Трудне імя.

Сьвященик села Ц. стрітив на дорозї свого парохіянина, виборця, Гната Воробця, що мав вибирати посла до сойму, поздоро­вивши ся, почав з ним розмову:

— Щож там, Гнате? будемо голосувати?

— А будемо, прошу отця духовного, бу­демо, а-якже! Чому би не голосувати? Як го­лосувати, то голосувати!

— Але на нашого кандидата!

— Таже на нашого! не инакше! То да­вними часами, бувало, ми на пана голосува­ли, на чужого, а тепер — нема панцю, для тебе танцю, ми собі погуляєм! А-я! правду кажу! О! пішло їм з Петрового дня — панам! Чую, дуже щось до них добирають ся. На востро! В казетах таке пишуть! страх!

— А знаєте ви, як наш кандидат нази­ває ся! Бо то помилити ся не можна, зараз ваш голос пропаде!

Воробець махнув рукою поза себе, як крилом.

— Та що то нашого чоловіка назвати — не штука! А-якже! То ще, прошу ласки отця духовного, як я при воську служив, то була штука назвати старшого! Де-де! Що ми по зубах набрали ся! "Ґенерал фантері-атрі­лєрі граф Щурим Бурим", чи якось инакше, так дивненько, що страх! А наш пан обершт: "Едлєр фон Поганяй воли до логази!" Якийсь Мадяр був, але писав ся більше з руска, от­так як би я Горобець Гнат. Вимовити можна.

О. парох слухав радо говірливого селя­нина і усьміхав ся незначно.

— Ну, прецї, Гнате, як пише ся наш кандидат?

— Хто? сей адукат з Городенки?

— Так.

— Воконецкий пише ся, а на імя Ти­мофій.

— От, видите, ґаздо, що не знаєте! Не Тимофій, тілько Теофіль, — Теофіль Оку­невский.

— А яж як кажу? Тимофій Вокунецкий — хиба не так?

— Нї, не так. Прийдіть ви, Гнате, зав­тра до мене, так під вечір, то будемо вчити ся, як називає ся наш кандидат. Ви непи­сьменні, то з письма не вичитаєте, як инші, треба собі в голову вбити, як "Отче наш". Прийдете?

— Та добре! Я прийду. Чому би не прийти? Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки!

На другий день під вечір Гнат Воробець прийшов до сьвященика. Той ходив по саду. Оба привитали ся, поговорили хвилину про безнастанні дощі, про малу надїю на добрі жнива, троха про війну на Балканах, — а потім сїли собі на лавочку і почала ся наука.

— Ну, будемо вчити ся! — почав о. Коваль. — Наш кандидат...

— Зараз, прошу ласки отця духовного, кан-ди-дат то нїби чоловік, що хоче бути послом?

— Так! Або він сам хоче, або єго хо­тять мати послом.

— Ага! Ну, добре! То наш кандидат пи­ше ся Тимофій?

— Не Тимофій, лише Теофіль!

— Се по якому?

— По нашому. Є таке імя. Значить Бо­гу милий!

— Ади! То файно називає ся! Дай єму Боже здоровля!

— У селян такого імена не вживають: у них все лише Стефан, Іван, Василь, Гнат — а в панів Теофіль, Володимир, Ярослав...

— Звичайно: з-паньска! — замітив Во­робець.

— Нї, не з-паньска, а так; одні звикли до таких імен, а другі до таких. От мій су­сїд назвав хлопця так, як в календари сто­яло того дня, коли він родив ся: Венедикт, а люди на селї як підхопили: Медведик тай Медведик — і хлопчиско по нинїшнїй день Медведик, а не Венедикт.

— Та, бо й справдї дивно якось — за­мітив Воробець.

— А про то сьвяте імя, як кожде ин­ше. Так і ту: Те-офіль! Повторіть!

— Те-о-фій! 

— Те-о-філь, не — фій!

— Теофіль! — вимовив Воробець глад­ко. — Ха! ха! чудно якось. Ну, та коли вже так єго охрестили, воля божа, а нам не до того.

