Війна в Україні ще не закінчилася й кінця-краю їй поки що не видно. Нині, 17 березня 2022, тобто на двадцять другий день війни, я розпочинаю цей есей так, наче ми вже перемогли і тепер, оглядаючи поранену країну, намагаємося зрозуміти, що з нами трапилося і куди прямуватимемо далі. Від часу, коли Україна не сходить з геополітичних дискусій та масмедійних новин, мені спало на думку поміркувати над безліччю питань, що постануть перед нами уже в перші дні після перемоги. Від тих відповідей, які ми скажемо в першу чергу самі собі, й буде творитися нова філософія нашої державності.
Війна перетворила українську землю на згарище. Російські фашисти під прикриттям усіляких придуманих версій затуманили голови своїм громадянам та військовим. Щоправда, військо вельми швидко прозріло: опір українців виявився нечуваним, сила духу – міцною, а прагнення волі – незламним. Я не політик і не соціолог, щоби творити різноманітні концепції для оздоровлення державного організму. Тих політологів та усілякої масті блоґерів у нас чимало, і вони, як бачиться, мелють в млині свою воду й тим задоволені. Я не футурист, щоби передбачати ймовірні сценарії розвитку людства та українського суспільства – таких, звісно, набереться чимало й без мене, тому що моделювати завжди легше, ніж здійснювати.
Найчастіше мені доводиться перебувати на території слів «культура» та «література», почуваючись там більш-менш упевнено. Після кожної із воєн культура та література намагаються сформувати мову суперечностей на противагу військовим формуванням та жертвам. Бо що може сказати слово, коли його значення естетизувалося, а зміст знецінився? Прикладів чимало: починаючи з відомого вислову Адорно про поезію після Освенцима.
Війна в Україні, мабуть, поверне деяким словам їхню справжню, суть і письменники говоритимуть мовою внутрішньої провини – тією мовою, яка не відвернула і не зупинила. Йдеться мені не тільки про українських письменників, ми все-таки писали після Майдану та Іловайська про ці загрози та вісім років поспіль розповідали про позиційну війну з квазіутвореннями, що назвалися республіками. Йдеться передусім про російських, про європейських та американських колеґ. Не хочу нікому дорікати, але чітко пам’ятаю, як один поет з Афганістану апелював до нас, письменників світу, щоби підписувати та поширювати заяви про нищення його народу – хазарейців. Це були часи першого талібанського правління при кінці 1990-х. Так, я підписав тоді звернення, і воно, очевидно, розчинилося в інтернетських нетрях – а хазарейці продовжували терпіти насилля та наругу. Відчуття провини проявляється тоді, коли будь-які злочинні дії вже здійснено. Війна в Україні вже стала фактом світової політики, й уникнути думки про неї чи оминути страхітливі руйнування та вбивства цивільних уже не вдасться нікому. Ні політикам, ні американським фермерам, ні німецьким бюрґерам. Так, воєнні страхіття зачіпають і людські емоції, а втрати й збитки – економіку.
Однак нині я хочу ступити на територію, на якій не почуваюся так зручно, як у м’якому фотелі якого-небудь університетського клубу. Світ видав нам кредит військової та фінансової допомоги – за мужність, за бажання незалежності та свободи. Але також кредит на майбутнє – тобто як ми, українці, зуміємо почати повоєнну перебудову. То як же нам найкраще розпорядитися цим кредитом? В першу чергу йтиметься про демонтаж. Я б не страхався цього поняття, що вже своїм значенням та змістом передбачає руйнування. На жаль, українське суспільство летіло протягом тридцяти років з напіврозкритим парашутом. Тобто якщо говорити без метафор, то ось приблизний перелік – це пострадянські родові плями: корупція, кримінал, ігнорування права, тотальне зрадництво на всіх державних рівнях – що особливо оголив Євромайдан, коли з’ясувалося, в якому стані українське військо, спеціальні та митні служби, занедбані наука та освіта тощо. Такий тягар відчував кожен пересічний громадянин, який на щодень борюкався з усіма цими проблемами і відчував їх на власній шкірі.
Найгіршим варіантом державного розвитку стала олігархічна система правління, майже всі пострадянські держави після розпаду Радянського Союзу пішли власне цим шляхом, – тобто національне багатство розділено за несправедливим принципом, коли 70 чи 80 відсотків громадян залишаються у важких соціальних умовах. Звісно, перед у цьому веде Росія, яка за зразком нацистської Німеччини підпорядкувала капітал для переозброєння і приготування до воєн. Німецький капітал також співпрацював з Гітлером і також відповідальний за Другу світову війну. Звісно, що умови змінилися, але суть співпраці олігархату з фашистським за суттю режимом незмінна. Очевидно, що демонтаж олігархічної філософії держави, коли нам – усе, а решті – що вже залишиться, потребуватиме непростого переламування самосвідомості українського суспільства. Звісно, що не йдеться про якусь експропріацію чи переділ власності, хоча націоналізування російського капіталу, мабуть, не тільки на часі, а головна умова національної безпеки. Йдеться про створення для олігархів такого правового коридору, в якому вони б почувалися як решта громадян. Те саме з усіма держслужбовцями. Внутрішня політика помалу повинна базуватися на доцільності та національній безпеці. У цьому питанні вилазить корупція. Нова філософія держави не може просуватися, коли на всіх рівнях відбуваються щоденні корупційні дії в таких масштабах, які паралізують життєдіяльність національного державного організму.
