З циклу "Кілька днів із Ду Фу"
8.
Самотність – споглядання самого себе
чапля повітря нам розгребе
крилами – Й плюскіт смерті
які нам під осінь сплетуть карасі
цю мелодію почують не всі –
вона в мозолях натертих
тут в містечках провінції Сичуань
поміж писанням віршів й нічних чувань
садінням у землю рижу й гороху
війна десь на півночі але Ду Фу
все одно проводить криву
лінію гієрогліфа замшілу мохом
не злічити йому за життя втрат
так як пишуть в хроніках про солдат
так як вірші складають в книжку
залишаються – плюскоти карасів
тобто все що можеш посіяти – сій
й посади – від слова до рижу
залишається звісно слина гіркоти
твій будинок з тростини й чотири кути
твої вірші пропахлі потом
дерев’яні будинки – жінки по дворах
запилюжене сонце – ріка в порохах
й нескінчена селянська робота
і життя в цьому світі простих людей
замикання брам і скрипіння дверей
наслухання осені – й тупіт копит
не знаходиш пояснень для плину ріки
насідають сумніви як полки
налипає слів місячний пил
перший стіл – на якому нескінчений вірш
другий – в висохлих стеблах трави
третій – в тобі нічний світильник
а четвертий – тримається на ріці
наче зв’язані нервом тонкі хребці
від спинних сполучень до шийних
а самотність як вірш на першім столі
яку ти записав в гірському селі
й другий стіл – для самотніх віршів
третій – тих в якому один –
булькотить сочевиця і пахне дим
на четвертім – цвіт вишні
так життя проминає між цих столів
між позначених нами чотирьох сторін
а самотність одна – її не поділиш
Ну і смерть одна хоча для всіх
наближається тихо осінній сніг
задуває холодом у всі діри
тимчасового дому – Й тих хвилин
у яких ти поет був і господин
тих жінок що пізнав – яких і якими
розкривався у космосі снів і долонь:
гасне зночі у кухні вогонь
пахне чорною сажею й димом
доживати у домі – далеко від місць
у яких ти знаєш вулиці міст
знаєш мертвих своїх – і полеглі
додають до самотностей смуток і жаль
вигасає у кухні до ранку жар
і підмерзають слова для елегій
Фото: Володимира Давиденка.
01.10.2022