— Вчім ся далї! Як ви Воробець пише­те ся, так наш кандидат пише ся Окунев­ский.

— Воконецкий! Я знаю, не треба вчити ся — боронив ся виборець. — Я чув від людий.

— Отже зле чули і треба вам навчити ся по-правдї, бо голос пропаде. Ви ловили коли риби?

— Чому нї? Ловив!

— А що є окунь, знаєте?

— На! маєш! Я би не знав, що є вокунь?! Та я раз — буде тому вже з трицять лїт так коло сьвятої Покрови — злапав та­кого вокуня, що жид менї цїлу кварту горів­ки дав за него! А сам шабас мав — аж гай!

— Отже добре! То наш кандидат нази­ває ся з початку так, як та риба. Окунев­ский.

— Нїби такий вострий хребет має, як вокунь — зажартував Воробець. — Ну, щож? Всеж лїпше, як Горобець.

— Повторіть, Гнате: Окуневский!

— Та я знаю: Вокуневский!

— Не Во — лиш Окуневский!

— Хиба не все одно?

— Не все одно! Можуть скасувати го­лос і за таке, як схочуть.

— Ади! — дивував ся Воробець. — Оку­невский! Окуневский!

— Слава Богу! Тепер випадає єму го­нор віддати, бо він і пан і доктор і адвокат і посол до Відня — то, як покличуть вас до голосованя, годить ся сказати так: пан док­тор Теофіль Окуневский, адвокат з Горо­денки.

— То він і людий лїчить?

— Нї! Чому так питаєте?

— А от ви кажете: доктор.

Сьвященик пояснив, що бувають всякі доктори, і хотїв уже раз почути від Воробця цїле імя і титули кандидата.

— Ну, як називає ся?

— Пан Тофель Вокуневский...

— Але-ж не пантофель, чоловіче до­брий! Хиба ви не знаєте, що є пантофель?

— Нї!

— Се такий мягкий, вигідний ходак на ноги!

Воробець троха напудив ся, як се почув.

— Та я... нїчо... деж би я тоє? — боро­нив ся він. — Ще би заскаржив до суду!

— То опустїть "пан" і кажіть просто: Доктор Теофіль Окуневский, адвокат з Горо­денки.

— Доктор Тимофій Вокуневский, адво­кат з Городенки.

— Як? Тимофій?

— Нї! — нагадав собі Воробець, але як справдї мав сказати, забув.

І він, як малий ученик, засоромив ся та почав себе оправдувати:

— Трудне імя... годї спамятати... де ме­нї до того?! Тяжко йде. Я от журю ся, що долину вода замулила, сїна не зберу... де мо­єї голови таке чіпить ся?

Сьвященик помовчав хвилину, потім встав і "Не журіть ся, — каже — Гнате, навчимо ся ще, як наш кандидат називає ся і послом виберемо єго і сїно зберемо — і бу­де нам лїпше!

— Дай то, Господоньку! — зітхнув на­божно Воробець.

— А я попрошу Василя Підгородецкого, аби вас навчив. Він письменний чоловік, то вам скаже.

— Та вже най і так буде — згодив ся селянин. — Дивно якось той кандидат нази­ває ся. Тяжко спамятати. Дякую вам, що-сте мене вчили. Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки!

Вечером нарікав о. Коваль перед жін­кою на загвожджені селяньскі голови і на львівских полїтиків і редакторів, котрим анї не снить ся, що на селї треба нераз час тра­тити на такі дрібницї. Здав ся їм, що виста­не приказ дати, що они нарід уже зовсїм при­готовили, тим часом на селї ти вчи не тілько, чому на свого чоловіка маєш голосувати, а ще й як він називає ся.

Воробець зрозумів уже, що треба дати голос на свого кандидата, навчив ся — як здавало ся потім і сьвященикови і Підгоро­децкому — імени кандидата, а прийшло ся при виборчій комісиї сказав цїлком виразно: "Доктор Тимофій Вокунецкий" і голос єго пропав.

О. М.