Україна не може далі розвиватися без внутрішньої програми національної політики. Українська мова мусить бути хребтом культури для державного існування та соціального сполучення. Тут мова відіграватиме ту ж функцію, що національна історія та національна література. Те, що Донбас та Луганськ були настільки віддалені від національного, настільки варилися в совєтських парадигмах з культивуванням, по суті, безнаціонального, зорієнтованого через російську мову та пропаганду на Росію та її орієнтири, довели до того, що частина дезорієнтованих тамтешніх мешканців просто стали вівцями й обдуреним натовпом. Не можна виключати й ідейних прихильників на тих територіях.
Хто тепер для України Росія? Окупант? Аґресор? Ворог? Фашистська держава? Так, усі визначення, епітети та дефініції цілком слушні для означення тих почуттів і реального стану, які панують в українському суспільстві. Хто тепер росіяни для нас? Ким може бути російська культура? Знову ж таки напрошується паралель із німцями. Після війни частина їхніх письменників та інтелектуалів засновує Групу 47, яка намагається осмислити національну поразку не тільки у війні, а в речах, які спричинили затуманення всієї нації. Цікаво, що туди входили, з-поміж інших, колишній солдат вермахту Генріх Бьолль і колишній есесівець (як з’ясувалося згодом) Ґюнтер Ґрасс. Чи знайдуться з-поміж російських письменників ті, які переосмислять свою поведінку мовчання чи навіть підтримки фашистського режиму Путіна? Як нам вести діалог з тією незначною та все-таки здоровою частиною російських інтелектуалів після бомбардувань, жертв і відвертання від них західного світу? Як російське суспільство, заточене на мілітаризацію та імперіальні зазіхання, почне змінюватися? Від усвідомлення вини, поразки, переоцінки своєї ролі в історичному циклі. Як вони це робитимуть після путінського правління? А куди щезнуть їхні ефесбешники, омонівці, поліціянти? Невже вивітриться з їхніх квадратних голів ненависть до усього світу, Америки, Заходу та України, якщо після певних спроб демократизувати Росію у 1990-х вона знову сповзла в ідею русского міра, загарбництва, образи на увесь світ, у дрімуче православ’я? Чи не варитимуться в тому чавунному казані нові образи на світ, від правих до лівих, – тобто щось подібне, що отримала Німеччина після Першої світової, коли нацисти зуміли прийти до влади? Усі покарання Росії та її ізоляція потрібні, її демілітаризація – нагальна потреба для людства. Але не пропустити б оту їхню негативну енергію, яка час до часу може об’єднувати їхнє ж незадоволення. Перекривши доступ до новітніх технологій та узявши під контроль їхній військово-промисловий комплекс, можна на певен час почуватися у безпеці. Але розбещені доларом та безкарністю еліти навряд чи захочуть змиритися з таким станом справ. Потрібно бути пильними і не проґавити нову ідею третього Риму та їхніх послідовників.
