Михайло Павлик.

(1853—1915)

Справдї — смутна доля.

Саме під метушню московської інвазії у Львові у хвилї, коли галицьку Україну на якийсь час вгорнула вбивча темрява московського варварства, довело ся йому, Михайлови Павликови, кинути сей світ. І ся його смерть робить на нас таке вражіннє, начеб ми дивили ся на смерть якого вольнодумця між катами святої інквізиції, або на те, як під руками якої дикої азійської орди гине вольний син соняшної Геляди.

Справдї — смутна доля.

Бо був він завсїгди смертельним ворогом всякого варварства, а варварства московського деспотизму зокрема, був непримиренним ворогом всякого рода поневолення, гнїту, духової темряви, некультурности, суспільних кривд та того всього, що спиює нарід — нарід у найглибшім розумінню того слова, тобто як безумовну цїлість одної частини людства у його змаганню до поступу та тим самим стає джерелом його недолї; він — Михайло Павлик — був для нас Українцїв суспільницьким фільософом, якого світогляд та праця цїлого життя надихані — коли дивити ся на них в цїлости — тою тугою за ідеальним визволеннєм людства, яка овіває нас ось у творах таких духів, як Руссо або Толстой, а інодї на сторінках нашого-ж таки Шевченка.

Так — він зумів непримиренно ненавидїти і глибоко любити, так як усї ті, що їм треба, конечно треба бороти ся за найдорозше добро людства та поборювати ворогів сього добра вбивчою силою свого слова.

Правда — Павлик не став славним на цїлий світ, як ось Руссо або Толстой, не дожив і тої слави, яка опромінила імя нашого найбільшого поета. Бо у нього, поминувши ріжницю в талантї, на те, хотїлоб ся сказати, не було часу. Він той невтомний, чи краще смертельно втомлений борець за духову культуру, визволеннє і обнову українського народу, не знайшов протягом шістьдесяти двох лїт свойого несказано болючого, сїрого та повного пожертвовання життя часу на те, щоб шукати слави, працювати для слави та у розгарі працї для народу і над ним — думати про себе. Тимто і не легко булоб нам вказати на такий твір, який мігби обявити чужинцеви цїлу велич того животворця у найкращім розумінню сього слова: бо найкращий, скажімо найголовнїйший твір свойого життя — він написав таки безпосередно у серцях свого народу. Імя сього твору — культурне освідомленнє народнїх мас. Нехай тому цїлість його письменницької працї складаєть ся лише з часописних статтей, аґітаційних писань для темних мас та тенденційних оповідань, — ми про то знаємо дуже добре, що зостанеть ся безсмертним у тих, на перший погляд для біжучого дня писаних творах: отже не якась пестлива, зовнїшна форма, не надзвичайна сила слова, не величезне богацтво великих гадок, тільки залїзна послїдовність тої завзятої культурницької боротьби, що її при помочи сих часописних статтей, аґітаційних листків та тенденційних оповідань майже протягом сорок лїт ради оживотворення українського народу вели Павлик та його товариші. Так, Павлик як письменник — тенденційний письменник у найкращім розумінню того слова. Перш усього суспільник, полїтик і журналїст а тільки попри те, і то здебільшого у своїй молодости — також і артист. Опроче важка доля його життя не давала йому богато нагоди (не кажучи вже про вигоди) для цїлком свобідної, відірваної від інтересів дня артистичної творчости.

Погляньмо тільки на те його незавидне життя близше.

Як син бідного хлїбороба — уроджений в р. 1853 в Монастирську, передмістю міста Косова на Гуцульщинї, він вже дуже рано мусить бороти ся з проклятєм нашого народа — з матеріяльною нуждою. А тут іще хлопець рветь ся до науки. Батько його не надто був прихильний його бажанню. Тимто малий Павлик почуває се як правдиве щастє, що йому кінець кінцїв можна іти в школу, і він внедовзї кінчить її, записуючи ся — по покінченню народнїх шкіл та низшої ґімназії в Коломиї, а висшої ґімназії у Львові — тутже на унїверситет, на фільософічний віддїл. Як богато других наших письменників пробує і Павлик таки ще ґімназійним учеником своїх поетичних сил — дещо з того являєть ся в часописи "Друг" — видаваної товариством: "Академичеський Кружок" — але слїд сказати, що ті перші поетичні спроби, се щось більше, як проста забавка безжурного молодика. В молодечій його душі являєть ся скоро ся глибока задума про долю народа, яка опісля веде його простою дорогою до безоглядної боротьби за права свого народа. Бо ось що пише він раз з глибин тої задуми:

"...Оттак бувало ходжу як затратний по попах, та де менї в голові їх забави, коли мене усе в серце кололо життє їх домів; то я, засумувавшись серед танцїв та реготу, сиджу собі в кутику і думаю над тим, чого не винїс із школи. А та думка перебігала цїле моє життє і губила ся в дитинстві, де мене тулило до себе не таке тепле серце, як тоті воскові ляльки, що нїчого більше не знають, тільки убирати ся, бляншувати ся, скакати, реготати ся, їсти і спати і не видїти нїкого в світї по над себе. Гуляють, пють тай ще сміють ся з тої ровти, що часом зазирає у вікно, як бенкетують за їх гроші пани. По бенкетї-ж тота скаклива панночка паплюжить мужиків та бє слуги в лице. Уся така поведїнка нашої галицької шляхти із робучим бидлом болїла мене, дуже болїла, бо хтож видержить, як тата його і маму мішають з болотом! Над сим я задумав ся, чи має воно так бути? Школа менї о тім не сказала й словечка, одна тілько мучила ся моя думка, що угинаючись — то взносячись вгору. Дякую Богови, що дав менї таке серце, котре не любить луда і несправедливости, а найбільше болїє за тим, кого бють неправі люди..."

Ся замітна сповідь молодого Павлика — се початок одного його листа до Михайла Драгоманова, славетного нашого суспільника (1841—1895), який скоро стає двайцятьдволїтньому молодикови великим учителем та товаришем у культурницькій боротьбі. Та се обуреннє молодого Павлика ізза лихого поведення панства з хлопами та безглуздого життя інтелїґентних кругів тодїшної галицької України — се 70-ті роки XIX. в., — мало стати і на дальше найзамітнійшою признакою його змагань. Полїтичне жаттє було в нас тодї слабо розвинене. Інтелїґентні круги мали дуже мало зрозуміння для глибшого національною почування, вдоволяли ся бездушним переконаннєм про те, що тут, де їх хата, тут і є нїби якась вітчина, а по за тим слїпо держали ся традицій клєрикалїзму. А мужик був бідний, погоржуваний, добрий тільки до найтяжших, мізерно оплачуваних робіт, опроче без слїду якоїсь культури. Не видно тодї також зрозуміння для великої єдности галицької України з Україною за кордоном. Так — що?

Павлик порозумів скоро важні завдання часу. В таких обставинах являло ся конечним обовязком освідомлювати простий нарід, звертати увагу української інтелїґенції на великі цїли громадської роботи та приготовлювати її до сеї роботи, будити розуміннє для єдности українського народу, значить отже засївати свободолюбну та ублагороднюючу культуру Европи з її глибоким розуміннєм для людини в людинї — на рідному ґрунтї. Мабуть одначе важка, невдячна і страдальна робота з огляду на ті веселі "воскові ляльки" навкруги, про які Павлик писав до Драгоманова. Бо працювати в такім напрямі — значило властиво перетворювати нарід на новий.

