Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
— Цим мужикам, — думав він, — і чорт нічого не вдіє, а не війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати.
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.
— Відки ца Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
— Але годований, як пацюк, всі богачі повтікают в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала славайсу і шептала:
— Це якеє старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку...
Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
— Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
— Вже ті ляшки мають добрий апетит...
Учитель низько поклонився комісару і сказав „падам до нуг“, бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
———
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
— Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонит, а діти голюкают, як на пса. Нема спокою ні в день, ні вночі. Давай їм їсти, давай горївки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай писмів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. В зимі двері не запираютси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте; собі другого віта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай го шлях трафив!
— Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
— Я через десятників розказав людім приходити, може ще посходєси.
— Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити, а як гроші брати, то мужик на печі. Ій, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
— Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо...
— Не перечу вам, газдо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
— Дай боже...
— Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
— Називаєтеся?
— Михайло Вахнюк.
— Кілько моргів?
— Які там морги, діти розібрали...
— Але кілько ви обробляєте?
— Може десять, може більше, може менше.
— Пишім дванаціть.
— Кілько нема.
— То пишім одинаціть.
— Та най буде...
— Які шкоди воєнні?
— Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати...
— Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото, і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
— Бог би з вас говорив...
— Тепер ми ваші, а ви наші.
— О, то ще хто знає, як буде!
— Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадярів, від німців та від москалів, та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
— Та пара коней, та віз ще на почитку війни австріяки взєли, коні з возом тисячу крон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот крон.
— Що ще?
— Ще мадяри зарубали два пацюки, що варті триста корон.
— І ще що?
— Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
— Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
— Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
— Отож видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, виносить дві тисячі шістсот золотих крон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
— Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
— То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
— Що буду дарувати більшим панам від мене.
———
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові, золоті корони на марки і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої кришки, то мужики загомоніли.
— О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих крон, а кривий Дмитро увес маєток єму в себе приховав і дивіт, кілька грошей набере.
— Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледве добивси додому і півроку відлежьив, та аби я нічого не мав...
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
— Бачу, люди, що ваше село розумне і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні, як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курий та яєць. За те, що людей о цих потребах комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори поліцая назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін заворушився, звеселився, і любо гуторив аж до опівночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курий і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.
В опівночі мужики, як бджоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Николаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
У Кальмана лишився лишень Свіц. До сходу сонця гукав п'яний:
— Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!
А Николай добрими кіньми, як переїздив через хащу, то на него і на комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Николай отямилися та обтирали кров з лиця: Николай рукавом, а комісар хусточкою.
— А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодованнє? чорта в зуби!
І так було.
===========
ПЗТ, I, 203
16.07.1949