Три чесноти «Мар'яни»

Молодий львівський режисер зняв жанровий фільм. Півгодинна кримінальна комедія «Мар’яна» Івана Федорича вийшла цьогоріч і вже двічі була представлена львівській публіці. А тепер очікує уваги кінокритиків. Яким буде їхній остаточний діагноз? Чи настав нарешті той магічний момент, коли «наше кіно» знову почало набувати широкого народного виміру, як закликав В. Ілліч?

У 2013 році від Різдва Христового і на 23 році від утворення незалежної України хочеться бути принциповим. Принциповим критиком вітчизняних культурних явищ. Хочеться нарешті різати в очі митцям усю правду матку. Вже, буквально, до чортиків надокучило видавати нашим творчим особам необмежені кредити довіри за принципом «добре, що хоч щось є». Скільки можна бути початківцями, яким вибачають учнівські помилки? Вже як ніяк не дев'яності роки і навіть не двотисячні. Той же ж таки технічний прогрес у кіно, приміром – будь-який майбутній Ніколас Віндінг Рефн може позичити в друга-мажора ай-фон і назнімати стільки матеріалу, скільки витримає пам'ять домашнього комп'ютера. Так, теоретично все просто. А практично чомусь не дуже. Особливо у Львові. І ось нарешті сталося (ще за нашого життя!) – з'явився фільм, який (прекрасна річ!) вже можна навіть критикувати! І не тому, що «добре хоч щось». А просто тому, що є що критикувати і є про що, взагалі, говорити. Є сам предмет розмови, який тримається купи і не перетворюється в рідоту при першій же ж спробі обговорення. Тому, наголошу – про усі хороші сторони фільму я пишу тільки тому, що впевнений у їхньому існуванні, а не тому, що хочу підбадьорити режисера, сценариста і акторів.

Це, справді, чудова новина – львівським кінокритикам відтепер є про що писати! У них нарешті з'явився об'єкт, на який вони нарешті можуть спрямовувати стріли свого критичного кінопочуття, відточеного на здебільшого кухонних розмовах про фільми Вуді Аллена, Апічатпонга Вірасетакула чи Джефа Ніколса. І це реально круто. Адже, раніше усі львівські кінокритики (подібно до своїх побратимів з багатьох українських міст та місць) були сутнісно неповноцінними – вони могли критикувати та аналізувати лише принципово чужу продукцію. А чужа продукція – це відрізаність від автентичного контексту. Інакше кажучи, зазирання через паркан. Спробуйте бути нормальним кінокритиком, оцінюючи якийсь витвір через дірку в стіні, як в даній ситуації можна образно назвати екран ноут-бука. Відрізані від широких екранів кінокритики – за визначенням жалюгідні дилетанти, до зауваг яких прислуховуються лише їхні колеги по провінційному нещастю. Тому творцям короткометражної стрічки «Мар'яна» величезне спасибі. Вони викликали з потойбічного світу і вдихнули життя в таку химерну і розмиту істоту, як львівський кінокритик.

Обговорення та аналіз рідного тобі кінопродукту – це величезна насолода. Тому відразу братися до цієї справи не хочеться. Хочеться трохи відсунути цей момент, ніби у передчутті поїдання десерту. Дозволю собі спершу кілька речень про супутні моменти. Відразу зізнаюся –  я дивився стрічку саме на дисплеї ноут-бука. Але зануреність у контекст кінопродукту, який переглядаєш, це, повірте, щось більше, ніж великий екран. Це особливий стан, коли між монітором та стіною раптом розсувається завіса і ти разом з екранними образами переносишся в якийсь окремий світ. Як я заздрю глядачам тих країн, де регулярно випускаються вітчизняні кінострічки! У достатній кількості, і не лише в столиці та про столицю. Аби хоч трохи перебити спрагу прямої причетності до захопливої реальності кіно-смислів, мені, як і багатьом львів'янам, доводиться вдаватися до сурогатів – польського та російського кіно. Трохи допомагає, але не до кінця.

