Ми власне писали під таким титлом статю, в котрій думали обговорити й поділ Галичини, коли про те ж дістали від дра Сев. Даниловича з Коломиі допись п. з. Уваги з провінціі по зйізді руских нотаблів (знатних людей). Статя д. Даниловича во многім нас виручила, і ми вступилися йій з місця тим раднійше, що в загалі в справі порозуміня між Русинами, рішучий голос повинна мати провінція, котра завше такі справи чула ліпше ніж загал львівских Русинів, бо бачила до-очне горе того, о котрого нам усім виключно повинно ходити — нашого простонародя.
До статі д. Даниловича нам би не богато тепер додати. Ми так само, як д. Д., думаємо, що руска інтелігенція не повинна тепер гнатися за поділом Галичини і такими подібними справами і бачити в них все спасенє. Воно, звісно, не зле би було мати при купі рускі землі. От навіть не-німецкі Бісмарки напирають напр. на те, щоби Украйіну відривати від Росіі в самостійну державу, розумієся, під дахом історичноі Польщі, бо коли Поляки вчули, що Русини хотять відділитися від них у Галичині, то, на превеликий наш жаль, навіть польскі демократи з Kurjera Lwowskiego закричали, що се wichrzenia świętojurskie і що нас буцім то "сам Бог получив" (цікаві ми, що би то ті панове сказали, якби від Росіян та Німців почули, що ті польскі крайі з ними також Бог получив?). Але, одно те, що такі заходи, — як слушно завважує д. Данилович, — зараз на другім ступні порізнили би нашу інтелігенцію може навіть ще гірше ніж було доси; а друге й головно, що по нашому се все будова від даху та ще й на піску. Отим то ми завше думали, що рускій інтелігенціі треба зачинати не від своіх держав чи краів під Австрією, а від громади, від села, від матеріяльного та просвітного двигненя нашого простонародя. Скажете може: "не дають нам, не позволяють!" Байка, відповідаємо. Борімся тілько, працюймо тихо та невпинно, а побачимо, що нашоі слушноі справи ніхто не в силі спинити, і що спільно з демократами других народів навіть розширимо рамки для дальшоі нашоі діяльности, так, що й не будемо потребувати своіх осібних провінцій. А на поділ Галичини справді могли би піти всі сили нашоі інтелігенціі; особливо люде й так полохливі та ліниві, люде неприхильні нашому простонародю, в душі котрих достигає панство, зовсім махнули би рукою на оборону руского простонародя, на єго матеріяльне та просвітнє двигненє; казали би: "зробиться, як буде Галичина відділена". А що се, по нашому, річ дуже нелегка й далека, то на ниві праці для нашого простонародя насталоби повне запустінє. Зрештою, осібна руска Галичина — річ сама про себе формальна, бо ж суспільні й інші порядки остали би ті самі, значить і "руский" сойм і уряд бувби майже такий самий, як тепер. Що найбільше уряди мусіли би вживати скрізь і рускоі мови. Може бути, що пани польскі навіть про око присталиби до Русинів, але чи й тоді з них була би яка користь для нашого простонародя? чи вони змінили би свою натуру? Далі, що до самоі рускоі інтелігенціі, то тепер вона все таки противиться людім неприхильним для простонародя, і хотя-не-хотя мусить на него озиратися, а в відділеній рускій Галичині переважна частина рускоі інтелігенціі сталаби більше консервативною для оборони своіх інтересів, бо повстали би зараз нові рускі стани — от хотьби й урядницкий... Ми й тепер бачимо у деяких панів наших обох старших партій велику нетерпимість до людей різко поступових народолюбних думок, а в осібній рускій Галичині такі нетерпимі люде дуже би змоглися в силу, і протів них тяжко би що сказати, бо казали би: "Та ж то наші люде, як ви смієте протів них виступати, ви — зрадники рускоі народности!" Зрештою, не треба думати, що й в осібній рускій Галичині спори між старими партіями скінчилибися; навивороть, по нашому, вони би тим більше змоглися, особливо, коли зайде бесіда про посади, про руску мову в урядах та висших школах та про урядове руске письменство. Та, хотьби в сім і була згода, хотьби в усіх школах та урядах східноі Галичини заведено одну руску мову і таке інше, то чи ж се вже все? Чи не важнійше те, що й як будуть писати та вчити в руских школах, що будуть діяти в руских урядах і т. і.? А нема надіі, щоби хоть в осібній рускій Галичині інтелігенція звернула головну увагу на зміст хотьби шкільноі науки, бо й тепер вона зовсім на те не звертає уваги. По за кілько можна розуміти, то найгорячійші прихильники поділу Галичини думають, що се був би вінець русскоі справи, а не, як ми думаємо, початок рускоі праці. Отже, по нашому, такий осібний руский краєць міг би бути корисний для інтересів руского простонародя аж тоді, коли би руска інтелігенція своєю безкорисною працею перше доказала, що вміє боронити інтересів простонародя, і коли би самі наші робітні люде були на тілько просвічені та зорганізовані, щоби не допустили до того, щоби така руска державка під Австрією могла як небудь бути повернена протів них. Ось через що ми думаємо, що поділ Галичини можна мати на думці та аж на другім, або й на третім місці, і віче знатних Русинів не повинно, по нашому, того ухвалювати.
