[Панщизняний хліб і інші оповідання. Львів. 1913, с.41—47]   Присвячую Іванови Сандулякови Луки з Карлова.     Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цїкавий для етноґрафа-аматора і на око без найменшого права до гордости.  

— Ах! Пане Денисе, пане Денисе, — який же то пан легкомисний!   — Ах! Панно Рузю, панно Рузю, — яка-ж то панї ласкава! Я думав, що панї назве мене що найменше розбійником або шибеником, а то тілько легкомисним.   Пан Денис, молодий 28-лїтнїй мущина з правильним хоч цїлком мертвим і безкровним лицем, сидїв простягши ноги на софі і говорячи передразнював тонкий голосок панни Рузї.  

— А, як ся маєте, пане Маріяне?   — Спасибі, спасибі! Увіде. А ви як?  

  Приятелї мої, молоді, гарні як весна, сердечні як, рідня! За тюремною кратою, серед холоду, вохкости та туги, підчас темних, безсонних ночий стають передо мною ваші лиця то в цвітї здоровля та радости, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлю ся на ті дорогі лиця, і мою душу з тиха наповняє, а в серцї росте надїя, що вам лекше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми перті спільною думкою та твердою вірою.  

Було близько півночи. Широкими смугами лило ся світло з вікон Д—ської резіденції, — мельодійними переливами роздавали ся з середини звуки фортепяна. Лагідне світло, відбиваючи ся від білого, морозом розіскреного снїгу, мигає далеко з високого сугорба, мов зірниця на сходї. Далеко понад селом лунають звуки музики та співів, перериваючи мертву, безконечну тишу сїльської зимової ночи.  

Батьківщина і инші оповідання Київ: Друк. 1-ї Київської Спілки Друкарської Справи, 1911. – 123 c. (Українсько-руська Видавнича Спілка. Серія 1; Чис. 132). Зміст: Переднє слово Батьківщина; Вугляр; Вільгельм Тель; Ґенїй; Ґершко Ґольдмахер; Гава і Вовкун; Пироги з черницями; Задля праздника.    

[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с.58–66]   I    — Як я тебе люблю, милий мій Володю, — як я тебе люблю! — повторяла задихаючи ся молода, прекрасна дївчина, судорожно обнимаючи шию молодого чоловіка, свого нареченого.   — Але ж Олюсю, що тобі стало ся, — сказав молодий чоловік, увільняючи ся делїкатно з її горячих обіймів, — відки тобі нараз прийшла охота...   — Хиба ж ти вже не любиш мене?

Що за добра-предобра річ пироги з черницями! Хто їх не їв, а ще таких, які спеціяльно вміє варити і приготовляти Хане Ґольдбавм,—жаль сказати, таких, що не їли подібних пирогів, буде мабуть чи не більше на світї від таких, що їли, — той і думкою не здумає і в снї не виснить, яка се добра річ пироги з черницями. Горячі, маслом облиті, цукром густо посипані вони так і розпливають ся в ротї.

I.   Було се в серпнї 1880 р., в часї подорожі цїсаря по Галичинї.  

[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с.88–103]