Кіно — це особливий вид мистецтва, одними з фундаментів якого є внутрішня «природність» та специфічне відчуття «правдивості», яке і забезпечує повне занурення, на відміну від, наприклад, театру, де спрацьовують інші фактори. Кіно-природність, кіно-правдивість можуть досягатися і неприродними формами – це, звісно, вимагає певного рівня майстерності. Саме внутрішньої природності та «правдивості» катастрофічно бракує нашим кінотворцям. Це своєрідна планка, невміння перестрибнути яку зіпсувало, наприклад, стрічку «Параджанов». Без цих якостей фільм є не фільмом, а виступом артистів цирку-шапіто. Що ж, цирк теж може розважити та залишити слід у душі. Однак будемо щирі: цирк – це не кіно, а кіно – це не цирк. В одному випадку страхітливий мейк-ап та неприродні пози спрацьовують. В іншому – ні. Принаймні, для тих, хто очікує кіно, а не просто шоу, знятого на плівку.

Визначивши основні поняття, почнемо наближатися до головного героя цього тексту. Взагалі, поставити фільм «Мар’яна» на завантаження мене змусила лише одна деталь. Зізнаюся, що визначення українського фільму як «кримінальної комедії» діє на мене, як запах скунса на мисливця. Якщо ж за цим слідує кокетливе зізнання, що фільм знято в манері Тарантіно, то в мене просто починають боліти зуби. О. Май. Гад! Який Тарантіно в 2013 році!!! Чому б не знімати кримінальні комедії в манері німецького експресіонізму? Останній хоча б вже покрився благородною патиною, яка скрашує його забронзовілість. Тоді як «тарантіно-стайл» вже помер, але не настільки давно, щоб позбутися клаптів гнилої плоті. Хто ще не помітив, що класичного «тарантінівського» стилю зразка «Кримінального чтива» немає вже навіть у самого пана Квентіна, той ризикує перетворитися на творця нікому не потрібного Франкенштейна. Хоча, ні, Франкенштейн – це благородна патина. Краще назвімо цю потвору вампіром Калленом. Одним словом, бридота ще та!

Одним словом, поставити цей фільм на завантаження мене змусила лише одна деталь. Точніше все-таки дві. Перша: в синопсисі була відсутня алюзія на Тарантіно, і мої зуби залякані рекламою фільму «Ломбард», з полегшенням відпружились. Друга: подібність синопсису стрічки на сюжет пісні Джонні Кеша «A Boy Named Sue». Зазирнувши на сторінку фільму, я пересвідчився, що так і є – автори прямо вказали, що короткометражка основана на цій пісні. Від здивування я навіть запостив посилання на фільм на своїй фейсбук-сторінці, зауваживши, що той, хто слухає Джонні Кеша, не може бути пропащою людино. Принаймні «Штольні» така людина вже б не зняла. Отже я поставив стрічку на завантаження, втім, готовий і до поганого стану справ. А тим часом включив відповідний трек Джонні Кеша.

