[Іван Зубильник] (1956)

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с. 33–38]

[ШКІЛЬНЕ ЗАВДАННЯ]

II

... зробить те, чого потребуєш, Берко услужний, з людьми ласкавенький та тихий, мов ягня повільний. Але нині якось Беркови не до соли, якийсь маркітний, — бо, бачить, нема у коршмі люда богато. Сварив би ся з богом, що дощом лє, сварив би ся з землею, що ся в болото розколочує під ногами. Але єднако Берко і нині мусить щось уторгувати, Іван винимає ринський за ринським, кличе горівки і ставить для людейВ кінци ніби вже пішов і сам, — а ту вже ся зовсім зме[р]кло, — жидові слуги попоєні полягали спати, люде, затачуючись, розійшлися, — а лиш наш Іван прикучнув у кім­наті за велику бочку і сидить та чекає прищулений, як кіт на мишу. Недалеко від бочки стояло жидово ліжко, а жид, скоро всі уже розійшлися, позасу­вавши двері і вікна, сів собі на ліжко і зачав рахувати гроші. Перерахував і власне що хотів ховати, вискочив на нього Іван, як дикий звір, схопив за горло — в руках блиснув му тілько ножака, і в єдній секунді жид лиш фівкнув, як зарізаний гусак, захорчав і упав горіниць на землю. Іван потре­бував лиш ухопити міща з грішми, задув світло та й тихенько, що й ніхто не чув, вимкнувся з хати.

III

На другий день галас і рейвах у селі; все, що жиє, біжить до Беркової коршми, всі кричать: Берко зарізаний! Зубильник Берка зарізав! Хто се міг людьом сказати, ще не були у кор[ш]мі, а вже знають, що ся стало? Хто їм сказав, що власне Зубильник, не хто інчий? Га! хиба ангел з неба зійшов, або що! У коршмі жид Берко з перерізаними гиртанками лежить розплатаний на земли в калужи крови, а коло нього Зубильникова гу­ня — видко з великого ляку упустив,. або може дуже спішився з ділом та позабув і гуню, досить що всі пізнали, що се старого Зубильника гуня, бо він у ней завжди ходив, а ту і люде, що вчора з Іваном напивали, присяга­ються дух-тіло, що старий Зубильник учора з ними до пізної ночи напивав, але не уважали, де ся потому подів, лиш те єдно пам’ятали, що був у тій самісінькій гуни, що нині, у крови Берковій намочена, лежала серед корш­ми. Але за що — на світі — забив би Зубильник Берка? О, за що! За те, за що і другі забивають — за гроші. Шукають люде і найшли —скринь­ку, себто касу Беркову отворену, ключі у Берка самого в руці, а по земли ще кілька мідяків порозсипуваних, — певне ся ще бороли, а Зубильник хлоп та й проміг Берка, відобрав му гроші та й самого зарізав. Так розмізкувавши, люде кинулись гурмом до Зубильникового дому. Крик стався по селу страшенний; усьо, що жиє, летить, пудить щосили до Зубильника, з усіх боків піднімаєся галас і плине, як морські хвилі, ід Зубильниково­му домови, а всьо так борзо, що крий господи! — щоб, бачите, не утік де­куди, та не заховався де-небудь, сказано — сумлінє і у огень жене. І усьо летить та верещить та репетує: «Лапайте, в’яжіте розбійника, головника, лапайта, га, га!»

