Люблю подорожувати поїздами. Особливо, як саму ніч задуває всередину вагона: коли приїздиш вночі на стацію малого містечка, то вражає розсип зір, шелест зелені і сюрчання коників. Подобається і розігріта сонцем колія, зроблена так, як її придумали ще на початку існування у цих краях залізниці. Дерев'яні шпали, смола, шарудіння шутру, зелень, яка проростає всюди, де її не затолочують вагони, плетиво кольорів. Практично всі чуття спонукають до від-чуття.
Маркіян ПРОХАСЬКО
письменник, журналіст
Вперше сівши на ровер, помічаєш, що оптика сприйняття простору інакша, ніж коли ти на ногах. Так само в автомобілі, автобусі, на кораблі. Без сумніву, це стосується і залізниці. Її чар у тому, що колія прорізається через простір і дає таке бачення, якого не дає стежка чи дорога. Вільно, навпростець, роблячи безапеляційний зріз міст, лісів, ландшафтів, не дозволяючи надто собою крутити.
Напір залізниці викликає повагу чи, принаймні, цікавість, надає їй виняткове становище. Доріг багато, а залізниця у містечку майже завше одна. Діти не біжать до дороги махати руками кожній фірі чи авто. Такий жест спрямований саме до потяга, що, як голка через полотно, наскрізно прошиває місто живою артерією.
Зрештою, для цього їх і створювали, ті колії, понад століття тому – щоб вони зв’язували містечка у вузлики, дозволяли людям вийти із пограниччя Всесвіту, що знаходилося у кожному малому містечку, у глибоку цивілізацію. Сучасні міста дають настільки багато світла, що не лише у них не можна нормально побачити небо, але навіть за не таким вже і великим Львовом у Брюховичах, де розташована обсерваторія, вже важко проводити якісні астрономічні спостереження на деяких ділянках неба.
Від 1895 з Бучача залізниця переносила бучачан спершу до Станиславова. Лише так, зробивши петлю, можна було потрапити до Львова і далі у великий світ. Звідси притягування між Франківськом і Бучачем, що триває і досі. Близькість є і в природі. Може, Станиславів для Бучача – то древні Ворота Заходу, Ворота Світу? Такі постаті, як Аґнон, покидаючи Бучач і повертаючись у нього, неодмінно мали пройти через такі Ворота. Для звершення історії люди просто зобов’язані були поїхати залізницею. І повернутися залізницею, якщо б хотіти знову до Бучача: “Узявши свої дві валізи, я рушив у глиб станційного двору, видивляючись екіпаж, щоб доїхати до міста. Двір був увесь залитий сонцем; запах смоли та паровозного диму змішувався із ароматом трави і дерев – то був типовий запах залізничних станцій у маленьких містечках”, – писав Аґнон про повернення в Бучач після років відсутності.
Горобці, коти, півні, запах землі. Справді, всі наші маленькі містечка чимось схожі. Здається, вони подібні і зі своїми чи то викривленими, чи навпаки ідеалізованими віддзеркаленнями із минулого.
Зелені клаптики забудовуються новими будинками. Шкода тільки, що вони стирають автентичність містечок. Але що таке оте “стирають автентичність”? Бучач от подібний тут на Чернівці, а там – трохи на Франківськ, а десь – на інші міста і містечка. Але не пригадую, щоб десь у якихось містах бачив ідентичні старі будівлі. Нова ж архітектура якась однакова, що вона під Києвом, що у Львові, що в Бучачі. Єдиний смак дорівнює радше несмаку. Сучасна хвиля забудови, крім решти, ще і посягає на тривалий уклад міського простору, де камінь чергувався із зеленню.
А от на кадастрових картах Бучача 1847 року зелені прямокутники займають більшу площу, ніж помаранчеві – зелених угідь у місті більше, ніж забудови. Сотню років тому безліч великих тепер міст була такою ж, як Бучач. Але навіть і у великих на той час містах цивілізація могла зустрічатися з Всесвітом. Живучи в одній точці планети, можна було щодня поринати у життя суспільства, сповнене міських клопотів, а щоночі линути поглядом до Чумацького Шляху й огортатися свіжістю майже незмінної впродовж століть навколишньої природи.
Можливо, межею між цивілізацією і Всесвітом було мистецтво? І внаслідок незнаних явищ просто у людей під носом через зіткнення Всесвіту з містом раптом – як то буває у фільмах – на будинках з’явились сецесійні квіти, кам’яні грона винограду, тварини й сцени з життя людей? Нині великі міста втекли від світу, про що переконливо свідчить відсутність сецесії на стінах хмарочосів.
Виходець з українських земель, із містечка Бучач, Нобелівський лауреат з літератури Шмуель Аґнон народився у багатьох сенсах в благодатні часи. Хоч тоді ще не було хмарних сервісів та флешок, хоч рукописи та бібліотека Аґнона раз у раз згорали, натомість він – як і багато вихідців з цих земель – отримав доторк, доступ до неповторного набору налаштувань Всесвіту. Самобутня трохи забута, трохи розхристана земля, яка довго належала чи то всім, чи то нікому, просякнутий втраченою вже мультикультурністю край, який неначе призначений бути батьківським домом для тих, хто збереже про нього щемкий спогад у серці, але назавжди полишить його, щоб лиш із тугою згадувати про нього у снах із нових батьківщин.
Есей написано в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч»
Нижня знимка – автора, решта – з сайту "Україна інкогніта"
04.01.2022