Іванко Готівка, як його з любов'ю називають у нас, це крутий мен. Якщо Елвіс Преслі – король рок-н-ролу, то Джонні Кеш – король кантрі. Глибокий харизматичний голос, тексти про простих людей, переконлива гітара… Real American thing. Слухання подібної пісенної творчості завжди викликає в мене тугу за хорошою поп-музикою з корінням у живій народній культурі, майже повністю втраченою в Україні. Можна припустити, що якби радянська влада свого часу була не настільки послідовною у творенні «нової соціалістичної культури», то вітчизняна естрада могла б час від часу видавати щось дійсно круте, засноване, приміром, на кобзарській традиції чи на явищі міських романсів. В ‘90-х роках у Львові поблизу касетних розкладок ще можна було почути цікаві коломийки, співані хриплим сільським голосом під звуки примітивної «ямахи» на актуальну політичну та побутово-еротичну тематику. Шкодую, що тоді таким не цікавився, і не взнав назви гурту чи імені виконавця. Саме про щось таке мені зараз йдеться. Щось таке, що могло б бути ще недорозвиненою, але насіниною, еволюція якої могла б привести до появи вітчизняного Джона Кеша, чи то у кіно, чи у музиці, чи в якійсь іншій культурній сфері. Інший приклад, відомий сьогодні, мабуть, усім – сільський хіт «Лісапєт, мій лісапєт». Справжнісіньке українське сучасне кантрі, якого б за сприятливіших обставин у нас могло б бути більше. Розумієте, про що я? Про неофіційну, просту, але щиру, та, головне, живу творчість. Творчість, яка твориться не тому, що є бізнес-план, а тому, що просто рветься зі середини, тому, що вона живе і інакше не може.

З такими думками я сів передивлятися рідну львівську короткометражку «Мар'яна». Відразу скажу, чуда не сталося. Але сталося інше, теж дуже важливе. Як би краще передати це відчуття... Класичний образ – в очікуванні Месії зустріти Предтечу. Вже стає легше жити, вже розпрямляються плечі і довколишня сірість помалу розвіюється. Образ, звичайно, занадто сильний як на предмет розмови, проте, я від нього не відречуся. Адже він цілком адекватний тій стомленій вірі у те, що ми теж, як поляки і росіяни, будемо насолоджуватися нормальними цікавими фільмами про наше власне довколишнє життя. Наразі я не бачу ні у кінотеатрах, ні у просторах укрінтернету нічого подібного. Але мене вже освітив слабенький промінчик надії. Постараюся пояснити, чому я наважуюся це стверджувати, які такі принципові чесноти я бачу у, на перший погляд, банальній аматорській стрічці.

Короткометражці «Мар'яна» можна закинути багато що. Загалом неякісна акторська гра (що проявляється насамперед у нездатності природно говорити прості побутові слова, але чи можна у цьому винити акторів, звиклих до пафосного драматизму львівських театральних сцен – не та школа...), слабкий сценарій (особливо у порівнянні з тим, як будує свою розповідь сам Джонні Кеш), невміння розвивати вдалі моменти, наявність тих же ж таки кліше... Відразу зауважу, що трешовість та аматорськість «Мар'яни» тим не менше сприймається нормально. Можливо через відчуття, що хлопці і не збиралися стрибнути вище своєї голови – їхній фільм не намагається відразу стати зіркою, достойною кінофестивалів.

Є, однак, й позитивний бік справи. Зосередимося на ньому, оскільки, зважуся стверджувати, що вдалі моменти тут чудесним образом переважують усі стандартні недоліки аматорського кіно – не кількістю, але якістю. Найочевидніші, так звані «сценарно-режисерські знахідки». Це влучні фрази, жести, міміка і, звичайно ж, дотепні жарти. У фільмі все це є, наскільки дозволяє хронометраж і внутрішній ритм. Не всі рівноцінні, але є.

До честі авторів, їхнє дітище може похвалитися і суттєвішими чеснотами. По-перше, це чеснота буття: «Мар'яна» таки є фільмом, а не роликом. Стрічка вписана в кінематографічний контекст, і звідти її вже не витягнеш. Це, як на мене, важлива заувага, адже багато короткометражок страждають на кіно-неповноцінність. Інакше кажучи, вони просто візуалізують якийсь дотеп чи ідею, чим увесь спектр їхнього прийняття і обмежується. Адже гумору, дотепності чи мінімального посилу не бракує у багатьох відео-роликах на ресурсі Youtube, але цього замало, аби кожне смішне чи концептуальне відео називати чи сприймати як фільм, навіть якщо воно знято за сценарієм. Різниця між такими короткометражками та фільмами така ж, як між, власне, фільмом та кіно-журналом. Різні візуальні форми, різна причетність до кінематографу. Автори «Мар'яни» свідомо націлилися саме на кіно, причому жанрове кіно: з повноцінним сюжетом, чіткою жанровою ідентичністю, відповідною структурою, саундтреком. Тобто, базові кіно-нормативи тут формально виконані.

