Від редакціі.
З сим числом, — як зазначено в заголовку, — Народ стає органом партіі. Не переміняє він тим ані своіх дотеперішних основ, ані дотеперіпшого напрямку, ані навіть тону, тілько що від тепер мусить писати виразнійше, згідно з дальшими й близшими цілями партіі.
Щоби на далі не вийшло яке непорозумінє, мусимо зараз-же зазначити наші відносини до своіх і чужих. Наші прихильники обовязані від тепер підпирати Народ матеріяльно і морально; матеріяльно — поголовно передплачуючи Народ (і, розумієся, точно платячи); далі, присилаючи наддатки (спис котрих буде друкуватися в Народі) і врешті, вишукуючи для Народа чим раз більше передплатників; морально — присилаючи відповідні праці, до поміщуваня в Народі і дбаючи про такі праці від інших.
Не всякі праці будуть від тепер поміщувані в Народі, а тілько такі, що відповідають ось яким завдачам Народа:
Народ має головно ширити, серед нашого народа й інтелігенціі, всесвітні поступові думки і тим способом приєднувати як найбільше прихильників для програми руско-украйінскоі радикальноі партіі. Тим то все в Народі мусить бути писано як найзрозумілійше для найширших мас нашоі суспільности, то б то народа й інтелігенціі. Зачіпаючи за найважнійші подіі дня, тикаючі нашоі суспільности і стоячи на грунті всесвітноі науки, Народ має розбирати й критикувати наш сучасний суспільний устрій, а також розбирати й критикувати житє й розвій нашоі суспільности, особливо єі назадницкі думки та привички. Тут мусимо докинути, що як доси, так і на далі Народ не може поступати так, як поступають органи наших старших партій, де, хто тілько признаєся до партіі, то вже зараз і вільний від критики свого поступованя. Народ критикувати буде й прихильників чи членів руско-украйінскоі партіі на-рівні з іншими людьми, а де в чому навіть острійше. Людина, котрій справді ходить о справу, а не о власну особу, — такою, фактичною критикою певне не образиться, обопільна ж прилюдна контроля й критика буде немовби сторожем і заразом підоймою суспільноі моральности як цілоі партіі, так і єі поодиноких членів. З того погляду й люде не нашоі партіі в самім Народі можуть фактично критикувати наше поступованє, і всякі протестанти серед руско-украйінскоі суспільности нехай будуть певні, що й йіх голоси — натурально суспільного характеру — найдуть місце в Народі. В загалі, редакція Народа, як доси, так і на далі, буде до своіх і не-свойіх відноситися рівно критично, рівно безпристрастно.
Дописі будуть поміщувані в Народі тілько такі, в котрих підхоплено найхарактернійші прояви й черти нашоі суспільности. А що члени нашоі партіі мають виступати сміливо й отверто, то й дописі треба, по змозі, підписувати власним імям. Сухих матеріалів, строго научних, надто спеціяльних розвідок і всяких нецікавих, хотьби й найціннійших праць, годі в Народі поміщувати. Поезіі й повісти будуть поміщувані тілько такі, котрі мають глибше суспільне значінє: Народ не може бути ані чисто научною, ані хронікарскою газетою, а мусить бути газетою, скажемо так, суспільною, живою, що має розбирати наше суспільне житє і старатися повернути єго після основ нашoi партіі.
Просимо-ж усіх людей, котрі схочуть як-небудь з нами зноситися, мати се все на увазі, щоби потім не бути в претенсіі до редакціі.
Доля заступника громади.
22 л. вересня помер в Добромірці старий чоловік, Семен Пічуга. Небощикові не здибати було рівнолітця в сусідних селах, бо вже числив 96 літ, тож і затямив добре гнет послідних літ панщинних, та і сам доволі єго закушав, за що до смерті при всякій нагоді з плачем розказував, дякуючи свободі. Він тямив і троха ліпші часи, хоч і панщинні, бо люде мали землі подостаток і пан був довольний меншим, та не збиткувався над народом, як пізнійше. Но, — мовляв небощик, — як москаль вибрався від нас, (з Тернопільского округа1), пани землю поміряли і безполовину хлопам відібрали. Тогди стало хлопам тісно, а двір розширився і праці від хлопів в-троє тілько потребував, що перше. Громада взялася до процесу з паном за забрану землю; пан лютився на громаду і немилосердно людей катовано на панщині і в мандаторскім суді. Як то звичайно, а за панщини ще тяжше було на пана найти права, тай громада мусіла все терпіти і процесу зреклася...
Де не котрі господарі не змогли панщини відробляти, то двір відбирав в них грунт на свій вжиток і по панщині не хтів йім звернути. І знов з паном процес, а небощик Семен став повномочником покривджаних. Дві неділі мучив мандатор Семена в темнім арешті закованого в заліза і що дня на обід і на вечеру не жалував єму кийів, щоби відступив від процесу. Но дармо; не помогли ні погрози, ні обіцянки панскі — ні за що не важився зрадити справи громадскоі, як то зробили в сусіднім селі Лубянках громадскі повномочники, що віддали панові звиш сто моргів громадского пасовиска. Правда, що не малу надгороду дістали за то від пана, але прото померли ще борше, ніж наш Семен, а споминка о них проклята. Доки здужав небощик, кажду труднійшу справу громадску, деб облизаний боявся носа показати, він заступав сміло і вірно.
Небощик мав двох синів вже жонатих, та віддав йім свій невеличкий грунтик, бо надівався голову положити при них. Але помилився, бо ще обох синів поховав, а старі немочні літа мусів каратати в злиднях при чужих дітях, на чужій ласці, бо своє господарство віддав завчасу синам, отже і спало на онуки, до ужитку єго невісткам. Мали вони старого отримувати, але сі, що могли, виробляли єму прикрості, аби єго борше зігнати зо світа. (Чи нетребаб бути батькам осторожними, коли віддають господарство дітям?) На погрібі небощика було тілько кільканацятеро людей і то близших свояків, хоч небощик своіми трудами і своім віком заслужив на поважну послідну услугу у громади. Поховано єгo в закутку на тім цминтарі, що небощик не давно виклопотав кавалок поля на нeгo у дідичів, а таких, що хиба стілько заслужилися у громади, що єі працею годувалися, тих звичайно ховаєся на чольнім місцю.
Сумно то, дуже сумно, що наші прості люде не тямлять, кому мають бути вдячні, кого мають поважати. Нехай же, приміром, вмре яке панє — як плюнув, рознесуть чутку, і з третого села тягнуться хлопи на погріб, застановивши роботу, а там повитріщують вочи, док який дворак не труне, щоб не заваджати. І ще менче з панєм, але як вмре і такий пан, що ціле житє натягав хлопску шкіру, то і на єго похороні хлопів тілько, що мало не подушаться, хоч дуже рідко трафляєся, щоб пан був на хлопскім погрібі. Над тим то і сумує народна приповідка, що каже: "вмре богатий — ходім всі ховати, а вмре бідак — досить піп і дяк". І хочби то малося віддавати почесть не маєтку, а заслугам, які небощик положив для гаразду суспільного, — для добра громади. Ось через що годиться і Семена Пічугу згадати добром словом.
1) Тернопільщина, як звісно, була якийсь час іменно від 1809 до 1815 р. під Росією. Ред.
А. М., селянин