Микола Петренко. Не для голосної слави працював, тримався наче обіч, хоч був сповнений життя, – матиме славу, яку заслужив своєю працею: не голосну, що швидко минає, а тиху славу тривалу
Не лише крапля водяного годинника, а й листок, зблискуючи до сонця, повторює своєю мовою той найкоротший, та чи не найважчий для виконання заклик: «Carpe diem»...
Погляд на дивної різьби золотий листок, що так часто нагадує серце, і погляд на плитку золота – різні погляди: їх, душевного й хапкого, – не поєднати...
Скільки мусило минути віків, щоб людина всміхнулася!.. Всміхнулася – своїй думці, своєму настрою і забаві, яку влаштував вітер... Вітер осінній, бо лише він нагадує нам про той позаземний
«Що там?» – запитує листок листочка затремтівши, бо з іще одним холодним подувом уже не втримається гілки. «Того ніхто не знає!» Жоден-бо листочок, опавши, ще не повернувся
Не знаходимо дієслова, щоб ним передати, що саме вловлює слух. Не шепіт, шурхіт, шелест. Хіба що – голоси міріадів невидимих крапелинок, які єднаються в монотонній мелодії дощу
Коли говоримо про тонкощі, про милозвучність мови, то забуваємо таку важливу, не лише для медицини (мова – живий організм), найпершу засторогу: «Не зашкодь!»