Не буду описувати тої сцени, яка тогди відбулася у Зубильника, бо те заняло б богато місця і часу, але скажу вам коротко, що зараз на другий день поведено Степана Зубильника зв’язаного під сильнов вартов до бецирку, що у скрини найдено досить богато Беркових гроший і що на всьо, що го ся люде питали, мовчав — словечка не писнув. За ним до міста пійшли пла­чучи оба його сини, так що людям аж ся серце краяло, коли виділи, як добрі діти плакали за вітцьом — головником. І ще й те ми сказали, — а те є для нас при дальшім оповіданю важне, — що Іван вернувся зараз на другий день, плакав, рощибався, зачав марніти-сохнути, а далі, буцімто отямившись, зачав господарити і жиє собі оце й доси дуже порядно, але Петро пропав, як камінь у воду — і слух по нім загиб; не було чути ні о нім, ні о віт­ци, лиш повідали, що десь Степана погнали аж до Берна, на вічний кремі­нал, а Петро, — хто знає, чи пійшов за ним, чи що, досить, що о тім ніхто не знав нічого певного сказати, досить, що від тогди ні слиху ні диху о них не було.

IV

Минуло, мабуть, десять літ після тих, ту описаних, подій, а до нашого села прийшов той, више вспом'янутий Корняк, тихенько купив у когось кавалок поля за селом, побудував си хатину і жив собі сам на сам у хаті, як пустельник. З людьми не вдавався, слуг ніяких не тримав, худоби теж не мав, окрім пса, котро[го] з собов привів, а поля тілько усього, що невелич­кий огородець перед вікнами. Жив він собі спокійно, нікого не займав, ніхто го нігде не видав, хиба у неділю у церкві, то й то по церкві зараз прості­сінько йшов додому. Часом приходили до нього і люде дещо побалакати, і дуже був тому рад, хоч сам ніколи нич о собі не повідав, хоч го не раз про­сили. Приходив не раз до нього і Іван Зубильник, але, — дивно якось, — скоро го увидів, завше так му якось ставало моторошно (як потому сам повідав), все му ся здавало, що десь такого чоловіка видів, і страхом го переймало те понуре лице Корняково, якось го морозом пробігало, — тру­сився, мов у лихоманці, так, як злодій перед судом. І Корняк теж, дові­давшися, що він за єден (буцім він нічого й не знав), завше пильно глядів му у очи, завше своїм взором так го проникав, так го прошибав, мов ме­чом,  і той зачав ся все трясти і звичайно відходив сейчас до себе.

Ще і те єдно говорили собі потихо люде, що буцім Корняк має вели­кі гроші, бо те не могло нашим людям з диву зійти, як він ся може без поля та ролі живити (а і жиє собі статно, як який пан). Отже, так стояли річи в тім часі, коли ся наше оповіданє діє, а тепер вертаймо назад до Корняка, котрий власне, приїхавши із ліса, випряг воли, котрі був пожичив на нині у сусіди, прип’яв під шопу і насипав їм вівса, бо, повідав, чужа ху­доба, — чуже пильнуй ліпше, як своє, — а ту ся ще випрацювало, най си спічне та відотхне. Сам пійшов до хати і сів до полуденку, коли втім вхо­дить ні з сього, ні з того наш Зубильник Іван.

Наші ш[ановні] читателі знають, яке було відношенє Івана до старого Корняка. Лиш нині якось не так боязно уходить Іван до Корнякової ха­ти, — сміло отвирає двері, переступає поріг, і сли би хто був в тот час заглянув му в очи, палали вони якимсь зловіщим вогнем, брови єго насу­пились, чоло наморщилось і зуби затялись, мабуть, щось кріпко і непремін­но постановив собі. Але скоро лиш очи єго стрілись з очима теж блищачими Корняка, де ні поділася тота єго фудульність, з котров увійшов у ха­ту, спустив сейчас очи — не міг видержати того блестячого, протяглого погляду Корнякового, як сова світла, і знов щось, наче давний переляк, не­наче давна лихорадка затрусила ним, подався взад, забув навет висказати: «Слава богу!» — добре, що ще шапку зняв, тілько усього. Корняк встав від стола, сів на лаві і пильно глядить на Івана, а той, мабуть, щось хоче чи сказати, чи зробити, досить, що видко було із єго лиця, що увнутри єго то­чилася страшна борба. Хтів було Корняк щось до нього заговорити, а далі погадав собі: «Ех, буду ви діти, що буде дальше робити». За тим словом відвернув ся дробину Корняк до вікна, а Іван, що доси все стояв при дверьох, як злодій у суді, позирнув у полицю, а увидівши там ключі, затру­сився на цілім тілі, як осиковий листок від вітру, очи му запалали, зуби затислись ще дужче, в руках блиснув му гострий ніж і в єдній хвили схо­пив Корняка за горло і за єдним махом всадив му у голі груди ніж по са­му колодку. Корняк, хоч і як був сильний, лиш зміг слабо скрикнути: «О боже!» — і як сніп покотився під лаву. Здавалося, що від першого ра­зу умер, — так гадав Іван і, лишивши ніж у рані, схопив ключі, відмок скриньку, виняв, що було гроший та й тихенько висмикнувся, а мусів ся борзо спішити, бо власне на дворі собака загавкала — знаком, що хтось іде.

