаточну цїль без огляду на всї перешкоди і брак материяльних средств. — Те саме дїяло ся і оцінкою П-ка сил партиї. Він не говорив инакше про неї як "ми" і думав все про великий вплив партиї на житє полїтичне Галицької Руси, а навіть австрийсько росийської полїтики. Д-р противив ся такому самохвальству і самолюбованю ; П-к резонно доказував, що се нїяка самохвальба, тільки мова про певну дїйсність, для якої инші байдужні. Він певний, що при сильнїйшій помочи з боку товаришів і сякім-такім обезпеченю власного єствованя, він зміг би поставити на ноги всї партийні видавництва і оперти їх на власних доходах з передплати.
Так думав Павлик-оптиміст. Але житє розбивало йому всї ілюзиї в пух і прах. Товариші, як ми видїли, ставили йому свої вимоги, то знова жили і своїм житєм (напр. Франко вчить ся, докторизуєть ся, підіймає власне видавництво, займаєть ся наукою, поезиєю і роботою на хлїб насушний); народ, себто мужики, одушевлялись для справи, читали видання, ходили на віча — але анї видавництв не оплачували, анї полїтично не піддержали партийних аспіраций Павлика. Сам він гірко бідує з сестрою і матїрю, та видить, що йому не взятись за особлившу власну журналїстично лїтературну працю, про яку він мріє (дуже характеристичне і цїнне в тім разї письмо П-ка VI, 188 сл.). Тому не дивно, що в мінути найменшого неповодженя П-к падає духом і часто думає про смерть, про почислені дни, близьку катастрофу... (VI, 212; VIІ 5, 11, 31, 75, 111, 146, 150, 158, 159, 212, 260, 281, 313, 338; VIII 33, 112-3, 144, 124), та попадає в зневіру що-до значіня і сил. партиї. Він не хоче рекрутувати її із студентів а рад би видїти її полїтичною (VII, 47), противить ся альтернативі Окуневського (або ми партия будучого — отже тепер аґітувати і критикувати, або гонитимемо за мандатами — отже підемо на компроміси VIII, 37) — а там з жалем питає : "за що-ж і для кого видавати ?"( VIІІ 57).
Мимо всего того, що П-к не був анї фінансїстом, анї дипльоматом, анї полїтиком, що не надавав ся на шефа партиї, то тільки про нього можна сказати з Д-вим: "якби не Павлик, то не було-б і радикалів зовсїм в Галичині" (VIII, ч. 48).
Радикальній ідеї посьвятив П—к все своє житє, він вилучив із своїх почувань і переживань чисто особове я, замінивши його суспільницьким і громадянським я; він потратив власне житє на грубу каменярську роботу, на лупанє і росколюванє камінної скелї галицької суспільности. Відколюючи в;д неї пласт, він вже думав про будучу статую, про її красу і вагу... Чи діждав ся ceгo, не нам говорити, бо підклад для наших слів вичерпаний.
На кінцї отсих заміток сконстатуємо тільки, що в скали: вселюдські основи культурно національного житя Галицької землї — України, вплив на нього Драгоманова, значінє Павлика, що один — а що другий найшов і створив — Павлик займе непослїдне місце, про що роскаже певно будучий історик культурно-національного житя нашої землї.
Поки се станеть ся, ждати-мемо нетерпеливо появи річевого показчика до виданих семи томів переписки і вступу до неї, що буде свого рода автобіоґрафією Павлика і його моноґрафією радикального руху в Галичинї. Надїємо ся, що українська суспільність поможе М. Павликови до сього живим набуванєм виданої переписки. Щоби не було яких непорозумінь і кривотолків з приводу отсих заміток, буде відай відповідним вказати на їх чисто хронольоґічний порядок в міру появи поодиноких томів переписки. Слїдячи за обнятими перепискою подїями, справоздавець старав ся ґрупувати їх довкола головних осіб — Драгоманова і Павлика після ідей і предметів, тому чим більше тих подїй чим більше ріжних ідей було — тим живійше приходилось читачеви і справоздавцеви відчувати і переживати їх вагу. Якби вирвати одно друге реченє з любої замітки, певне, що можна би найти де в чім привід до підозріня, будьто би справоздавець невірно осьвічав або укладав факти ; у кого одначе в памяти звязь одної замітки з другою, той зрозуміє, що сухе оповіданє фактів лучить ся у справоздавця з певним сталим для сих явищ і фактів сентиментом. Від него годї було відказатись живому чоловікови.
І.Свєнцїцький.
22.05.1913