Але повернімося у сферу філософії, радше політичної філософії – тобто до того, про що запитував Френсіс Фукуяма: про кінець чи завершення історії. Тобто завершення певного історичного циклу в мультидержавних устроях – демократичному, автократичному, монархічному чи диктаторському. Якщо для Фукуями завершення історії починається з переінакшення різних типів державного правління та необов’язковості світових правил, то для України, хоч як це парадоксально, історія тільки розпочинається. Можливо, саме ця війна та перемога у ній надає нам шанс вписатися в цивілізаційний розвиток, позбувшись віковічної колоніальної залежності від Росії. Якщо б не Росія, то український шлях не був би таким довгим і трагічним. З іншого боку, мені приходить на думку американський культуролог Едвард Валі Саїд і його праця «Культура та імперіалізм». У цій розлогій розвідці, до якої залучено значні історичні та культурологічні пласти, автор конструює культурологічну основу імперії як модель насильства і спротиву супроти цього. Показовим, як на мене, є прочитання імперіального впливу через творчість Альбера Камю, оскільки письменник народився й тривалий час мешкав в Алжирі, а також глава про поета Вільяма Батлера Єйтса та ірландський спротив англійському імперіалізмові. Інший дослідник постколоніалізму Гомі Баба також говорить про деколонізацію культури і деґлобалізацію як процеси зворотні до тих, що їм передували. І все ж для Англії чи Франції колонії існували за сімома морями, і навіть Ірландія захищалася – як могла – широким Ірландським морем. У нашому випадку імперія була частиною нас самих. Розширюючись за рахунок загарбання навколишніх територій, Московське царство, а потім Російська імперія, настільки привласнила нас, що частина українців повірила у московську модель світу. У дев’ятнадцятому столітті зусиллям горстки українських інтелектуалів розпочався просвітницький і національних рух за відновлення історичної правди та формування нової національної самосвідомості, яка почала ставати першими руйнівними тріщинами у міцному фундаменті російської імперіальності. Звісно, і Саїд, і Баба, хочуть вони того чи не хочуть, незважаючи на їхнє професорування в американських університетах, до кінця не втрачають своєї орієнтальності, яка становить точки відліку їхніх поглядів на західний імперіалізм та його наслідки в сучасній історії людства. А що у нас? У нас було дві форми існування України: імперіальна, яку нам сформувала Росія, і національна, яку сформували українська історія та культура. Кожна з цих форм вербувала собі прихильників різними засобами. Імперіальна – маніпулятивним перетасуванням історичного минулого і приниженням мови та культурного надбання, а національна – Сізіфовою працею вергання каменя правдивості на гору національної ідентичності. І, як мені бачиться, будь-яка імперія виграє тоді і завойовує тубільний нарід та його територію, коли переламує національний хребет, у першу чергу національній мові й культурі. Ось чому ці вельми незручні поняття для сьогоднішнього – в масі своїй – зросійщеного українського суспільства, попри військову перемогу на фронтах, набувають архіважливого значення. Ми зі синдромом колоніальності, навіть перемігши путінську Росію й відвоювавши усі наші території, не зможемо перестати бути для східного сусіда зручною мішенню.
Я так давно не відкривав файл з цим есеєм, що наступив вересень – і приніс сто вісімдесят восьмий день війни. Від березня й сподівання швидкої – принаймні так бажалося – перемоги поволі прийшло усвідомлення, що війна затягується. Світова спільнота й українське суспільство переживали кілька фаз потрясінь: від репортажів із Бучі та Бородянки, Маріуполя, розправою з полоненими батальйону «Азов», щоденними ракетними обстрілами Харкова, Чернігова – до шантажу навколо Запорізької атомної. Мужність не полишала українське суспільство, численні втрати з нашого боку зустрічали на колінах уздовж доріг мешканці українських селищ та сіл. Ми стоїмо на колінах перед нашими героями – але не перед ворогами. Це усвідомлення підживлює дух і не дає впасти у відчай. Війна одночасно приносить нам розчарування і прозріння. Спробую розгорнути цю тезу. Передусім, для всіх українців життя поділилося на до війни і після її початку. Так трапляється завжди, коли війни приходять на будь-яку територію і в один момент змінюють усталене життя. Звісно, найбільше відчувають цей злам ті, що воюють, і ті, на долю яких випали болісні випробування. Прозріння приходить після перших днів воєнних дій. Щиро кажучи, більшість мешканців України не вірило у початок війни не тому, що їхня інтуїція чи демонстрація скупчення російської військової техніки біля кордонів не викликали занепокоєння, річ в іншому – довіра до імперії була безмежна, і ще наївна віра, що у двадцять першому столітті війн у Європі бути не може, бо все залишилося у двадцятому. Історія – кепська вчителька, на її уроки покладатися не варто. Прозріння, якщо так можна висловитися, приходить після перших бомб і ракет, перших жертв і першого усвідомлення умовної точки неповернення.
Війна, що триває дев'ятий місяць, достатньо наповнена подіями, яких поки що в їхній повноті ми не можемо переосмислити. Поки що ця фраґментарність надає нам лише відчуття розвитку подій, руху від точки А до точки Б, тобто до перемоги. Звісно, останні успіхи ЗСУ на харківському на херсонському напрямках показують, що російська військова машина, на щастя, пробуксовує. Наше зранене суспільство, долаючи страх і зціпивши зуби, продовжує боротьбу за своє існування. Ні, це не пафос, панове, хоча нещодавно довелося мені зустрітися з одним молодиком, який прилетів із Кракова до Нью-Йорка. З’ясувалося, що до Польщі він дістався, стоячи в зачиненому туалеті в автобусі міжнародного рейсу. Тобто він свідомо виїхав з України, свідомо дав хабаря, його свідомо не помітили пильні прикордонники і митники. Я не маю морального права що-небудь йому радити чи – боронь Боже – осуджувати. Війна – це вибір кожного. Просто коли говоритимемо про геройство, пам’ятаймо і про таке.
Може, саме тому – культура?
Змінюючись, ми виживемо.
15.10.2022