[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.57–58]   Лис Хапко був сином Лиса Микити і унаслідив єго натуру, і, як то звичайно буває, деякі батькові прикмети розвив дальше, а деякі занедбав. Лис Микита був добрий брехун і хитрець, інколи не без добродушного гумору. Лис Хапко не дуже любив працювати язиком, а більше покла­дався на зуби.   — Говорінєм ситий не будеш, ­— говорив він, — а що в зуби вхопиш, те вже певно твоє.   Правда, лисячих хитрощів і він не покидався.  

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.50–52]   1-го червня   Ще місяць! Місяць терпіня, горя, гризоти, неволі! Чи може бути тяжча мука, тяжче горе, як неволя? Бийся, мов птиця в кліти, тужи, літай мислями в далекий світ, — а перед очима крати, бурі стіни! чорні дубові двері з чорними желізними завісами, з замком! ретязями і тісною та й ще бля­шаними решітками закованою визитиркою! Там житє кипит, історія чутно і видно ступає крок за кроком, моє місце також мене дожидаєсь, — а я ту, за світом, як той Данило в львиній ямі. Хиба ж се не мука?

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.49.]  

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.56]   Сиділа блощиця у темній щілині і снувала філософічні мрії.  

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с. 33–38]   [ШКІЛЬНЕ ЗАВДАННЯ]   II  

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с. 40–48]   [ЗАДАЧА ДОМОВА]   (Подія з XVI столітя)   І  

[Вітчизна, 1954, № 8, с.146]   [в архіві Івана Франка зберігся листок паперу, списаний на обох сторінках рукою письменника; це переклади народних пісень. На одній сторінці читаємо 7 заголовків продовження знаменитої повісті «Борислав сміється»]   XXI Смерть Матія   XXII Смерть Гаммершлага   XXIII Унф. Бенедя   XXIV-XXV Дальше пожар   XXVI Андрусь Басараб на суді   XXVII Рифка і Фанні __________________

[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146] ...сарака*, хотячи бодай чимось догодити жінці, схопив поквапно за капелюх.   — Погди,— ках-ках,— знов,— погди Петро, а, — гроші ось — ках-ках — не приніс, діти — ках-ках — пісну...ли го...ло...дні, — ках-ай, ках-ай, піди до Матрони Мандзючки,— про...си бодай — кахи-кахи — трохи хліба. — Петро вийшов і лишив свою жінку в новім пароксизмі.   3  

[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146]   * * *   ...Герман добре знав, чого йому треба, стидався сказати, що до Рифки щось його не тягне. Прийшла Сура і почала також умовляти його, і Герман піддався. З боку гешефту діло було чисте, корисне і се головно заважило його постанові. До місяця він був уже жонатим з Рифкою і перейняв Менделеве підприємство зовсім на себе, переписавши його номінально, за звичаєм, на жінку.       * * *   Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими рум’янцями на лиці.

[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146.]   — Боже святий! — скрикнула Анна,— то не може бути, ти мене страмиш!   — А-а! не може бути! а втім що тобі до того? то прецінь не твої діти! Вони для тебе тільки, що... попеклися, невелика шкода.   Анна не відповідала на ті страшні слова, але її серце прошиб страшний біль. Помимо цілої пропасті деморалізації, у яку зіпхнуло її бориславське життя, в її серці не вигасла материнська любов. Вона закрила лице рукою і гірко заплакала.