Вівчар (1899)

[Полуйка і інші бориславські оповідання. Львів, 1899, с.89–96]

Сто метрів під землею, в глубинї десятиметрової штольнї, в духотї і нафтовім сопусї працює робітник. Раз за разом гатить він дзюбаком у иловату опоку і відриває від неї куснї лепу. Але опока тверда, скупа і тілько по невеликому шматочку дає собі видирати частки свойого тїла. Вона глухо гуде і стогне під ударами дзюбака, мов плаче, мов грозить; вона пріє вонючим потом, але не подає ся, уперто держить заховані свої таємнї скарби. Робітник, здоровий парубок, що недавно прибув із гір до Борислава на роботу, починає злити ся.

— Г-ге ! — приговорює він гепаючи що сили в ямку, в котру гепав уже три рази, не можучи відлупити грудки лепу. — А, мать твоя скалїчена! Та доки ти будеш стояти? Пускай!

І він що сили заважив дзюбаком у ямцї, щоб відлупити груду. Груда врештї подала ся і він узяв її обіруч і кинув у кибель.

— От там до пса! Йди на сьвіт! Покоштуй сонця! — приговорював він. — Го-го, небоже! Я не жартую. Зо мною не нагваряй ся, бо я вмію дати раду й не такому як ти! Ти не знаєш, що значить сїм сот овець. То не те, що одна з другою грудка, а я й їм умів дати раду.

І він бере за ухо кибель повен лепу, несе його до шахти, привішує до линви і дзвонить, щоб тягли, а сам з порожним киблем вертає назад до штольнї і бере ся далї дзюбати землю. Його думки бігають за вівцями по полонинї і він, щоб розбити самоту і темноту, любує ся тими думками, гуторить про них і з глиною і з дзюбаком і з порожним киблем, і з сокирою,— бо тілько й усего його товариства тут у глубокій безоднї.

— Ти гадаєш, небоже, що то мала робота сїмсот овець ! Адже то живе, адже то кожде свій розум має. Не великий розумець, — звичайно, нїмина, — а все таки такий, як Бог йому дав. Ади, в лїс зайде, чи в полонину, то вже держить ся купи. Не розбігаєть ся одно туди, друге сюди, так як рогата худоба. А все купкою. Г-ге!

— А медвідь злодїй тільки й чекає на те. О, він також має розум! Ще й який! Не даром вуйко, пан Кулаковський! Сидить за колодою і чекає, аж цїлий гурт овець увійде між виверти, а тодї тілько скік, і має їх усї, як у стайнї. І всї видусить до одної. А вони біднятка вже навіть не бегечуть, тілько зібють ся в купку і чекають тихо своєї смерти. Г-ге!

— Палиця в руцї, цївка через плече, пищавка за поясом, — так я небоже що рана вирушав за вівцями. Три пси — цу-цу! На перед турми один, а два по боках, а я з заду. Іду тай постоюю. Овечки як рій пчіл, розсипали ся по зеленому. Чорна купка, біла купка, чорна купка, біла купка. Тут ущипне травку, там ущипне тай далї, тай далї. Не пасе так як худобина, тілько щипле як дитина, нїби бавить ся, нїби поспішає десь кудись. А передом барани, коменданти. Турми не треба завертати, тілько їх. А бирь-бирь! А дря-у !

Вівчарські окрики лунають по темнїй штольнї перемішуючи ся з глухим гепанєм дзюбака.

А гарно там у нас у горах, у полонинї ! Ой гарно! Делїкатно! Не то, що тут у вас, бодай ви — —

Він хотїв заклясти, але вдарив себе долонею по ротї. Його душа була тепер у атмосфері поезиї, серед живої природи, чутливої та видючої і він бояв ся образити її, бо був у її власти.

— Гарно там у нас! Ой Господи ! Досить чоловік наймитував, гірко бідив, на чужих робив, а про те не жаль згадати. Вийдеш у полонину — зелено довкола, тілько головатнї* тулять до землї свої білі головки, мов цїкаві очи визирають з поміж трави та моху. Холодно. Вітер тягне. Дихаєш широко повними грудьми. Все довкола пахне, все так і дихає на тебе здоровлєм і силою. В низу лїс оперізує полонину чорною стїною, а над тобою піднимаєть ся круглий шпиль гори. Тихо довкола, тілько вівцї шелестять у папороти, десь колись пес гавкне, зелена жовна застукає в лїсї або закричить вивірка. А я йду собі помалу, стану, сопівку з за ременя, як не заграю, як не задрібочу, як не заведу думки, аж серце в грудях підскакує, або сльози на очи навертають ся! Г-ге! Пек тобі! Пускай! Г-ге !

