Вірус сміття

​

Є така річ, як поріг чутливості. Спершу сміття мало, потім більше, більше і ще більше, а потім ми купаємося у ньому і не помічаємо, що це не зовсім нормально.

Бо це стає нормальним. Батьки смітять, а маленькі діти, вивчаючи світ, бачать, що сміття — це звичайна складова цього світу. Коли діти виростають, то світу без сміття вони вже не знають. І це момент зламу, адже найбільше прірва між “світом чистим” та “світом розбитих вікон”. Далі — це просто кількість. Діти дорослішають, потреби ростуть — і збільшується кількість відходів. Хоч принципово нічого не міняється: адже “брудний світ” переходить у стан “ще трохи бруднішого” — просто трохи більші цифри у тоннах відходів, розпорошених по озерах, ріках, вулицях і полях. А потім у якийсь момент народжуються інші маленькі діти, які всмоктують звичні ландшафти: гори, небо, міста, купи сміття і потоки бруду: це їхній рідний світ, однак винні у цьому не вони — не тільки вони — а всі ті, хто був перед ними. А найбільше ті, що кинули перше сміття. Бо проблеми потрібно вирішувати одразу. Тут нема проблеми львівської чи навіть української. Тут проблема світова.

Згадуючи фотографію хлопчика, що купався у переповненій сміттям воді десь у Індії, мені перестало віритися, що “так, людство завдає шкоди довкіллю, але з іншого боку…” Інший бік є у монети. У монети “інші боки” однакові за площею. А у ставленні до екології є піраміда: негативний вплив — це днище, а спроби щось виправити — це вершинка, маленький шпиль.

Адже людині ліньки щось робити — прогрес, як-не-як, передбачає мінімізацію докладання зусиль і перекладання будь-яких обов’язків, турбот та відповідальності за що-небудь із своїх пліч та зі своєї голови на “відповідальні інституції” або волонтерів.

І тепер — про Україну. Пам’ятаю середину дев’яностих, коли на вулицях з’явилося багато сміття. Про це багато говорили, дехто піднімав перші обгортки від морозива і чипсів та ніс їх до смітників. Потім міста почали прибирати. Але не ліси, не ріки, не яри, не пляжі, не стежки у горах — хіба час від часу якісь волонтери.

Врешті, чищення після когось шматка берега на ріці стало все більш ускладненим — через кількість непотребу. Сміття не перестало подразнювати, але з ним довелося змиритися. І так у всій Україні, в якій доводилося бувати: море, гори, Дніпро, Волинь, Львів та інші міста і села.

Щодо Львова, то тут “у режимі реального часу” ми маєм можливість побачити, що буде зі світом. Ось люди і їхній поріг чутливості: всього кілька місяців — і звикли до великих куп, які розросталися то тут, то там, і могли по кілька днів чи тижнів чекати на вивезення.

Але це досі “не наша проблема”.

І хай буде винен мер чи гарант, але, підозрюю, і у них обох є можливість відмежуватись від всіх цих проблем. Відмежуватися від цього можливості немає у нас. І це досі “не наша проблема?!”

А людина далі — і все більше — вважає себе володарем світу. Більше: тепер вона — бог, а самого Бога оголошено таким, що ніколи не існував. Дурних предків, що вірили у Нього — висміяно, а відсталих сучасників — списано. Людина робить зі світом те, що їй заманеться. І тут вона — ця людина, що скинула Бога і зайняла Його місце — перебуває у коаліції із, наприклад, значною частиною ортодоксальних християн. Принаймні у питаннях екології. Адже людина — це вінець Божого творіння, тож все створено для людини, якій залишається одне: брати і користуватися. Люди навіть із абсолютно протилежними переконаннями у інших питаннях доходять непромовленої згоди: “Світ повністю належить нам”.

Як вид, що функціонує в екосистемі, ми вельми згуртовані. Якщо всі інші види — у міру своєї “обмеженості” — є вписані у ланцюги системи і залежать від неї, то нам здається, що ми поза системою, ба навіть нею керуємо.

Воно б не було так зле, якби ми — будучи такими, якими є — дійсно були поза системою, були б системою автономною. Але так не є, і ми постійно рвемо ланки ланцюгів, у які теж вписані, і вибиваємо хребці нестійкому балансу, змінною якого також є. Ще гірше, що взявши для себе все необхідне, ми викидаємо продукти нашої токсичного життя й вплітаємо їх — як вірус у ДНК — у ланцюги світу. І кожне таке вплетення — як вірус у ДНК — дає свої побічні ефекти. Коли вириваєш ген і запихаєш замість нього вірус — спадкова інформація світу гіршає. Коли вибиваєш та винищуєш вид за видом, вирубуєш одну за іншою сотню квадратних кілометрів лісу — ДНК Землі збивається, мутує, мусить постійно ще якось пристосовуватися. Але, врешті-решт, або Земля загине, не витримавши пухлин та бридких мутацій свого організму, або вона адаптується, поборе вірус і знищить його. Тобто нас.