Іван Франко

Присьвячую Іванови Сандулякови Луки з Карлова.     Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цїкавий для етноґрафа-аматора і на око без найменчого права до гордости.  
28.09.00 | |
Був то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам отсе його так, як менї описував небіжчик моєї баби тїтчаний стрик.  
28.09.00 | |
(Присьвячую памяти Михайла Драгоманова).   В часї моєї далекої і важкої мандрівки зайшов я в величезний, густий лїс — і заблудив. Лїсовий холод, що звичайно так відсьвіжує, тепер пригнїтав мої груди, як сумнїв пригнїтає душу. Величезні, чорні гиляки грізно висїли надомною, зловіщо шелестячи листєм.  
28.09.00 | |
Не за горами, не за Бескидами, а таки в нашім краю був колись великий та могучий цар, що звав ся Лев, а на прозвище Ситий-їсти-не-хоче. Добрий то цар був і справедливий; ніхто на него нїколи не жалував ся, а як часом хто хотїв пожалувати ся, то звичайно ще й не оглянув ся, аж уже був небіщик і спочивав у царських зубах. А був він царем над усею зьвіриною, над усею птицею, і всї його слухали.  
28.09.00 | |
ПЕРЕДНЕ СЛОВО.   В книжочцї про „Сотні роковини народного письменьства Руси-України“ (1898 р. ч. 221—222) було коротенько згадано про наше староруське письменьство, занесене до нас первісно з Болгариї. Було там сказано, як староболгарська мова в тих писанях помалу наломлювала ся на подобу тої, якою говорили тогдї Русини і як із неї звільна виробляла ся теперішна церковна мова, що є дуже далека від тої мови, на яку колись перекладали сьвяте письмо і богослужебні книги просьвітителї Славян, сьв. Кирило і Методий.  
08.09.00 | |
[Полуйка і інші бориславські оповідання. Львів, 1899, с.89–96]  
27.11.99 | |
[Коли ще зьвірі говорили: Казки для дїтей. Львів, 1899. – VIII, 146 с.]   ПЕРЕДМОВА.  
27.11.99 | |
[Кіевская старина, 1899, т. 65, кн. 5, с.260–282]   (Оповидання старого рипныка *).   I.  
26.11.99 | |
[ЛНВ, 1899, т. 5, кн. 1, с.5–12]   В корчі при березї, обслонена крутими лозовими гиляками, лежить здорова щука. Вона спить. Помаленьку вона рознимає свою пащеку і випускає воду зївами. Лежачи животом на мягкім намулї вона легесенько грає в водї червонуватими крилами і хвостом. її відкриті очи не бачуть нїчого. Вона спить як добре полїно, а в її рибячім мізку мов легенькі хмарки пролїтають невиразні мрії.  
24.11.99 | |
[Полуйка і інші бориславські оповідання. Львів, 1899, с.30–88]   І.   — Іване, Іваночку, соколе мій дорогий!   — Чого хочеш?   — Та бо ти такий тепер острий, непривітний якийсь...   — Говори, чого потребуєш?   Осїнний вітер шумів і свистїв по вузких вуличках Борислава і розмітував мокру глину, сьвіжо за дня видобуту з ям. Нїч була темна.   — Ну, доки тут буду чекати на твою бесїду ? Говори, чого викликала мене сюди на вулицю в такий вітер?  
23.11.99 | |