На закінченє того відділу тра ще конче сказати, з якої причини забив Іван Корняка? На те відповімо, що троха з тої самої, а троха й не з тої, що двадцять літ тому Берка. Як же се? Ото так. Іван, як ся кождий легко дорозуміє, не положив тогди, — перед двадцятьма літами, як Берка за­різав, — і половини Беркових гроший у вітцьову скриню і за ті гроші, що му ся лишили, жив собі при своєм скнарстві довгий час. Пригоспода­рувати — не пригосподарував майже нічого, але далеко більше потратив, бо усьо під єго руками якось никло, марніло та щезало, — сказано, боже про­кляте тяжило на ньом. Отже, тепер прийшло було з ним уже до крайної міри і він мусів ся наново чепити свого давного ремесла — забійства. Чув він богато о тім, що Корняк має великі гроші, знав, що сам живе, до того старий, проте легко го мож бути промочи, сли ще до того несподівано на нього впасти. Дуже до помочи була Іванови і ся чутка, що буцім опришки бушують по горах та нападають на людей. От, гадав собі, буде зараз на кого вину зложити, а дурні люде най ідуть за опришками, най шукають вітра в поли. Так розмізкував собі усьо наш Іван і так се всьо мудро (сли й не мудрійше!) уладив, як і перед двадцятьма літами.

 V

Під час, коли се у Корняковій хаті дієся, іде собі узеньков стежков півперек через поле якийсь нужденний, невеличкий чоловік. Лице му ся лиш протягло, очи впали глубоко у голову, чоло глубокими пооране мор­щинами, видко не з віку, але з біди, волос му ся наветь сивим припорошив. Одіж на ньом обдерта та запорошена, ноги босі, — загально цілий той чо­ловік подабає радше на якого лісного опришка, або на випущеного арештан­та, як на звичайного чоловіка. І так воно й справді є: чоловік сей здалека ходом, бо аж із Морави, із Берна, а сли кому із нашого народу сказати, що сей та той був у Берні, то вже добре кождий знає, що не був там у го­стині, але в креміналі. Тужним якимсь і неспокійним оком поглядає він на село, мірить далекість видом, рад би, здаєся, соколом перелетіти теє поле, щоб лиш борше стати у мети. Де він іде, о тім ся зараз довідаємо, а те­пер скажем тілько, що то за єден. Сей нужденний чоловік, сей випущений арештант є то той самий Петро Зубильник, той самий Іванів брат, о ко­трім двадцять літ ні слиху ні диху не було. Се той самий Петро, що пла­чучи пійшов за невинно осудженим вітцьом до циркулу і більше не вер­нувся. Слухайте ж, де він був, слухайте і осудіть сами, що не лишень гре­ки та римляне в старині уміли посвячуватися за добро других, що такий і межи нами, слав’янами, і меж руським народом находяться, і то досить часто, такі герої, і таким власне є і наш Петро Зубильник. Коли вітця єго за забійство Берка (а треба знати, що Степан Зубильник як у селі, так і у суді все мовчав і не хтів нич говорити, буцім те єго нич не обхо­дить) осудили на двадцять літ тяжкого креміналу у Берні, він через най­усильнійші прозьби випросив у панів, що його взяли замість вітця, щоби відбував кару, а вітця пустили вільно. Хто ж не вбачає в тім того хорошо­го і високого героїзму любви синівської, котра так сильно в Петровім сер­ци ся розкоренила і так хороші принесла овочі? З плачем і жалем попро­щався отець з сином, отець дав му ще деякі накази, сказав му, де і під яким іменем має го потому шукати і богато іншого, що до нашого оповіданя не належить.