Дзвінок з гори. Прибув порожний кибель. Робітник бере свій повний кибель, виносить до шахти і виправляє в гору, а сам вертає з порожнім. Вертає в войовничім настрою, бо вже починає голоднїти. Люто бє дзюбаком, лупає глину великими куснями, в мріях боре ся з медведем.

— Го, го! Вуйку-небоже ! То так не йде ! Одна вівця, то нїби нїчого, але нинї ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтру передусиш менї пів турми. Нї, небоже! Такої згоди у нас нема! Ти гадаєш, що я цївку тілько на пострах ношу ? Го-го! Вже я віджалую ночи, вже я засяду на тебе в тім вивертї! Все менї одно, смерть або житє, а з тобою мушу зробити справу!

Він цюкнув пару разів і зупинив ся, відпочиває опертий на держальнї дзюбака.

— Злодїй вуйко! Три ночи вимучив мене ! Мабуть занюхав письмо носом — не приходив. Але не мене здурити! Вже як я завзяв ся, то не попущу. На четверту таки прийшов. Темно, хоч око вийми. Вітер стогне в верхівях смерік. Потік шумить у низу, а я скуливши ся серед коріня величезного виверту, цївку при оцї, сиджу, чекаю, надслухую. Вже чую, що йде, знаю, що мусить надійти по при мене і сиджу, дух у собі запираю. Хрусь-хрусь — уже близько. Витріщаю очи — суне мій вуйко, мов копиця сїна в темнотї. Морду підняв до гори, вітрить, суне звільна, обережно. У мене очи мало з голови не вискочать, так призираю ся, щоб вицїлити йому просто під лїву лопатку. Нараз він став, голову на бік — фукнув. Занюхав порох. Обертає ся на місцї, щоб дати драла — і в тій хвилї бух-бух! З обох люф по льотцї так і впакував. Навіть не зїпнув вуйко, мов від грому гепнув ся на землю. Але то лише хвиля була така. За хвилю він зірвав ся з землї, рикнув, звів ся на заднї ноги тай просто до мене. Видно не дістав у саме серце. Я вже сиджу, не рушаю ся. Втїкати нїкуди, набивати не час. „Ну, думаю собі, коли я кепсько трафив, тілько задряпнув його, то буде по мнї. А в тім — божа воля. Раз мати родила“. Та поки що буде — маю ще сокиру за ременем. Сплюнув у жменю, вхопив сокиру, перехрестив ся, поправив ноги, що були сперті на двох коренях, плечима опер ся о сплетене корінячє виверта, що мов стїна стирчало до гори, закусив зуби, похилив голову в низ, щоб бачити добре, тай жду вуйка. А він уже ось-ось. Хапає ся лабами за корінє, нюхає і ричить, так ричить, мов розгнїваний пяниця, що не може сказати слова розумного, тілько чує, що лютий і ричить і пхає ся наперед. Ось він занюхав мою ногу тай досягає її лабою. Так немов би опік мене кропивою, не гірше. І в тій хвилї вістрє моєї сокири по сам обух утесало ся в вуйкову голову, розчерепило її до тла. Він ще раз застогнав — так тяжко, так жалібно, мов грішна душа на муках, і повалив ся до долу, щез у непрозорій пітьмі, в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг виймити, таки з ним покотила ся в низ. А тодї як не скочу з виверта, та хащами, та на плай, та лїсом, та на поляну, та по над яр, ялівцями — одним духом опинив ся на полонинї коло кошари. Стукаю. „То ти Паньку?“ — питає бац із середини. „Та я, отворіть.“ Устав він, засьвітив лїхтарню, отворив. — „Ну що?“ „Та нїчого“ — кажу. „Був вуйко? „Та був.“ „І пішов?“ „Нї, не пішов.“ „А деж?“ „Лежить.“ „Що, ти“ — Бац не договорив. „Ой, любойки, а тобі що в нозї?“ скрикнув. „У нозї?“ Я й сам не знав, що менї в нозї і тілько тепер поглянувши я побачив, що весь ходак і вся онуча і вся волока — кровава і кров заливає слїди. Раз, однїсїнький раз мацнув мене вуйко пазуром по нозї і від разу продер і ходак і онучу і ногу аж до самої кости. Коли розвинули ногу, то я зомлїв — крови богато витекло. Але бац, спасибі йому, вмів примовити, спинив кров, приложив якоїсь масти і за тиждень я був уже здоров. А вуйка на другий день знайшли неживого, з моєю сокирою в головищу.

