З дитинства засвоюєш, що є чотири головні кольори: червоний, зелений, жовтий, синій. Це основні світла для більшості кольорових гірлянд, виготовлених у Китаї, розрахованих на один-два сезони – які, перемотані ізоляційними стрічками, служать років із десять. Інколи висять від Миколая аж до літа.
Колись ми любили лежати у часі Різдва на канапі. У кімнаті було майже темно, світилися тільки гірлянди, а ще долинало трохи світла від вуличних ліхтарів Франківська. Гірлянди розважали цими чотирма кольорами. Нас четверо по черзі казало: “червоний”, “зелений”, “жовтий”, “синій”. Цікавіше було бути втрьох: тоді на кожному колі кольори зміщалися на один.
Довго моїм улюбленим був червоний, але потім я збагнув, що інші “головні” просто вже зайняті, і в мене вибору не було, бо я теж хотів відрізнятись. Насправді ж однаково люблю зелений, синій і бузковий, бо у них простір.
Часом до улюблених кольорів однокласники чи якісь знайомі відносили ще чорний і білий, які виявилися не зовсім кольорами. Чорний – то всі кольори разом, а білий – то повна їх нібито відсутність, бо коли його розкласти, наприклад, на призмі, то з цієї відсутності виникає весь спектр кольорів.
З дитинства біле асоціюється із добрим, а чорне – з поганим. І ця бінарність нав’язана не так чорно-білим сприйняттям дійсності, притаманним школі, а більше маминим вихованням: коли все або добре, або, частіше, все погано.
Може, тому завжди обирав білі шахи, коли грав з татом. Символічно, що добро дуже часто програвало, хоч і не бездіяло.
Чорно-біле стає модним в університеті, коли багато ровесників почало фотографувати на плівку. І ми з другом купили фотозбільшувач, і сиділи в задусі при червоному світлі у ванній в гуртожитку, і дивились, як проявляються фраґменти з життя.
На світлофорах оминули синій колір. Тому я завжди любив сині світла залізничних семафорів і у дитинстві дуже хотів іграшкову залізницю, що аж думав стати залізничником. Тоді б мав велику. Тепер – інколи заглядаючи в уявний нотатник нездійснених мрій – розумію, що шанс для цього бажання ще є: можу колись створити цілу залізничну країну на якомусь горищі.
Синього майже ніколи немає у всіляких схемах успіхів, стратегій, дозволеного і недозволеного, безпечного і небезпечного. Там діє світлофор. Червоне – то недолік, загроза, відставання. Жовте – то стан проміжний, що деким сприймається як чорне чи біле: це або трішки краще червоне, або трохи гірше зелене. А успіх, розвиток, досягнення – це в них зелений колір.
Цікаво, чи це первинні асоціації, чи нав’язані світлофором? Мабуть, світлофор придумали на основі асоціацій, а вони посилюються світлофором.
Життя у суспільстві – це теж світлофор. Щось можна, щось не можна, а щось хоч і не прийнято, але можна – воно жовте. Є середовища, де тобі зовсім погано, де нема про що хоч з ким-небудь говорити. Де ніби правильним словом можна спричинити конфлікт. Бо смисл відчитується зовсім не так. Або ж він не відчитується взагалі. Червоне.
Жовте – це так званий загал. Не ідентифіковані люди, нові знайомі, з якими шукаєш спільної мови. Набір слів і тем доволі універсальний. Огранення кожної з них стає акуратною розвідкою спільних стежок і конфліктних мінних полів. Кожен жовтий може стати як червоним, так і зеленим. Або назавжди залишитись жовтим: “Як справи? Все добре. Чудова погода, щирі вітання”.
Часами жовте як гірше зелене, мусиш годинами слухати незнайомця про його найособистіше.
Для інших жовте – трішки краще червоне, і він роками перевіряє людину, щоб розповісти йому кілька неприємних епізодів з дитинства.
Сьогодні у мене з’явилося у цій палітрі ще синє. Спокій. Ми прибули. Ми поза дорогою, поза автошляхом, де можна виїхати на зустрічну смугу. Ми поза всім цим маркетингом, успіхом, планами. Надійний атол, відгалуження світу.
Синє – то трохи гірше зелене. Точніше, зелене – це суміш синього і жовтого. Середовище людей, яке у собі й поміж себе є зеленим. Але ти у ньому, а, відтак, воно для тебе є синім. Це ті люди, які частково перетинаються із людьми із твого зеленого кола: ідеями, поглядами, інтересами, професіями чи смаками. Накладаються знайомства, трапляється тісніша співпраця. Тобі тут комфортно. Це зовсім не червоне, вже не жовте, але і не зелене. Бо ти, насправді, не можеш повністю розкрити себе. І не мусиш розкривати.
Ти розчиняєшся в синьому, як у нічному купе потяга, поміж різних осіб, які не становлять ніякої небезпеки, не звертають на тебе уваги. Можеш перекинуться з ними про погоду, можеш мовчати, а можеш і про особисте. І не знаєш, що правда і наскільки правда є правдою. І не мусиш знати.
Не мусиш бути у центрі уваги, бо у зеленому в центрі уваги усі. Але якщо раптом стане погано – тобі поможуть, що не конче трапиться серед жовтих. А якщо захочеш заховатися, то це буде дуже просто, що майже неможливо серед зелених.
Тож інколи добре побути синім серед синіх, як тінь: біле і чорне водночас. Можеш і не мусиш.
02.12.2017