Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
* * *
— Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
— Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.
— Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребеня? — каже Тимко.
— О, якого газду маю, видите ступня! і він ще такий храпливий та слинавий...
— Ти питлюєш язиком, як у млині...
— Тьфу на тебе, старий.
— Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, та же сегодни-завтра до дучі маєш забиратися...
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
* * *
— Тимку, бери, мой, кліщі та тягни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
— А я не годен вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.
Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І — і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
— То не хотічи, а це інше.
— Васи, а пробуй горівки.
— Сходили діти ціле село, та й нема.
— Нешті румунешті.
— А я зараз найду, але аж на кінци села.
— А кілько нас є?
Порахували.
— Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
* * *
— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижетиси, то сідайте, бо сонце сходит.
— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
— Та в тебе, Николо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
— Бо також пустий волос, такий як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з фляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з чосником.
* * *
— Пиймо, брьи, бо гони наші короткі! що будемо собі жалувати?
— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с мо дубали поволи. Війта вже не кладемо, ради не відбираємо, послів не посилаємо.
— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.
— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси, молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотьи, а панцкі грунти хотьи розділити.
— Бігме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і грунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!
— Та коби могли вібороти! от дай боже здоровлю, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
— Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є під любистком...
— Тогди був гелт, де ті часи?..
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
— Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосе, кінцкі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
* * *
— Зараз буде біда, — казав Никола Максимові.
— Та яка біда, а дітем від тебе зась!
— Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очі видивила, аби мене чісати.
— Сам си чеши.
— А де ж би вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шо-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
— То сховайся дес у стодолі.
— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...
==================
ПЗТ, I, 212
16.07.1949