Допись із Коломиї.
Голосними стали у нас відбувшіся 25 марта збори руских послів сеймових і мужів довіря, та не так ті збори, як справи, над котрими вони радили, а іменно полагода руских партій і розділ Галичини на окремі адміністраційні провінціі, польску і руску, до котрої малаби бути ще прилучена й руска часть Буковини. Ті точки наради зборів мали вправді держати ся в тайні, але на ділі газети таки зараз порозносили по цілім світі все, що на них радилося, тож не завадить ті справи обговорити і скритикувати, тим більше, що мають ще раз відбутися великі збори руских діячів і патріотів, котрим тіж самі точки малиби бути предложені. Отже добре би було, щоби перед тим річ зі всіх боків розібрати, та можеби з таких зборів вийшов дійсно який хосен для народного діла.
Розважмо насамперед, якіби повинні бути основи спільноі народноі праці всіх Русинів без огляду на переконаня етнографічні? Питанє таке нам Русинам з провінціі видить ся цілком легким і відповідь на него сама насуває ся. Грунтом єдности може бути лишень праця для безпосередного добра нашого простого народу, праця над матеріяльним і духовим здвигненєм наших робітних мужиків-хліборобів. Коло тоі праці повинні і мусять згуртувати ся всі інтелігентні Русини, котрим дійсно лежить на серці доля рідного народу, а не якісь особисті забаганки. Таку програму сполученя всеі рускоі інтелігенції без огляду на літературні та етнографічні переконаня, поставила собі також газета "Народ," і мож напевне числити, що єсли "Народ" завсігди тоі програми добра простого люду безоглядно буде держатися, то на провінціі знайде чим раз ширший круг прихильників без ріжниці партій. У нас на провінціі одна лишень партія, а то партія боротьби з народного нуждою та темнотою. Вже на зборах нотаблів вийшла на верх ріжниця в поглядах Львовян і людей з провінціі на наші партійні відносини. Бо коли Львовяне, особливо з партіі прозваноі твердою, показували неохоту до щироі згоди, то саміж йіх прихильники з провінціі заявили рішучо, що положенє народа і щоденна боротьба з єго злиднями домагаються доконче, щоби літературні та політичні незгоди поставити на бік, а стати совокупно до роботи над поліпшенєм долі того кореня нашоі нації — простого мужика. І я думаю, що іншоі дороги нам нема. Хто лише жив по наших селах і знає положенє нашого простого народу, єго тяжку боротьбу за той гіркий кусень хліба, хто знає, як той наш мужик притиснений безконечними тягарами та здирствами, як єго визискують на кождім кроці, хто придивився добре і заболів чистим серцем над тим, як той наш простий люд очевидячки марніє і сходить на крайну біду — той напевне не повірить, що общелітературний язик та етимольогія хотьби навіть з трома йорами дадуть спосіб житя тим міліонам страждаючого люду, або що коли вивчимо простий нарід етнографічних границь малоруского племене і єго ріжниці від племени великоруского, то вже тим самим охоронимо наших мужиків від злиднів.
Всім Русинам просвіченим треба доконче зблизитися до простого люду, стати побіч із ним, плече в плече, до боротьби з єго бідою, стати єму не старшим а розумнійшим братом, порадником і помічником у всіх єго дрібних і великих клопотах, коли не хочемо, щоби серед боротьби інтелігенції за правопись, за якийсь штучний язик та ідеали політичні далекоі будущини марне пропав корінь народу, бо як нестане самого народу, то ні на що здадуться хотьби і найкрасші ідеали. Особливо вже тепер крайна пора, щоби взятися до щироі праці з долини, від простого робітного люду. Нарід наш будиться і то дуже скоро. Велика зміна економічних обставин і безвідрадне положенє збудили єго і силоміц попихають до діла. Народ видить, як біда дверми і вікнами лізе в єго хату, він відчуває, що конче потреба якось собі радити, на якусь іншу дорогу піти. Він суятиться і звертаєся на всі боки, щоби лиш найти яку поміч і пораду і з теплою вірою горне ся до кождого, в кім спізнає безкорисну щиру прихильність. Хто лиш троха підслухав, як тепер бє живчик житя простого люду, той спізнав що тепер власне настав рішучий час в житю народа. Коли руска інтелігенція зуміє пізнати того духа часу і схоче безкорисно та щиро стати в поміч простому народови, то сповнить своє завданє, яке людскість та суспільна моральність на неі вкладає і чого від неі має право жадати простий люд, котрого синами вона величаєся і котрого потом вона виховалась. Коли