Друга чеснота – це чеснота самобутності. У стандартний канонічний жанр комедійного бойовика авторам вдалося привнести щось своє не лише за формою, а й за змістом. Це, знову ж таки, значимий пункт, адже, кожен, хто лише просто копіює кліше, робить це на своєму рівні і своїми засобами, тому відносно формального вирішення у всіх на виході з'являється неповторний продукт. Наскільки ця неповторність має ще щось окрім механічної специфіки – це вже питання. У нашому випадку автори справилися із завданням на відмінно. Вони створили те, чого не було вже багато десятиліть – повноцінну локальну львівську кінореальність. Мабуть ще з кінця ’30-х років, тобто з часу кіно-хітів за участі радіо-батярів Тонька і Щепка, такого подарунку Львову ще ніхто не робив. Не те щоб це було дуже важким завданням, ні, просто не складалися обставини. У радянську епоху Львів у ролі самого себе, незважаючи на вдячну фактуру, фігурував на кіноекрані хіба двічі у стрічках «Іванна» та «Таємниці святого Юра» (можливо, мене хтось поправить, був би вдячний за будь-яку подібну інформацію). Чи то через статус закритого прикордонного міста, чи ще з якоїсь причини, але в усіх інших випадках Львів або виконував роль якогось іншого міста (особливо, в історичних стрічках), або презентував якийсь невизначений умовний простір (до речі, питання до творців фільму «Ломбард»: навіщо оперувати назвою «Лемберг»?). В пострадянський час мабуть просто спрацювала погана карма. Камерний телефільм за творами Івана Франка, анти-художня стрічка «Нескорений»... Що ще? Щось повноцінніше? Якісь попередні аматорські спроби були точно, але, наскільки мені відомо, до широкої публіки ще нічого не потрапляло.

Аж ось справжня оргія локальних кіно-репрезентацій у стрічці «Мар'яна»! Вдало підібраний головний герой – я не раз зустрічав у Львові таких типажів, і кожного разу думав, що за ними плаче місцеве жанрове кіно, якого тоді ще не було. Спокійний, чорнявий. Простий, але вихований. Не рагуль. І не ботан. Так, у Львові є багато таких, якщо вгледітися. Згоден. Не зовсім голлівудський типаж, зате впізнавано львівський. Інші персонажі теж підбиралися відповідно до своєї галицькості та львівськості. Однак вони вже більше вписуються в ідеалізований світ авторських уявлень про «львіських гангстерів», тому про них не так цікаво. Хоча самі по собі образи колоритні. Далі – особливості сюжету. За сюжетний поворот, який стається лише наприкінці фільму, авторам можна пробачити практично усі помилки. Усе, що відбувається в останній частині (утримаюсь таки від «спойлення»), могло відбутися лише у Львові. І це прекрасно! Це прекрасно для всіх, хто вже звик дивитися щось цікаве, але далеке від реальності, і час від часу ловити себе на думках-співставленнях типу «а от у нас би все було по-іншому...». Нарешті маємо змогу побачити, як би це виглядало у нас. Це вже не копіювання кліше, це органічне засвоєння і розвиток набутків світового кіно. Місцева фактура тут дійсно грає, на рівних правах вплітається у базово-канонічну структуру сюжету і розвивається по-своїх законах. Без неї цього фільму не було б. За це ріспект! Сприймається, як удар товкачкою по голові: «Ти чекав просто стандартного бойовичка? А от на тобі! І ще ось, і ще! Ми, курва, у Львові, нє?».

