У мене є властивість ностальгувати за незреалізованою можливістю втиснути у дуже короткий період якомога більше важливих для мене речей. Коли приїжджаю до Франківська, то обов’язково хочу проїхатися на ровері, попити чаю на балконі, порозмовляти з рідними, зробити кілька фотографій міста, побачитися з різними людьми, почитати, добре виспатися, однак перед тим подивитися ввечері кіно і, разом із тим, рано встати — щоб не пропустити дня, щоб порозмовляти, випити бодай одну каву із вершками при відчиненому кухонному вікні у внутрішнє подвір’я, яке все більше обростає, захаращуючись, зеленню та добудовами.
Очевидно, за два-три дні, на які ось уже доволі багато років маю можливість приїжджати до свого домашнього міста, встигнути можна доволі мало. Більшість із переліченого врешті доводиться викреслити. Залишається лише короткий список обов’язкових речей. І те, що встигається, витісняє всі інші альтернативні можливості мого перебування вдома.
Інколи я вголос висловлюю свою ностальгію і навіть жаль, мовляв, “ми так мало поговорили”.
А тато каже: “Головне — повнота”. Інколи додає: “...повнота життя”. Тобто говорити можна і мало, але насичено, суттєво, так, що не має вже жодного значення, багато чи мало, довго чи коротко, не має значення і те, про що саме була мова, за яких обставин і чи вдалося нам завершити нашу розмову.
Якось у травні тато нагадав мені, що у дитинстві, коли ми були на шкільних вакаціях, то інколи ми снідали о першій або й другій годині дня. І мені став таким солодким цей спогад.
Бо у дитинстві час був іще на нашому боці.
У дитинстві нам належить абсолютна повнота життя. Вакації стають самодостатнім періодом, не обрамленим хронологічними межами із протяжністю два чи три дні. Тоді не потрібно нічого встигати, не потрібно розставляти пріоритетів, бо важливим є усе і нічого не є обов’язковим. Єдиним завданням є добре перебування у часі і повнота його проживання. Це, однак, не є справжнім завданням, бо у такому разі воно обумовлювало б виконання певних обов’язкових пунктів, яких бути попросту не могло.
Дощ не міг би зіпсувати планів. Дощ міг би зумовити те, що цього дня ми не підемо на ріку, як не підемо і у ліс. І, можливо, на ріку та в ліс не підемо ми ще кілька дощових днів, а потім ще кілька, коли вода буде брудною та зимною, а ліс мокрим та багнистим. Але це не було прикрістю, бо після тих днів були наступні. А бути щасливим можна було сидячи та балакаючи на стриху, або п’ючи чай на ґанку, або читаючи на веранді, або обідаючи при відкритому навстіж кухонному вікні.
І нічого не потрібно було викреслювати зі списку, буття вдома не витісняло потенційних можливостей побути не вдома, пограти у бадмінтон на полі біля колії. Врешті, коли був дощ, можна було піти по гриби. Їх можна було знайти багато чи мало, і це жодним чином не корелювало із повнотою ходіння по гриби. А потім знову було сонце.
Усе тривало у своїй потенційній безконечності. Як окремий світ, що догоряв, коли непомітно підкрадалися останні дні літа.
Нещодавно звернув увагу на ідею письменниці Наталі Щерби, яку вирішили обіграти на фестивалі ковалів у Івано-Франківську: “Час на нашому боці”. Це врізалося у пам’ять.
Річ у тім, що “час завжди проти нас”.
Це ж чарівник Гендальф із “Володаря перснів” Джона Толкіна триста людських життів топтав землю, але у вирішальний для долі світу момент йому так бракувало часу.
У фільмі “Матриця” сила і швидкість були на боці людей. “Але час завжди грає проти нас”, — сказав Морфей головному героєві — Нео.
А у “П’ятому елементі”, коли представник інопланетного життя, яке принесло людству зброю проти абсолютного зла, мав загинути, то хранитель цієї зброї — людина — просив його пришвидшитися, щоб врятувати себе, бо часу залишилося мало. На що той відповів: “Час не має значення. Значення має тільки життя”.
Тож час завжди проти нас. У безлічі історій, коли герої повинні врятувати друзів, себе, ситуацію, країну, людство, постійно бракує часу. Тому те, що “час за нас”, — фантасмагорія навіть для фентезі.
Час жаліє нас лише у короткі вакації у дитинстві, коли стрімка траєкторія його стріли згортається у замкнене коло й утворює короткочасний вакуум, поза яким — біг не на життя, а на час.
А коли дитинство минає, то, мабуть, не залишається нічого іншого, як замкнути бодай на мить траєкторію часу і для своїх дітей.
Для себе ж часу не лишиться. Але “час не має значення”, значення має лише його повнота.
29.05.2017