інтелігенція буде з народом, то народ буде з нею, а инакше готові розійтися кожде в іншу путь. Простого народа не обходять спори літературні, він не розуміє тай не вважає потрібним розуміти наших спорів о язик. Він преці своїм питомим руским язиком говорить і буде говорити, і то навіть ліпше і красше, ніж найбільші знавці язика з інтелігенції. Робітний люд, мужиків хліборобів мало обходять теоріі о організаціі політичній будущини, чи то після взору всеруского чи всеукрайінского, єго більше обходить те, що возьний та екзекутор податковий що днини до села принесе. Тота біда у него така щоденна і так близько допікає, що є у него найважнійшою справою дня і пожирає всі єго гадки. Кудиж єму о високій політиці думати, коли єго всяка біда з хати жене! То не то, що інтелігентним політиканам, котрі всеж таки житє мають сяк так забезпечене, а своі воздушні пляни політичні будують вільним часом при склянці вина. Не мож однако казати, щоби народ наш в політичнім житю зовсім не вмів участи брати, противно, він зараз зрозуміє таку справу житя політичного, котра вяжеся безпосередно з єго теперішним положенєм. От напримір вибори до сойму виборював у многих повітах наш простий нарід з тим переконанєм і з тою вірою, що єго рускі посли причиняться до зменшеня єго тягарів і будуть єго боронити від кривди. А до таких ідеалів політичних, котрі невяжуть ся безпосередно з теперішною бідою робітного люду, очевидно не може він запалювати ся. Се наша інтелігенція повинна доконче зрозуміти і зійти на народний, практично-реальний грунт. Нa тім грунті нема причини до жадних спорів. Одси предмет, одна ціль для всіх: матеріальне добро люду, оборона єго від кривд та ошуки, систематична бозкорисна праця над єго просвітою. Тут знаходиться і націоналізм сам собою, бож не хотівши дармо часу тратити і місто освічати, затуманювати народ, мусимо звертати ся до него на тій рускій мові, котрою він говорить; а щоби просвіщати народ на єго мові, треба подавати єму всі здобутки освіти людскоі на тій мові, отже плекати своє питоме письменство, бож правдива інтензивна просвіта народна без свого питомого письменства, по просту неможлива. Просвіщати народ на єго рідній мові, а крім того творити якийсь окремий літературний язик для інтелігенції, се зашкарупіла середновіччина, при котрій ані простий народ не просвітиться, ані інтелігенція не уцівілізуєся. На тім і кінчиться всякий природний націоналізм, позатим слідує шовінізм, котрим можуть забавлятися всякі теоретики, але простого мужика він не загріє. А крім ріжниці в поглядах на характер нашого націоналізму, котра перед лицем простого народу зовсім уступає, нема і не може бути у нас ніяких інших руских партій. У Русинів нема ані великоі впливовоі касти шляхоцкоі, ані богатоі кляси капіталістичної, лишень сам простий народ (демос). Тож хто з інтелігенції хоче признатися Русином, мусить поневолі стати ся народником (демократом) і мати лишень одно поле до своєі праці — добро простого люду. Доки вся наша інтелігенція сего не пійме, доки ціла єі праця патріотична не буде звернена на тоє, щоби масам простого народу стати у щоденній помочи і разом з ними добиватися ліпших условин людяного житя, доти інтелігенція та не може називатися рускою інтелігенцією. Вона може вести собі всякі академічні патріотичні спори, але для простого народу вона буде чужою і він буде мусів шукати у кого иншого поради, доки з часом по своєму собі не порадить.
Нема отже нашим руским партіям потреби довго глядати за підставою спільної праці. Возьмім ся всі щиро гуртом до праці над безпосередним добром простого робітного люду, а всі решта непорозуміня самі собою вирівняються. Ту покаже ся, що приносить правдивий хосен для народа, а що є пустою забавкою і все, що не буде мати на оці тої єдиної справи — зашкаралупіє в собі і згине без знаку і жалю. А наша інтелігенція має тим більший обовязок відсунути все на бік, а взяти собі до серця лишень невідрадне положенє мас народу, що єі у нас стосунково так мало, що гріхом би було для неї замикатися при зелених столиках або гонити за особистими чи вузко-кружковими інтересами. Оставмо се другим народам, де висші верстви віддавна різко відділені від народу; у нас кождий інтелігентний чоловік по при працю над своім власним духовим поступом, повинен стояти все на поли битви з тим єдиним великим ворогом нашого народа, яким є нужда і темнота міліонів.