Є й інші, простіші, «місцеві» рішення стандартних ситуацій. Камео неперевершених учасників гурту «Двісті Boys» як антагоністів головного героя у флеш-беку в дитинство. Львівська просторова локалізація гетто-генделиків, закинутих пустирів для «розборок», затишних місць для таємних оборудок і гешефтів... Можливо, «Мар'яна» започаткує суто львівський кримінальний кіно-канон: якщо боси домовляються, то на Високому Замку; якщо назначають «мутні» здибанки, то на бічній вулиці Шевченка; якщо п'ють каву, то в придорожній будці на Мазепи (якщо я правильно локалізував). Хоча у Львові таких кіно-незайманих  місць має вистачити на три покоління квентінів тарантінів, джоннів ву чи абелів феррар.

З цієї фактури та способу її представлення випливає ще одна достойність стрічки – чеснота кіно-правдивості. Автори, на превелике щастя, не стали зловживати найбільш очевидними візуальними репрезентаціями Львова типу площі Ринок та іншими локаціями зйомок реклами львівського пива. Це трапляється, але не як самоціль, а як данина мейнстрімному жанру. Можливо через це творці фільму і знайшли один з найгарніших кадрів, які я бачив у цьому місяці: бійка на тлі неба, яке, завдяки широким низьким вікнам без скла, перетворює героїв чи то на херувимів, чи то на персонажів картин Рене Магріта. У фільмі таки є той найпростіший рівень внутрішньої правдивості, без якої кіно скочується де-інде, як правило, у цирковий чи теле-шоу формат. Перед глядачем постає окремий цілісний світ; де ефект досягається не так роботою із зображенням та текстом, як достатньо щирим поглядом, який намагається просто увібрати в себе людей, речі, простір, наскільки вдасться.

Хочеться сподіватися, що поява стрічки «Мар'яна» підштовхне увесь львівський аматорський кінопроцес. І кіно-Львів збагатиться новими смислами та образами – щоб не «Д'Артаньяном» єдиним! Адже, це насправді важливо, коли твоя навколишня реальність підкріплюється паралельним світом сильних культурних значень. Скажімо для мешканців Нью-Йорка їхній рідний характерний скай-лайн з хмарочосами та Гудзонською затокою, оспіваний у тисячах фільмах – джерело невичерпної психологічної енергії. Завдяки такій простій включеності твого міста у світ кінематографу з'являється прямий канал, що з'єднує тебе з багатим досвідом, різноманітними емоціями, пережитими героями відповідних стрічок.

Я часто ловив себе на думці, що ментальний образ Львова у мене переплітається з різноманітними кіношними бульварами, вулицями, будинками, парками. Розглянувши уважніше цю внутрішню топографію, я до свого здивування виявив: усі ці будинки та вулиці мають відчутне московське походження. В цьому немає нічого дивного та зрадницького. Просто більшість фільмів, які я дивився у дитинстві, знімалися у Москві. І таким чином вони не просто стали для мене рідними, а й вплелися у мою львівську реальність. І я усвідомив сильний причинно-наслідковий зв'язок, який існує між культурними репрезентаціями та навколишньою дійсністю.

Який звідси можна зробити висновок? Дуже корисно збагачувати своє «внутрішнє місто» образами та смислами з інших міст. Таким чином «твоє місто» стає багатшим та багатограннішим. Але, як то кажуть, є один нюанс – якщо між культурною та матеріальною реальностями існують провали, то у твоєму «внутрішньому місті» теж існують провали: такі собі відкриті «каналізаційні люки», куди час від часу провалюється твоє «інтелектуальне тіло». І за що одне можна радіти фільму «Мар'яна» – він заповнює собою деякі з цих темних підвалів. Отже, львів'яни та гості міста! Знімайте побільше стрічок про місто Львів! І, таким чином, розбудовуйте Львів культурних значень! Адже, наразі там – страшна пустка...