Знов дзвінок, знов робітник двигає повний кибель лепу до шахти і приносить новий, і знов копаючи розмовляє сам із собою, наповнює глухе підземелє не тілько стуком свойого дзюбака, але також гомоном своїх слів, поезиєю своїх лїсів і полонин. В міру того, як він голоднїє і слабне від утоми і задухи, його думки роблять ся сумнїйші. Він згадує про важке житє вівчаря в зимі, про вівсяний ощипок, бульбу і пісний чир, що бувають у зимі всею його стравою, про нудну молотьбу і ще нуднїйшу бездїяльність у великім постї, про важкі переднївки, хороби та сварки із за кусника хлїба або недопеченої бульбицї. Він згадує про те, як то тепер переводить ся вівчарство через те, що полонини позакуповували Жиди, а тим більше виплачує ся випасати воли, нїж вівцї. А при волах уже не та служба, що при вівцях. О тут тяжка, погана служба! Тут уже не покушаєш анї жентицї, анї будза, анї бриндзї, анї бануша. Жий як пес і вартуй як пес! І він швидко покинув сю службу, послухав одного товариша, що нараяв йому йти до Борислава, заробити грошей, пристати на ґрунт (з грішми тепер усюди приймуть !) і ґосподарювати. І він пригадав собі навіть співанку, якої навчив його той товариш.

      Ой піду я в Буриславку

      Грошей заробляти, —

            Поверну ся з Буриславки,

            Буду ґаздувати.

Він попробував вивести сю співанку своїм здоровим, вівчарським голосом, але нї, якось не йшло. Що як що, а співанка у штольни сто метрів під землею не йшла.

І він з якимсь пересердєм дзюбає далї землю. Він починає ненавидїти її, оту темну, важку, немилосерно тверду землю, що так уперто не даєть ся його дзюбакови.

— Тай тверда-ж бо ти сьвятенька ! — говорить він. — І Бог тебе знає, чи сьвятенька ти, чи нї?

Він зупиняє ся, випростовує ся і починає міркувати над сим питанєм, немов воно не знати яке важне.

— Тай справдї, чи сьвята вона тут ? Там на верха, то вже певна річ. І воду сьвятять і кроплять і Боже слово на нїй читають. Але тут ? Аджеж від коли сьвіт настав, сюди певно анї краплина сьвяченої води не доходила, анї голос Божого слова. Не даром тут такий сопух. Певно, що се не від сьвятого, а від проклятого. Аджеж із сего воску не вільно робити сьвічок до церкви, видно, що то нечисть, погань! Відпусти Господи гріха! Чоловік і в таке місце пхає ся, забирає нечисте добро. І се має вийти йому на добре? Ой нї, любойки, нї! Не на добро воно виходить! А той товариш, що мене справив сюди, хиба не згиб у такій самій штольни? Засипало його, задусило, навіть тїла не видобули. Вдавив ся ним нечистий! Ой Господи!

І він хрестить ся і починає ще завзятїйше дзюбати. По бурчаню в животї він чує, що вже швидко мусить бути полуднє і жде потрійного дзвінка, хвилї, коли йому звелять вилїзати на верх. А тим часом його уява працює невгамовно, розвертає перед ним усе нові образи, а найраднїйше чудові, тихі, ясні образи полонини, лїсів, овечої турми і всїх нехитрих пригод вівчарського житя. Кинений долею в глубоку підземну штольню він чує сам по собі, що ті давнї днї минули без повороту, що його шлях звернув у иньший бік, що він із давнього патриархального житя перейшов у нове, незвісне його дїдам і прадїдам, з разу страшне і дивоглядне, та не в одному лїпше, вільнїйше, ширше від старого. Але се старе живе в його споминах; із него лишило ся ще стілько, щоб поетичним чаром заповнити і оживити пітьму і самоту нового житя. Так нераз сонце зайДе за хмару, і з усеї пишноти лїтнього дня, з усего богацтва сьвітла і колїрів лишить ся лише стілько, щоби золотим сяєвом обілляти крайчики важких хмар, що нависли над заходом.

_____________________

*) Гірський бодяк, дуже низенький, так що його цьвіт, завбільшки як кулак, стирчить при самій землї.