Зйізд той повинен, по нашому, виключно занятися справою згоди інтелігентних Русинів у праці для нашого простонародя, і повинен ухвалити бодай в основі, щоби Русини не ділилися на більше партій, а вчинили одну-однісіньку народолюбно-поступову партію. Звісно, сему будуть противитися деякі панове з обох старих партій, особливо у Львові; вони власне перед зйіздом усяко під'юджують в таборі руско-украінскім старих на молодих, і власне протів молодих виступають з обох боків. Такі люде мусять бути противні новій рускій соєдиненій партіі, на зовсім нових основах і для однісінькоі цілі — матеріяльного та просвітного подвигненя нашого простонародя. Але ж щирих людей, особливо з провінціі, се зовсім не повинно збити з доброі дороги. Наші партійні спори виходили й виходять майже виключно з того, що переважна частина нашоі інтелігенціі ставила й ставить за ціль відорване слово "народність", під котрим що іншого розуміють народовці, а що іншого москальофіли, при чім, натурально одні, одних зовуть відступниками від народности, а спільно зовуть такимиж відступниками тих, що ставлять на першім і посліднім місці народ — простих, робітних людей, йіх матеріяльне й просвітнє двигненє. Алеж, хто хоче, щоби ті спори коли небудь скінчилися — мусить раз твердо й безповоротно взяти за основу своєі діяльности власне наш простий народ, безспорний національний елемент, що піднятий матеріяльно й духово, сам собі колись рішить наші етнографічні спори, і рішить далеко ліпше, користнійше для себе, ніж ми можемо здумати. Він же рішить тоді й висші політичні справи. Нехай тілько щирі люде наших обох старих партій щиро возьмуть собі до серця отсю єдину ціль — двигненє нашого простонародя, то й наші письменскі спори самі собою урвуться, бо скоро одні й другі твердо постановлять і невпинно працюватимуть над тим, щоби розвиватися, підноситися разом з народом, то не може бути й бесіди про ніяке інше письменство, як про народне, в народній мові. Чи таке письменство наблизиться чи не наблизиться до теперішного росийского, то ще побачимо; головна річ тота, що воно буде живе, і що самі Росіяне єго далеко раднійше повитають, ніж теперішну бурсаччину, котру від давна даремне заводять прихильники "Червоноі Руси". Ми думаємо, що коли вже одна частина нашоі інтелігенціі конче хоче двойіти письменство, — що, по нашому, шкодливо для народного розвою, — то нехай раз на завше рішить: для народу писати чисто по народному, a для своєі інтелігенціі чисто по росийски. На такій дорозі що до москальофільскоі частини нашоі інтелігенціі був "Другъ", орган зєдинених 1876 р. академічних товариств "Академического Кружка" і "Дружнього Лихвяря", і практика показала, що лиха з того для народу не вийшло; на виворот, власне під впливом між іншим і російского письменства переважна більшість "Ак. Кружка" зовсім перейшла на бік свого народу, і то навіть далеко різче, ніж народовці.
