Земля (1949а)

А. Рання незакінчена чорнова редакція. Друкується за автографом

ЗЕМЛЯ

1.

Як Семен з заходом сонця вернув додому, то на єго подвірю застав пять кованих возів, набитих всіляким добром, і колиска була наверху. Коні також були добрі перед возами — буковиньскі, при­садкуваті, На приспі сиділи люди — з Буковини, один старий, сивий, червоний на лиці, коло него баба сухонька, дрібонька. А там середні і молоді, а діти бігали вже і бавилися.

— Славайсу христу, люде добрі, — сказав Семен з черевиками в руках, — відки ви загостили до нас?

— Ми, пане Семене, з Кліводина, лиха година прогнала нас з дому та тут, у вас, сперлися ми ночувати, як ласка ваша.

— Прошу і ласки не треба, хати не перележите, а подвірє в мене велике. Як вас звати?

— Я Данило, а це моя баба, Марія і сини два з невістками і зять з донькою, а решта їх діти, внуки мої та ще найменчий син — парубок

— Та будьте всі гостями в мене, чоловік ніколи не знає, що єго чекає, один бог знає... Я піду до стайні подивитися до худоби тай вже

— Жінко, чуєш вари вечерю, аби-м всі попоїли добре. У мене жінка друга, молода, годна як схоче...

— У мене перша, оця коробка, ми вже більше, як пятьдесять років за собою. Та тепер відай поховаю десь на роздорожу, у ман­драх, бо ціпко банує за домом. Все обертаєся на возі та кричить як дурна: Куди мене везеш? [Ку]да ні вигониш!

Доки виділа ще село, то кричала та тікала до дому з воза, а як вже не вздрила села, як вже-м в чужі села зайшли, то замовкла і тепер мовчить. Марія, ану ж кажи цьому газді, чого ти так бануєш, ану кажи. Мовчить, біда з бабою...

— Лишіть єї, вона ще не вівчила цєї мови вандрівної, слова лишилися дома як пташки*. Єї слово все трималося єї хати, обра­зів та вуглів та ті слова баба схапувала з них тай говорила, а чу­жина не родить слів, а серце хапає як у залізо. Безпешно у вас у хаті, є святий Николай, і в мене є. А ну ж ко поведіть стару до мої великої хати та най вона припаде з вами перед Николаєм, може заговорить.

— Ходи, Маріє, ходи.

Перед великим золотим образом обоє старі приклякли і Данило проводив молитву, а стара мовчала, врешті і Семен, що клячов ззаду зачав молиться, та баба все мовчала.

— Слаба вона, Данило, туск заступив єї горло, нема ради.

Знов на приспі.

— Скажіть же мині, Даниле, чого ви покинули своє господар­ство, не моє діло питати, але отак про цікавість!

— Бадю, Семене, нашого попа з попадев скували та й повезли, професори вночи десь вхопили* взяли і бог знає, що з ними зробили, а старшого брата вночи взяли* скатували та й повісили серед села та й відчепити не сміє ніхто, жовнір стоїть на варті... Семене, то такі страхи, що сьвіт не годен стримати, клекіт зойк, войсько всіма до­рогами тікає перед москалями, жиди і пани йдуть чорною хмарою, та все прискаржують нас, мужиків перед офіцирами, що це зрад­ники, через ці мужики наше войсько мусить тікати, це православні та кортить їх до царя православного. А другі то кажуть, що москаль іде хмарою* чорною хмарою, і Хіна, там і Сибір і турки і дикого народа з цілого світа, це все парує царь на Відню, аби нашого цісаря за­воювати а самого взяти в Сибір. Та то дике войсько старих ви­рубує в пень, жінки перегвавтовує гет і цицки обтинає, а діти забирає коліями на пусті землі...

— Страх дістав нарід, може* великий страх, може свою дорогу за­блудити... Ходім вечеряти — жінка вже кличе, аби йти.

2.

— Данилихо, чому ви хоть трохи не досягаєте, чим ми вам не вгодили, що на нас гніваєтеся? Скажіть, може наша страва вам не смакує ?

— Забанувала жінка, ціпко затускувала. Ану, Даниле, коштуємо цєї гіркої, хто знає чи мем жити та чи мем пити. Дай боже на* здоровлє ану ж випийте, я знаю, у вас камінь на серци; студений, тяжкий камінь. Але бог добрий. Отак довгий стіл вечеряв, а Семен з Данилом все попивали, аби той тяжкий камінь розмок, що обох їх пригнітив. А то[гди] далі молодиці повиходили з дітьми із за стола та пішли спати в стодолу, а коло стола лишилися оба старі і баба.

— Даниле, якби ви не гнівалися на мене, то щосьби я вам сказав.

— Ні, Семене, кажіть, я тепер пройдисвіт мині мож все казати і в шию бити мож, — що я — волоцюга.

— Як так, то не скажу.

— Кажіть, Семенку, кажіть сараку.

— То ще оцу одну віпємо на фрасунок. Але не мете гніватися.

——————————————————

* Слова лишилися дома як пташки дописані на полях.

====================

 ПЗТ, I, 311