Потрійний заміс

*У відповідь на текст Люби Куйбіди Андрій Бондаренко надіслав свої думки з приводу рецензій і кіно.

Дуже приємно прочитати відгук (хоч і непрямий) на свою рецензію – тим більше, що такі подвійні рецензії трапляються дуже не часто. І на правах (непрямого) фігуранта тексту дозволю собі закрутити тему ще третім вузлом, і запропонувати міні-рецензію на роздуми Люби Куйбіди про рецензії.

В основній частині статті Люба досить переконливо і розважливо намагається сформулювати обриси навіть не ідеальної, а просто нормальної, «людської» кінорецензії, покликаної насамперед викликати зацікавлення у читача. Втім, наприкінці Люба ставить крапку у своїх роздумах відповіддю ще на одне питання (заявлене теж на початку) – «Як відрізнити хороше кіно від поганого? – А ніяк».

І у цьому місці мені хочеться втрутитися у текст Люби, і додати ще таку крапку – «Як відрізнити хорошу рецензію від поганої? – А ніяк».

Бо формулювати ті чи інші схеми щодо якоїсь «нормальної» кінорецензії – це, на мій погляд, те саме, що формулювати ті чи інші схеми щодо якогось «нормального» кіно. Думаю, у глядачів кіно, так само, як і у читачів кінорецензій, теж спостерігається потреба у навіть не ідеальному, а просто нормальному кіно, покликаному насамперед викликати зацікавлення у глядача.

Але, образ кіносеансу як по-бачення з фільмом (кращого навіть за романтичне побачення!), який теж наводить Люба, як на мене, набагато глибший за будь-які спроби формулювання критеріїв «нормальної» рецензії чи «нормального» фільму. Адже, якщо, наприклад, нам будуть давати лише «нормальне» кіно, зняте за «нормальними» критеріями, то будь-яке справді по-бачення стане неможливим. Походи у кіно перетворяться на «романтичні побачення на майдані Незалежності» – де все «нормально» і передбачено. Уявімо собі світ без ненормального, без не-людського кіно, яке не вміє і не прагне зацікавлювати! В такому світі не існуватиме жодних ризикованих по-бачень, а лише прогулянки за ручку на Майдані Незалежності.

Як на мене, те ж саме можна сказати і про кінорецензії. Уявімо собі світ лише нормальних, людських рецензій, покликаних насамперед зацікавити читача...

Мені здається, Люба насправді має на увазі лише певний, конкретний, один з багатьох можливих жанр рецензії – базовий, класичний, газетний жанр кінорецензії, призначений для популярних масових видань (це визначення ще можна уточнити, але, думаю, зрозуміло про що йдеться). Цілком погоджуюся, що хороших рецензій у такому жанрі справді бракує. Але чи можуть критерії цього жанру бути критеріями взагалі усіх кінорецензій? Гадаю, що в такому сенсі трохи неправильно, трохи вузько писати про рецензії як такі, бо тоді більша частина предмету обговорення сумно залишається в тіні.

Люба теж це розуміє, тому в самому кінці додає: «Фокус полягає у тому, що якщо автор або авторка володіють достатньою компетентністю і необмеженою сміливістю до експериментів, то рецензія вийде цікавою у будь-якому випадку». Тому, можливо, кожну рецензію (як і кінофільми) слід обговорювати в її конкретному контексті, в її внутрішній логіці, у її власному випадку, а не на основі якихось «нормальних» одножанрових критеріїв? Задаватися, приміром, такими запитаннями – «на що вона замахнулась?» і «у чому намагається експериментувати?» – було б дійсно цікавіше, мені здається, і тоді я б мав змогу написати розлогішу відповідь або глибше задуматися над словами статті.

Щось таке Люба в кількох місцях і спробувала зробити, але поки що дуже побіжно і загально, з перекосом у тему хіпстерства (яка, як бачимо, зачіпає усіх без винятку).