Звісно, згоду межи рускою інтелігенцією треба би почати від Львова, чи то від руских товариств у Львові. І так, найголовнійше треба би мати одно просвітне товариство, замість теперішних двох чи навіть трох — Галицко-рускоі Матиці, Просвіти та Общества Качковского, якби тілько всі інтелігентні члени тих товариств до-разу покинули всякі незгідні етнографічні, історічні та релігійні змаганя, а стали на реальний грунт, звернули увагу тілько на близші й дальші потреби нашого простонародя, та рішили в своіх виданях ширити серед него тілько випробовану всесвітну науку та практичні відомости. Але на се є мало надіі по просту тому, що наша інтелігенція і науково і практично ще сама мало підготовлена так далеко ще не стоіть на єдино, по нашому, твердім грунті — суспільнім, хоть, звісно, в рамках своєі народности. Тим то таке одно просвітнє товариство могло би тепер видавати ще гірші книжочки, ніж видає Просвіта та Общ. Качковского осібно, тим більше, що тоді не було би й ніякого навзавідництва. Через те нам видитьея, що ліпше для обох товариств осібно ухвалити хоть загальний напрямок просвітноі діяльности — по нашому, такий, як що тілько ми вказали — а тоді піде вгору тото товариство, в котрім нарід побачить більше корисноі для себе праці.
Вже більше надіі можна би тепер покладати на одно руске політичне товариство, себ то розвязавши "Русскую Раду" та "Народну Раду", якби тілько тото одно товариство взяло собі за головну ціль — правну, чинну оборону нашого простонародя і відстороненє всего того, що спиняє єго самоорганізацію для того, щоби стати паном у своім краю. Але й сего ми не сподіваємося по соєдиненім політичнім товаристві. Інтелігенція наша може в нім пуститися за поділом Галичини й іншими подібними високополітичними справами, далекими від прямих інтересів нашого простонародя. А через те й тут ми були би за тим, щоби радше для обох істнуючих товариств осібно приняти наведену повисше основу, а тоді й з них возьме потім верх тото товариство, що кріпше буде боронити політичних інтересів нашого простонародя. Коли ж покажеся, що і в сих краєвих політичних товариствах і в повітових та окружних, що мають заложитися, запанує один дух, то вони й самі скрізь зільлються.
По нашому, ві Львові найбільше повинно і може бути — одно таке читальне товариство, касино, до котрого би належали всі львівскі Русини без ріжниці партій і станів. В такім товаристві львівскі Русини зближали би ся до себе, обмінювали би ся гадками, вчилибися терпимости, безсторонности. Се була би найліпша, конечна, необхідна школа для згоди межи львівскими Русинами, тай межи тими йіх прихильниками на Провінціі, що ще тепер не живуть згідно. Одна львівска читальня могла би й повинна би стати в поміч нашим народним читальням на провінціі, розумієся, якби в ній запанував тілько народолюбний та поступовий дух; вона могла би довести наші читальні, з котрих тепер кожда бореся о власних силах, до якоісь організаціі котроі читальням нашим дуже треба і про котру в свій час напишемо докладніше.
Ми в загалі думаємо, що для направи наших незавидних стосунків серед інтелігенціі особливо львівскоі найперше і найважнійше було би те, щоби ті, що мають зібратися для згоди, ухвалили і твердо стояли на тім, щоби йіх прихильники чесно та безсторонно судили про думки та діяльність людей іншого табору, не так як тепер, коли у нас загально держаться засади: "про своіх людей говорити все як найліпше, про чужих як найгірше", та ще й уживають до того таких нечесних способів, як доноси і т. и. Се найбільша болість серед нашоі інтелігенціі ще від часів Маркіяна Шашкевича; болість, від котроі змарніли найкрасші рускі сили, і від котроі остаточно завше найсолонійше приходилося нашому простонародю. Сю болість конче раз треба загойіти, коли не хочемо, щоби всякі наші заходи до згоди були марними. Не йде тут зовсім о те, щоби не критикуватися; і овшім, критика конче потрібна, але критика чесна, що має на оці правду і тілько правду, хотьби вона найшлася й на боці тяжкого ворога. А у нас за найменше слово правди, зараз мають чоловіка за свого особистого ворога, а з людьми, що незвичайно думають, навіть говорити не хотять. Свобода думки, переконаня, йіх свобідний обмін і чесний обхід із противником — ось чого нашій інтелігенціі найперше треба. Тілько тоді зможемо договоритися до чогось путнього та спільно працювати.
