Присвячую політичним вязням.
Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.
— Малом під тими мурами не замерзла, не пускають тай решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, кобим хоть зпоза ґратів уздріла його...
Жінок коло неї вже більше.
— Питаєте, за що сидит. А лихе його знає — за ґазети. Уздрів через вікно жандаря тай запхав мені в пазуху якісь папері. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату до гори ногами тай сів. Надумав, надумав тай каже мому чоловікови: ідіт за цев Жидівков через дорогу, най зараз прийде. Прийшла Жидівка, а жандар каже: Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів. І рихтіґ, витягла з пазухи ті папері, що мині син дав. Жандар урадувався, поперебирав ті папері тай каже хлопцеви: Ходіт зі мною на постерунок. Тай як пішов, то й до сегодни. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...
Жінок щораз більше.
— А хотьбим і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліша дитина, може він голоден, може його нендза їсть, може за ґратами замерзає. Старий кричит, на кого решта дітей маются лишити. — А я кажу йому: Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду. Вздрів, що нема зо мнов шо робити, запрєг коні тай повіз. Сіла я в ту колію, пудит, гадаю, зараз буду його видіти...
Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали і поліцай вже підслухує.
— Та нім я найшла тот кримінал, заки я тамся добила, то най вас Бог боронит. Але трафився якийсь добрий панок тай каже до мене: Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш? А я плачу. Розповіла я йому, шо так і так і він завів мене в середину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...
Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.
— Там виділа сина, відай ним так, від коли він, не тішилася. І не журіт си, мамо, і веселий він і каже: Тут нас сидит таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді, тай відсидимо. Отак він мене розважує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з ґратами тай кажу йому: А деж ти тут, сину, годен два роки вітримати? Отак я з ним мінуточку побула тай гай; бабо, забирайся. Але мині і це добре...
Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
— Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...
— Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну тай не знаю, ци жиє він, ци пропав.
— А мій гине дес у Чехах —
— А мій у Німця, аби вам так легко конати, як мині оплакувати мою дитину!
Жандармів щораз більше, крик взмагається. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припісу.
— То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходять ся.
— Ех, ми знаємо ці . протокули. Беріт нас усіх.
Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під маґістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а з заду йшли чоловіки з батогами.
Та кожда з них у червоній платині. Де вони годні пізнати тай який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...
І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на маґістратськім подвірю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звідти позбутися.
А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби...
======================
«Проти хвиль», 1929, № 1, с. 1—2.
15.01.1929