Петро наш, отже, йде польом, та аж рад би злетіти, коби йому лиш крила, нудьга якась тисне го за серце, щось, наче мертвою рукою, хапає го за серце, аж го цілого холодом проймає. Рад би поскорити, а ту годі, бо, бачите, не близький се світ ішов, Берно не під носом, — підтоптався, а ще до того такий слабовитий, — сказано, кремінал не тушить, а сушить. На­дійшов понад луку — там косарі косять: «Слава богу, людкове добрі! — Слава навіки! Помагай біг при роботі! А коби ви міні були ласкаві пока­зати, де ту жиє старий Корняк». — «Ат, там, ніж будете у село уходити, то туй зараз перша хата». — «Дякую вам красненько!» Та й повіявся помежи житами хвилястими, щасливий з тої звістки.

VI

Повернім же ся тепер назад до Корнякової хати і випередім нашого Петра. Старий Корняк, як Іван відійшов, пробудився, — отворив очи і мут­но подивився кругом себе, — дух му запирає. Сильна єго натура не могла ся так борзо дати промочи, а і ніж такий стримів у груди, тож і кров не могла стекати. Лежить нещасливий старець у страшенних муках, лежить та мертвіючі очі вліпив у двері — жде когось, як ангела з неба. Не може ся ані рушити, ані жадного голосу з себе не видає, мабуть, му мову умкло, або, сли ні, то ще силу заховує на остатню годину. Втім двері отворились, увійшов Петро; — серце му билося, як вступав у тую хату, де його отець не знаний ні від кого проживав уже від п’ятнадцяти літ. О бідне серце, не скачи так, не радуйся, ще не знаєш кінця! І такий серце якось ся Петро­ви серед найбільшої радости печалю стискало, аж доки не увійшов у хату. Нараз став, глянув і, — мов громом ражений, упав як довгий на землю. Старий Корняк, мабуть, був на те приготований —і витягнув свою скосні­лу руку до нього, подививсь на нього печальним поглядом: «Серце моє, Петре, бувай здоров! Я — уми-раю». — І голос му щораз дужче у гру­ди замирав. Сам біль пробудив Петра із зомліня, пірвавсь нещасливий на ноги, озирнувсь, і єдна хвилина вистарчила, щоби поняти цілу великоту нещастя. Кинувся і хотів кричати, щоб люде бігли, але отець слабіючим голосом повідає до нього: «Петре, дитино моя єдиная, най тя господь бла­гословить за твоє добре серце, най тя на сім і на тім світі надгородить. Ходи сюда, Петре, приступи ближче». — І Петро кинувсь коло умира­ючого на коліна, взяв єго уледенілу руку, а старий Зубильник (бо се він був) так зачав казати: «Петре, дякую богу милосердному, що тя в тій остатній хвили сюда зіслав. Ти прийшов сюда, щоби ся пімстити моєї тяжкої кривди на ...» — Та й урвав старий, лиш сльози, як горох, покотилися по його напівмертвім лици.

— На кім, на кім пімститися? — скрикнув Петро.

— Петре, зачав дальше старий, ти знаєш, я був невинний щодо за­бійства Берка, ти Петре невинно сидів двадцять літ у креміналі, ти ся віку і здоровля збавив за ... — Та й знов урвав нещасливий старець, серце му ся стискало висказати те слово.