Другою голосного справою, над котрою радили наші "нотаблі", є розділ Галичини. Річ сама собою принадна і дуже схлібляюча національним чутям інтелігенціі, особливо, єслиби вона дала ся так доконати, як запевне думали ті, що над нею радили і єслиби з неі міг дійсно вийти такий хосен, як би Русини того собі бажали: сполученє всего руского народу в Австрії в купу і запанованє Русинів на рускій земли. Алеж іще питанє велике, чи через само формальне відділенє кількадесяти повітів з під зверхности Львівского намістництва і вилученє кількадесяти повітів від уділу в Львівскім соймі, мусівби зараз доконче руский елємент стати пануючим у східній Галичині? чи би зараз тим самим власть і значінє, що тепер у руках шляхти, перейшли в руки руского народу? Аджеж, єслиби теперішний устрій політичний і автономічний мав бути незмінений, то Русини навіть в соймі не моглиби мати більшости, а що до ради державноі то розділ Галичини на число можливих руских репрезентантів в раді державній не міг би мати жадного впливу. А вжеж ради повітові лишилисьби як дотепер під польско-шляхотскою перевагою, котра запевнена цілою організацією автономічною. При тім щожби забороняло віденьскому правительству в такій рускій провінції опиратися на польско-шляхоцкім елементі, так як у Боснії воно оперлося на турецких панах а не на хрістіянах-мужиках? Отже значить, хотівши довести і в такій рускій провінції руський нарід до повного права, належалоби передо всім зреорганізовати цілий устрій політичний і автономічний нашого краю в дусі цілковитого демократизму, як н. пр. заведенє загального безпосередного голосованя, цілковите знесенє курій виборчих і бюрократизму адміністраційного, а при тім ревізія цілоі конституціі для запевненя повноі свободи горожанскоі. Алеж при такій зміні нашого політичного строю не потребувалиби ми і формально-адміністративного розділюваня Галичини! Якби на основі консеквентного і радикального демократизму добився простий нарід в Галичині і в решті крайів Австріі повноі горожанскоі свободи і прав, то тим самим запанував би вже у нас руский народний елемент і без поділу Галичини, бож мазурскому людови зовсім не в голові Русинів польонізувати і він має своі инчі домашні клопоти, а по друге зі знесенєм курій і заведенєм загального голосованя мали-би Русини запевнену значну перевагу в Львівскім соймі і в усіх тілах автономічних, а тогди мігби мазурский народ у себе а наш руский у себе устройітися після своєі вподоби. За панованєм демократизму в державі здемократизувалиби ся і школи і уряди у всіх провінціях держави, і у нас завів би собі руский нарід такі школи, які для єго просвіти найпридатнійші, отже передо всім на свойій рідній мові, а в урядах мусівби запанувати язик простого народу, отже у нас язик руский. Тогди би сам мазурский і руский робітний люд рішив, чи добре йім жити в одній спільній провінції, чи треба йім доконче відокромитися.
Але припустім, що й без радикальноі зміни теперішного устрою політичного нашого краю через сам формальний адміністративний розділ Галичини, можна би де що Русинам зискати. Та і дійсно удалобися може зискати трохи більше руских середних шкіл, та деякі висші уряди в краю Русинами пообсаджувати. Застановім ся однак, чи то така легка річ перевести адміністративний поділ Галичини, і чи оплатилобися переводити таку тяжку боротьбу за для него, тай чи чує руска інтелігенція за собою потрібну силу? Поділ Галичини на дві окремі адміністративні провінціі і прилученє ще рускоі части Буковини до Руси галицкоі, значить зміну конституції австрийскоі держави, а до переведеня такоі зміни треба би перевернути до гори ногами всі теперішні партії в нашім парляменті і змінити цілий кабінет, а принаймі єго систему. А чиж ми Русини, котрі при остатних виборах до ради державноі змоглисьмо лишень одніського посла в опозиції до правительства вибрати, можемо на серйо забиратися до такого діла? Або чи може програма розділу Галичини єсть так популярною, для мас народу пожаданою, що він ужиє всеі своєі сили і не уступить, доки до того не дійде? О тім смію сумніватися. Простому народови допікають инші і більше єго дотикаючі клопоти, єго матеріяльне істнованє так загрожене, що в него зменшенє тягару на оден крейцар буде більше популярною програмою, ніж навіть відновленє руского королевства галицкого. Нарід схоче і потрафить постояти за вибором своіх руских послів, єсли вони стають перед ним з такою програмою, котра єго терпінь безпосередно дотикає, і при остатних виборах до сойму показалося, що як у нас так і на Мазурах мужицкі кандидати поконували лишень своєю радикально демократичною програмою, в котрій обіцювали стояти за полекшенєм тягарів простому народови і вибороти єму якісь лекші условини житя, та усунути гнет, що над мужицтвом каменем тяжить. Наш нарід під рускою