Павлик не побояв ся тої роботи і був одним із творцїв того культурного нового Українства. Обік Франка і Драгоманова — обновитель рідної культури у властивім значінню того слова. Здаєть ся — начеб те обуреннє, з глибин якого він колись у куточку панської комнати глядїв на безглуздий гурт танцюючих, — протягом цїлого його життя прямувало кроки Павлика в сторону народу та його освіти. Та не тілько простою скаргою було и нього те обуреннє. Павлик не ридає, тільки працює. Ось недовго опісля появляєть ся його праця (спершу як відчит) "Про потребу етноґрафічно-статистичної роботи в Галичинї" (1876), що її можна уважати проґрамою сього обновлюючого культурницького руху в тодїшній Галичинї. Павлик звертаєть ся до тодїшної академічної молодїжи в справі освідомлювання народнїх мас і жадає їх основного розслїдження та пізнання. Як найскорше — каже він тут — повинна наша молодїж зробити те, чого не зробила досї наша інтелїґенція, значить з точністю анатомічного розслїду поглянути на свій нарід. Така етноґрафічна робота — думав Павлик — справдї в силї показати, що Галичина і Україна — то все одно. Вона додатно мусить вплинути на наше письменство, бо наслїдком горячої роботи молодечих кругів над народом, те письменство стане аеркалом дїйсности і життя. "Етнографічна праця — говорить ся далї — стане жерелом подвигів, доконуваних народними творцями, — вона піднесе духа в народї по обох боках кордону, тога освідомленого духа, проти якого не встоїть нїщо зле, — і все прямуватиме до свободи і рівности кождої людини на землї..." Таких і подібних висловів у молодечих писаннях Павлика повно. А що найголовнїйше: нашому письменникови не ходить при тім про артизм слова, тільки про живуче дїло. Тимто Павлик не вагаєть ся йти в імя сих ідей між простий люд та з цїлим жаром найглибшого переконання будити сї темні маси духово, мов виводячи їх геть із темряви несвідомого себе істновання. Ясно, що провідний дух сеї культурної роботи видав ся скоро міродатним польським кругам Галичини небезпечним. Уже хочби тому, що таке пристрасне зазначуваннє свободи і рівности всїх людей, така пильна увага до становища широких народнїх мас і дбаннє за їх освідомленнє мусїло згадані круги вразити грізними тодї відгуками соціялїзму, якого гадки таки справдї ворушили молодого обновителя суспільности. Також і ся обставина, що й Франко й Павлик в рівній мірі прямували вістрє своєї працї проти нетерпимого і некультурного клєрикалїзму інтелїґентних кругів — причиняєть ся до того, що молоді світлоносцї стають суспільно і полїтично підозрілими людьми, не тільки в очах власного громадянства, але — і се мабуть небезпечнїйше — в очах правительства.

Поки що — Павлик студент унїверситету.

Якаж будучність могла відкривати ся перед ним, колиб йому тавро соціялїста і "ворога суспільности" відібрало можність здобути передовсїм якийсь постійний хлїб для себе? Хиба просто страшна будучність українського письменника, що зійшов на письменницькі заробітки між своїми. А саме ся доля стрічає молодого Павлика. Він — як і Франко — стає таки на досвітках своїх змагань жертвою тюрми, тратить тим самим на все надїю на вигідне, добре забезпечене становище в життю, і тепер для нього, як для полїтичного арештанта, зачинаєть ся час переслїдувань, утечі за границю, час біди і голоду, але при всїм тім — що за сила віри у нього в себе і в своє дїло! Бо без огляду на ті всї злиднї, — Павлик нї на хвилю не кидає своєї все вперед прямуючої працї для улюбленого народу. Справдї — енерґія, якою тільки люде дїла в родї Павлика в силї похвалити ся. Після того ось, як "Друг" перестав виходити, видає він разом з Франком часопись "Громадський Друг", а коли і сей в наслїдок цензурних трудностей дїлить долю свойого попередника — часописи: "Дзвін" і "Молот". Ті часописи одначе — в злуцї з пізнїйшими: "Батьківщина" (1889), "Народ" (1890), "Хлїбороб" та "Громадський Голос" — стають саме найбільш побоюваним оружєм в руках наших обновителїв. Тут являють ся перші оповідання Павлика: "Юрко Куликів", "Ребенщукова Тетяна" та: "Пропащий чоловік", в яких треба нам добачати тільки иншу форму властивої йому культурно-революційної дїяльности. Обстоюваннє в сих оповіданнях вільної полової моралї — стає притокою до процесу та шестимісячної нової вязницї.

Наслїдком сих кар бачить ся Павлик приневоленим на якийсь час покинути галицьку Україну. Він іде у вільну Женеву, де разом з Драгомановим та Сергієм Подолинським бере участь у видаванню часописи "Громада" (1880). При тім працює також для видавництва: "Jahrbuch für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik" та пише: "Друкований лист до людей". Що до провідних гадок усїх тих праць, то вони всюди майже ті самі: ось чуємо про свобідну, освідомлену людину між українством, про яку думав все Драгоманів, про незалежність від усякої накиненої насили, чи самовласти, про сю свобідну релїґію, якої одиноким жерелом є любов до людини, та про велику єдність українського народа. Свобода одначе, як інтелєктуальна, так і полїтична, се те найважнїйше, чого Драгоманов і Павлик хотять і що послїдовно старають ся вибороти.

