Блощиця (1956)

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.56]

Сиділа блощиця у темній щілині і снувала філософічні мрії.

— Житє! Що таке житє? Скілько дурнів ломає собі голови над сим питанєм! Скілько книжок понаписували про нього — тьфу! Се для тебе, молю! (Вона, звернулася до старого моля, що тут же обік неї сидів у то­ненькій круглій дірці, прогризеній червотокою). І кілько ріжних абсурдних відповідий понавидумували! Можна би сказитися, хтівши хоч би лише запам’ятати їх! Слухаєш, молю? Слухай і просвіщайся! Бо хоч ти весь свій вік риєшся в книгах, а проте ти дурний як чіп у житєвих справах. А я щоночи ссу з самого жерела житя, то вже в тих справах компетентна, не бійся! Слухаєш, молю?

— Слухаю, слухаю! Не позакладало, — відізвався міль, покрутивши головою в своїй шпарці. А сам собі пробуркотав стиха:

— Вже знов на неї найшов філософічний одур! Мусіла сеї ночи добре нассатися. Весь день товктиме свою премудрість, не дасть і ока зажмурити!

І не визираючи з дірки та чуючи, що блощиця немов надслухує, промовив:

— Ну, говори, говори!

— Ти щось бурчиш? Незадоволений? Дурень ти, не знаєш ціни моїй філософії.

— Та хто тобі се сказав? — звинявся міль. — Я тілько поправлявся троха в своїй хаті, щоб ліпше було слухати тебе.

— Бреши, бреши! — мовила блощиця напівсердито, напівдобродушно.— Ти думаєш, що я не розумію тебе? О, голубчику, наскрізь розумію! Кождий твій шепіт, кождий рух, кождий кивок твого вуса! Мене не з дуриш! Я не даром щоночи ссу з жерела житя!

— Та годі вже! Говори, що мала говорити! — озвався міль.

— Ну, то-то ж! Що мала говорити! А почала я від того, що ріжні дурні з твоєї пара[фії]... *

[1898]

* На цьому автограф уривається.