справою розуміє свою хлопску мужицку справу, — справу робітного люду. Якби наші посли, борони Боже, покинули заявлену програму боротьби за права і добро простого народу, а взяли ся до якого иншого з теперішним положенєм мас народу позвиваного діла, то й стратять довірє у народу, а що найменче стануть для него так само байдужими як ті посли пани, котрі на силу свій вибір перепроваджують. Справа розділу Галичини є власне такою справою, котра єслиби не мала бути лишень киванєм пальця в чоботі, мусілаби займити всю енергію всіх наших послів і всеі нашоі інтелігенціі, так що инші, на око дрібнійші справи уступилиби на бік. Через те стративби лишень наш нарід, бо інтелігенція уважаючи розділ Галичини найскуточнійшим загальним средством на руску недолю, готоваби забути за нещасливе положенє бідного люду. В загалі такі шумні, лишень національним чуствам схлібляючі програми, суть найліпшою покривкою для занедбаня щоденноі повільноі праці над здвигненєм простого народу; шовінізм національний потрафить найлекше відвести інтелігенцію від правдивих реальних інтересів простого народа, ба й навіть буває головним помічником реакції. Нарід простий видячи, що єго послам не в голові єго щоденна біда, плюнув би на все, пізнавши, що навіть рускі посли за ним не стоять, а гонять хто знає за чим: він стався би байдужий до всякого уділу в житю політичнім, до котрого що іно будить ся під окликом поправи свого положеня економічного. А на якуж силу, на яких заступників в соймі і в парляменті моглаби тогди числити руска інтелігенція? Тепер, доки стоімо за програмою поправи долі простого народа і єсьмо перед всім двигателями ідеі основного демократизму, можемо бути певні, що нарід наш буде стояти кріпко при нас і чим раз сильнійше, чим раз з більшою свідомостію буде попирати нас, видячи в нас для себе поміч. З другого боку стоячи на грунті основного демократизму і маючи на оці перед всім і виключно добро мас чорного люду, маємо за собою силу поступу і правди і симпатію всіх народів, і навіть поступові, демократичні елементи польского народу і цілий простий польский люд будуть з нами, а принаймі не будуть мали жадної підстави борознити нашій роботі. Алеж коли єдиним прапором нашої інтелігенції стане формальний націоналізм і то навіть в нещасливій формі, — бо вжеж консеквентно требаби нам і в закордонній-Руси-Украйіні йти до сепаратизму, а не знаю, чи ті, що до розділу Галичини найбільше напирають, мають на ціли пропагувати ту саму програму для нашого народа і в державі росийскій? — то для мас народів Австріі стане наша борба рівнодушною, а з правительством і з Поляками станемо на бий за бий, не маючи однако надіі на поміч зі сторони самого нашого народу.
Смію думати, що якби наші посли сеймові, ті любимці нашого простого народу, на котрих він як на Бога числить, замісць іти дальше дорогою повільноі а певноі праці над поправою долі простого народу і улекшенєм єго терпінь, кинулися на мутні води високоі політики, то далеко не запливуть, і хто знає, та не загирять цілоі справи простого люду....
Ми Русини — нарід демократичний, у котрого єсть лишень оден стан, з бідою борикаючийся демос. Ми повинні зрозуміти, що єдиним прапором нашим єсть прапор консеквентного, основного демократизму, на всіх полях. Розвинім широко прапор демократизму, котрий перед всім має на оці добро мас, станьмо в обороні простого люду в загалі і плекаймо в краю і в державі ідею справедливости демократичної на всіх точках і гуманного поступу, а тогді цілий наш нарід стане всею своєю силою за нами, бо іншого виходу єму нема. Тогді будемо могли числити на симпатію і поміч всіх мас народів Австріі і Европи, котрі вже от-от приходять до слова. А в такій роботі знайдеся, ба навіть скріпиться наш націоналізм, яко природна окремішність вдачі народної, котроі ніхто не зломить. Тогді самі народи рішать скорше і красше форму свою взаімного пожитя, ніж всякі кабінетні бюрократичні контракти та угоди. На всякий спосіб, здаєся міні, що нам Русинам ще завчасу класти всю свою силу на одну карту, і запалювати ся занадто такими далекими і непевноі вартости справами, як адміністрацийний поділ Галичини, коли нарід наш бідує гірко і єму цілком инші річи доскулюють. Виборім і муравлиною роботою по селах та містах випрацюймо нашій масі народу красші условини людского житя, а тоді само собою виясниться, які мають бути стосунки взаімного пожитя народів, хоть би тілько в нашій державі, і самі народи зроблять, що йім буде потреба. Не забиваймо собі дуже там голови, який має бути комин на даху, коли ще не маємо добрих підвалин під будинок...
От то гадки, які насуваються провінціоналови по нарадах нотаблів. Подаємо йіх під прилюдну розвагу, особливо людей з провінції, котрі стоять близше народа і знають єго дійсні потреби.
[Народ]
15.04.1890