В осени 1892 р. я вписався на медичний фалькутет у Кракові. Тоді була там »Академічна Громада« студентів українців. Згуртовані там були майже самі медики тому, що медичного фалькутету у Львові ще не було. Мої товариші були діти заможнійших батьків, бо медицина і тоді вимагала більше вкладу, як і тепер. Одним з провідників »Академічної Громади« був. др. фільозофії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з ґімназії. Він учив мене і Леся Мартовича української мови в коломийській ґімназії, а що українське було назначене на послідну годину 11—12, то він позваляв нам виходити до дому, якщо котрий змучений з тим, що не буде записувати неприсутного до денника. Від слідуючої години української мови вже ані один ученик не абсентувався. Так було все і для нас наука української мови була найприємнійша і найкориснійша. Такий се був учитель. Десь пізнійше він покинув учителювання в ґімназії і вчився тепер медицини.
В нашій »Академічній громаді« ми сходилися що вечера, читали часописі, слухали відчитів. Члени Товариства майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. Я памятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселійший і найздібнійший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Як вернув, то реферував про свій побут довго, а ми ще довше запивали громадою його щасливий поворот, він сам любив випити. До моїх приятелів належав Володимир Филипович і Сафат Шміґер. Филипович богато обдарований, сама полумінь в дискусії, погромник вшехпольської ідеольоґії захорував на початку студій і вмер на селі в батька священника. Шміґер все мовчав, всі товариші його найбільше шанували за його пречистий характер. Він син бідного селянина з Розношинець коло Збаража, відличний ученик, через ґімназію заробляв на себе лєкціями. По першім риґорозі опустила його енерґія, мабуть забогато стратив єї хлопцем заробляючи на хліб і не міг вже кінчити медицини. Сидів ще кілька років в Кракові і вернув до Збаража вже хорий на туберкульозу, був урядником при якійсь українській установі і недавно вмер. Я би був вдячний його приятелям і знакомим зі Збаражчини, щоби ще тепер написали про нього, це був святий чоловік, про якого я й тепер згадую з найбільшою любовю.
З близших товаришів нагадую ще Володимира Вітошинського (Фітас), умер тамтого року в Відні, довголітний міський лікар в Тернополі, Володимир Білінський (Пехюсь) умер давніше вже лікарем у Збаражі, Теодор Соневицький комплєтно урівноважена аристократична натура, тепер лікар в Старім Самборі, Теофіль Гвоздецький все усміхнений, лікарює довгі роки в Липиці, Гукевич тепер лікар в Одесі і богато-богато лікарів, які ще тепер хотять вилічувати хорих з невеличким щастям і богато таких, що вже давно повмирали. З отворенням медичного фалькутету у Львові українці-ембріони всі пішли до Львова, а краківська »Академічна Громада« меншала-меншала, аж зникла. Бібліотека »Громади« і єї маєток послідні загальні збори передали »Академічному Брацтву« у Львові.
Поза студентами медицини треба згадати у Кракові. Івана Труша, який вчився малярства в Академії. Острий полєміст, інтеліґенція глибока і загальна, один з найталановійших людии, яких знаю, з величезним образованнєм і фз_ ховим і загальним. Всі його знають. Володимир Старосольський вчився в Кракові прав, знав, що він українець та по українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання і чи кров прадідівська чи теорія, він же дуже любить теорії, завели його в українську націю і вчинили з нього найкрасшого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з румяними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства.
Осібно згадую мойого приятеля Богдана Лепкого, який обняв у Кракові посаду в ґімназії св. Яцка, як учитель. З його прибуттям відчинився сальон для решток вічних медиків. Не можу бути вже ані трохи обєктивним нагадуючи перші роки моєї з ним дружби. Всі знають його, як великого поета, як робітника і вченого, але не всі знають, як високо культивований се чоловік, який він великий в розумінню ЦІНИТИ людий, як великих так і малих. Він для мене все був такий самий гарний, як його твори. Перший раз я з ним познайомився в Кракові і я вдячний долі, що я з ним зійшовся.
По цім деревлянім спомині може трохи розради. По розвязанню »Академічної Громади« всі Українці з студіями, без студій, з посадами, без посад згуртувалися в Філії товариства »Просвіти«, яка заснувалася головно заходами Івана Бориса, урядника колійового. Касино, радикали, народовці, диспути, карти, жіноче товариство. Треба уладжувати шевченківський концерт. Проби хору наради, програми, нервозність. Радикали перепачковують на одну з деклямацій »Каменярів« Франка. Деклямувати буде молоденька Катря Банахівна, студентка учительського семинаря. Дівчинисько румяне, чорнобриве, всі молоді за нею поглядають. Панна Катря деклямує гарно. Від радикалів має припорученнє, як вийде на естраду, почати так: »Каменярі поезія Тараса Шевченка«. Так треба робити через каноніка о. Борсука і його сотрудника Козловського. Панна Катря деклямує прегарно. Публика дуже вдоволена, бо що вільно Шевченкови, того не вільно Франкови. Декляматорка, тепер пані Гриневичева, думаю, не взяла на себе непростимого гріха. На цім концерті я зазнайомився перший раз з д-ром Софію Окуневською-Морачевською і єї чоловіком проф. Вацлавом Морачевським. Це знакомство було чи не найважнійшою подією моєї молодости.
Близько сорок років те, що гірке було, посолоділо, те, що молоде було, посивіло. Всіх приятелів і товаришів, які ще живуть здоровлю.
Ваш Василь Стефаник
===============
Альманах вкраїнського студентського життя в Кракові. Кр., 1931, с. 9-11
08.01.1931