«Видавництво Старого Лева» запрошує на теплу розмову про мандри до крижаних світів – Арктики та Антарктики – за участі письменників та мандрівників Маркіяна Прохаська ( «Мрія про Антарктиду») та Максима Беспалова («Український Шпіцберген. Ведмеді, вугілля та комунізм»).

Трохи забута, трохи розхристана земля. Край, призначений бути батьківським домом для тих, хто збереже про нього щемкий спогад.

Найбільшим благословенням є той стан, випадок, талан, коли час до часу до тебе приходить ідея-чарівне-зернятко, що розширюється до розмірів мікрокосмосу.

У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» зі своєю першою книжкою, збіркою короткої прози «Нестримна сила води», дебютував молодий автор — Маркіян Прохасько.   Свою книгу син відомого українського письменника Тараса Прохаська презентуватиме у дев'яти містах країни. Тур розпочався у Львові в книгарні «Є», де автор разом із модераторкою поетесою Галиною Крук говорили про місто як найвищий вияв людської цивілізації, а також про те, яким могло би бути львівське море.  

​   З дитинства засвоюєш, що є чотири головні кольори: червоний, зелений, жовтий, синій. Це основні світла для більшості кольорових гірлянд, виготовлених у Китаї, розрахованих на один-два сезони – які, перемотані ізоляційними стрічками, служать років із десять. Інколи висять від Миколая аж до літа.  

​   Уявлення про натхнення в мене складалося якось маятникоподібно: то нічого не вдається без натхнення, то натхнення взагалі перестає мати значення — головне просто змусити себе зробити заплановане. Врешті прийшло розуміння того, що певною доконечною необхідністю існування матерії натхнення є закулісна антиматерія — антинатхнення.  

​   Є така річ, як поріг чутливості. Спершу сміття мало, потім більше, більше і ще більше, а потім ми купаємося у ньому і не помічаємо, що це не зовсім нормально.  

​   Минулого року вишні закінчилися швидко – як і завжди, все якось швидко приходить та відходить. Інша справа – налаштування та встигання це щось прожити: трускавки, а згодом афини зі сметаною та цукром, порічки свіжі і в компоті, малину, зібрану біля лісу чи куповану.  

​  

  З дитинства дивною видавалася американська традиція ламати на щастя курячу “вилочку” – роздвоєну кістку, яка розташована біля шиї птаха. Забобон каже, що з двох людей, які візьмуться за краї і тягнутимуть цю кістку на себе, бажання здійсниться у того, у кого залишиться більша частина “вилочки”. Проте такі ось “кісточки на щастя” ми ламаємо впродовж всього життя і впродовж усієї історії.