Розмова про отцей Вічний календар понесла мене на вітрилах моїх особистих спогадів у мою пам’ять – це і є ознакою мистецького твору: правдивості одкровення в оповіді і знову – через зміст – поєднання наших особистих Вічних календарів.

в домі з повітрям ситим           в якому вугільний дим           в якому я дихаю рвійно           в якому ти тихо мовчиш           і двері з замком подвійним           стискаються тишею тиш          

і кожен вірш з пульсуючого світла  й розмова наша – теж війна і битва і виїзд і повернення з терпіння

береги тримали рівновагу плавби він шукає покинутий кимось човен й запаливши ліхтарик – пучка пече і чомусь ріка вже над ним тече й шурхотить як дракон паперовий

час – це мінливість каміння в ріці пучка світла на  сливі – листі – руці яка відсуває порожню миску

імператор питає: «а що там війська?» у блідого – як смерть – міністра «оборона – тонка, дорога – слизька ми тримаємо там половину міста»

Війна наповнена подіями, яких поки що ми не можемо переосмислити. Поки що ця фраґментарність надає нам лише відчуття руху від точки А до точки Б, тобто до перемоги

він виходить з дому за поріг «як  же  написати  слово  сніг?       з чого він – води а чи з лілеї?»

а самотність одна – її не поділиш Ну і смерть одна хоча для всіх наближається тихо осінній сніг задуває холодом у всі діри

він пише листи комусь в нікуди пише про дощ – про осінніх чапель цього року особливо худих мимо яких прочалапав