А після побуту у Женеві знову дїяльність у вітчинї. Часто Павлик у безнадїйній бідї, постійно наражений на вязницю, голод, а що найважнїйше — на нерозуміннє та недоцїненнє своїх ідей зі сторони власного таки громадянства. Но що те славне громадянство робить спершу, щоб дати яку таку винагороду за жертви, принесені Павликом для ньогож таки? Нема що питати! Ми всї знаємо дуже добре, як ми вміємо обходити ювилеї, а головно складати некрольоґи та святочні відозви, а як ледачо за те даємо голодувати нашим письменникам, немов ждучи аж ось прийде їх ювилей.

І от Павлик жив між нами то як редактор, — маючи бувало лише 18 ґульденів місячної плати, то як біблїотекар, в усякім разї як крайно незабезпечений журналїст. Так боров ся він довше як 30 лїт з найпростїйшими потребами дня, втїшаючи ся серед тої важкої боротьби тільки одним проміннєм, а саме тим і переконаннєм, що праця його життя стала пускати глибокі корінї в серцях його народу. Двічи тратить він своє місце редактора та співробітника через обуреннє на нього власних земляків. Але з того він нї разу не виковував нїякого оружя проти них, — як се так дуже люблять ті наші "дїячі", що мають усе від громади без якоїсь видатнїйшої роботи для неї з їх сторони. Павлик знав добре дорогу свого життя, нею він ішов без огляду на те все, що тут його спинювало. Він знав, що не про його тільки істнованнє тут ішло, а про найвище, бо культурне добро народу. Тимто і він кінець кінців стає тим, чим стає всяк, хто кладе життє за визволеннє громадянства — одним з його провідників. Саме в ньому бачило та поважало галицьке українство в останнїх часах основника та провідника української радикальної партії, боротьба якої з темрявою відіграла у нас таку визначну ролю в історії галицько-української культури. Павлик знав добре, чого він хотїв: хотїв вибороти нам приналежне нам місце в Европі, як читаємо про се раз в його переписцї з Драгомановим. І бажав повної єдности нашого народу, бо "боротьба за полїтичні права Українцїв — без огляду на те, де вони живуть: в Галичинї, Буковинї, на Уграх, чи в Росії мусить стати нашою одинокою задачею" — читаємо на иншім місцї у нього. І се була справдї одинока задача його життя, одиноке сяйво його великострадального істновання.

Майже всї його писання стоять в більшім чи меньшім звязку з сим полїтично-культурницьким завданнєм. Вільне людство у вільній Українї — се був одинокий його ідеал, якому він служив з дивним уже тепер пожертвованнєм і який він зумів защіпити в серця нашого молодого поколїння. Ми кінець кінцїв усї зрозуміли його. Коли ось у серпнї минувшого року засновала ся у Львові "Українська національна Рада", то Павлика покликано тут на одно з передових місць, як одного з тих найкращих мужів нашого суспільства, що достойні були забрати слово у переломовій хвилї України. Все ми бачили у Павлику завзяту силу, яка добре вміла оцїнювати наших полїтичних та суспільницьких ворогів та вміла поборювати їх гострим оружєм. Бо ось, що писав він ще в р. 1911 з глибин якогось дивно пророчого духа:

"Пора нашому земляцтву вирвати ся з росийської тюрми; пора скинути з себе гидке рабство росийської державної льояльности; пора нагадати собі, що предки його були козаки українські: пора стати полїтиками — борцями за незалежність України від Росії, тай шукати собі при тім нових союзників чи протекторів — у великих світових держав, котрі могли би справити ся з Росією й самі, навіть одинцем, а не то в гуртї — бодай у двох, бо вона слаба, страшна лише власним рабам! Пора подбати виключно про Україну... Крайня пора!.."

Так, се справдї була крайня нора. А найдивнїйше те що вже в р. 1914 явили ся дві могутні держави, які — мабуть з цїлою певністю — дадуть собі раду з Москвою. Яка одначеж гірка доля, що сей наш борець за волю, що Михайло Павлик не мав уже дожити кінця тої боротьби та ще й в останній хвилї свого життя мусїв бачити, як московська орда напала на галицьку Україну та грізною небезпекою явила ся нашим культурним здобуткам. Справдї, крівава се іронїя долї вмирати великим борцем за волю народу серед натовпу його смертельних ворогів!

[Вістник Союза визволення України]