— За кого, скажіть, а пекло йому! — скрикнув Петро.

— За того, сказав, наконець, пересилувавшись, старий, за того, чия рука нині, от недавно сей ніж у мої груди устромила, а ним є, — Петре, уважай, — ним є твій ... брат ... Іван ... Насилу домовив того тяже­лого слова Степан, подививсь ще раз сумно навкруг себе, віддихнув три рази глубоко та й сконав. Петро стояв, мов окаменілий, — остатнє слово вітця мов громом проразило єго душу — всьо му у голові пльонталось — не міг ніяк розибрати, — де він, що єму, як — нічо, — стояв, мов той стовп.

VII

Втім загавкала собака на дворі, роздалися крики і голоси, роздався шум народа, і в тій хвили ціла хата наповнилася народом, а перед усіма надійшов наш Іван чесний. Він то скликав людей і привів їх сюда, але божа кара не спить — не заспала она й нині. Ще Петро не міг з усього, що чув і бачив, очутитися, а ту уже нарід отачає єго доскола, кричучи: «В’яжіть, в’яжіть опришка, головника, до суду з ним!» Петро махинально вирвався із рук народа і крикнув: «Стійте!» — «Беріть, в’яжить харцизя­ку!» закричав нарід. — «Стійте! — крикнув сильно Петро, — я не втікаю, а маю щось сказати». — «Ану, ану, що він має сказати, послухаймо!» роздалось меж народом. «Чи є ту меж вами Іван Зубильник?» спитав Пет­ро. «Я є Іван Зубильник, чого тобі треба від мене, опришку?» гукнув, виступаючи із купи народа, Іван, і оба братя стали собі око в око. Сильно і довго подививсь на нього Петро та й повідає: «Почкай дрібку, зараз ся розмовимо». І обернувшись до народа: «Люде добрі, хто вас сюда спро­вадив?» — «Іван!» Петро страшним і диким поглядом поглянув на брата, очи му засвітились, лице запалало і громовим голосом крикнув: «Га, брате, вирідний, проклятий брате, подивися на мене! Що? Не пізнаєш свого брата, свого Петра, котрий ся за тебе віку і здоров’я збавив, гниючи по кремі­налах! Подивися на того трупа, на того нещасливого чоловіка, котрого-сь сам забив! Що? І того не пізнаєш, не пізнаєш свого рідного вітця? Га, проклятє, проклятє на тебе! Він, умираючи від твоєї руки, не мав наветь часу, щоби тя прокляти! Ніж твій серце му пробив, а твоє ім’я задавило го до решти! Тепер гляди ми в очи, тепер відпирайся, сли ще маєш язик і брехню на язиці! О боже, чому, чому не кинеш огонь з неба на тую Со­дому, чому громом не знищиш того місця, на котрім так страшнії річи ся діють? Ні, боже, ти терпеливий, ти терпів і доси, але тепер пропало! Бра­те, забійцьо вітця, я тебе проклинаю — навіки, я — твій старший брат! Ту поглянь на того бездушного трупа, на свого рідного вітця, котрий тобі житє дав, а котрому ти єго відобрав! Поглянь на єго мертве лице, на його очи, а в них вичитаєш те слово: Проклятє! — Люде, чого ж ви стали? Бе­ріть мене, беріть нас обох, ведіть, ведіть нас, куди хочете, я пійду перед усі суди, я всьо розповім, що знаю, всьо скажу і буду свідчити тяжко брат на брата!».

Але люде не рушалися, стояли, як покаменілі, як стовпи, не могло ся їм усьо те у голові помістити. І тихо стало в хаті.

І що ж вам дальше говорити? Наше оповіданє скінчене, а хоч дещо і до темату не відповідне, то даруйте. — Сей випадок, о котрім міні люде недавно сказали, — бо се правдивий випадок, — так мене заняв, що я не міг добрати ніякої відповіднійшої мисли, і що-м мав на гадці, те-м мусів виповісти.

[1873—1874]