Найменше спору є межи рускою інтелігенцією — в справах економічних, і на сім полі могло би тай повинно би прийти до згоди найперше. Алеж у нас загалом найменше знаня ба й нюху власне в справах економічних. Нема Русина, котрий би знав економічний етап нашого народу бодай так, як небіжчик В. Навроцкий: практичного економічного змислу у нас ще менше. А власне поправа економічного стану нашого народу вимагає великого знаня і вправи у самоі інтелігенціі. Тим то й годі би було утворити на зйізді якусь путню господарску організацію для економічного подвигненя народу. Але, по нашому, па зйізді можна дати до того дуже гарний початок. Знаємо, як визискують скрізь тих наших зарібних людей, що йдуть на зарібки до Росіі та до Америки. Заложім же конечне власне товариство для правноі оборони наших емігрантів. До такого товариства ми всі приготовлені, і інтелігентні, і робітні; до него радо всякий Русин уписавбися, складаючи невелику вкладку, напр. 1 зр. у рік. Товариство мало би вишукувати людім відповідних зарібків за границею, усувати безправні перешкоди до вийізду, зичити йім на дорогу грошей, боронити йіх від ошуки в дорозі, вести йіх спис і т. і. Се була би в руках Русинів могуча підойма в справах економічних, а тим самим і суспільних і політичних — далеко сільнійша, ніж навіть товариства політичні. Коли вже руска інтелігенція так мало дбає чи може дбати про те, щоби прямо заспокоіти голод наших нещасних селян та ремісників, то нехай же бодай від разу влекшить йім за границями нашого краю зарібки, котрих тепер буде дуже а дуже треба. По нашому, зйізд мусить ухвалити заложити таке товариство для правноі оборони наших емігрантів, коли не хоче почути закиду, що єго доля простого народу навіть у найгірший час — зовсім не обходить.
Ось поки що все, що ми можемо сказати про згоду межи Русинами.
Чи дійде, чи не дійде тепер до згоди межи нашими партіями, то ще годі знати. По нашому, може не дійти, коди провінція стане слухати тих Львовян, що зовсім не згоди бажають. Чи, далі, та згода, до якоі би мало прийти, буде корисна для поступу рускоі справи, се залежати буде від тих основ, на яких згода стане. "Народ" старався вказати на такі єдино, по нашому, спасенні основи. Чи прийме йіх зйізд — майже сумніваємося! Одно тілько можемо тепер сказати на певно, що будучність належить до тоі рускоі партіі, котра поставить собі за першу й остатну ціль — двигнути матеріяльно та по европейски просвітити наше простонародє, се б то єго інтереси висуне на перше місце. Запевне, що богато старших Русинів обох партій ані не схоче, ані не зможе безповоротно пристати до такоі новоі партіі; але ж ми певнісінькі, що небавом із обох наших головних партій відділяться всі живі та щирі люде і вчинять таку партію. Чим більше буде таких людей з обох боків, тим кориснійше для народу, тай для самоі рускоі інтелігенціі. Коли члени обох головнійших партій сотворять таку народолюбну та поступову партію без нас, то тим красше; ми з усеі душі будемо йім помагати. Якжеж ні, то нам бачиться, що правдиві народолюбці з обох партій будуть мусіли подумати про те, щоби по за рамками тих партій утворити нову організацію, котраби більше відповідала насущним інтересам нашого робучого люду.
На всякий случай зйізд Русинів за для згоди — се великий ступінь в нашім розвою. Від него може залежати поворот у рускій справі, може залежати найблизша доля нашого простонародя. Тим то ми й домагаємося, щоби всі пункти згоди і всі відчити, які на зйізді мають бути виголошені, наперед оголосити в газетах і всесторонно обговорити на приватних сходинах у Львові тай на провінціі, хотьби таким чином прийшлося відложити зйізд ще з на місяць. Наші нотаблі, по нашому, власне найгірше прислужилися згоді тим, що ухвалили все держати в тайні. Адже ж ся справа обходить увесь руский народ, усіх Русинів, а не тих одних, що скликалися на зйізд...
[Народ]
15.04.1890