Бути присутнім на відкритті нового Концертного сезону у філармонії чи Театрального сезону в театрі — це не снобізм, а добрий тон. Наповненість залів на таких дійствах свідчить і про рівень культури у місті, і про стан суспільства загалом. Саме тому справді радісне відчуття охопило мене, коли переступив поріг каси Львівської філармонії 15 вересня, де мені запропонували «лише гальорку або перший-другий ряд — з того, що ще лишилося по 40 гривень». «Це вже добре…» — подумалось. Послухати моє улюблене Largetto — Другу частину фортепіанного концерту №2 Шопена — цілком можна і з гальорки.
І все ж спонтанна цікавість спонукала запитати у милої касирки про «оті незакреслені місця по центру на балконі» (їх було десь зо двадцять), що виднілись на «плані місць» філармонічного залу на її столі. «Це не продається», — була відповідь. «А за 100 гривень?» — «Ні». — «А за 200?» — «Ні». «А за 400?!!» — «Це не продається, дурню!» (мабуть подумала, хоч і не сказала молоденька касирка). У цьому випадку слово «молоденька» передбачає не чийсь грайливий настрій, а радше роздуми і… розчарування.
Якби у віконці була тьотя «за п'ятдесятку», а це передбачало б поважний совковий досвід з усіма його традиціями і понятіями (що на вітрині, що на прилавку, що під…), то все сприймалося б якось м'якше… Зрозуміло, дівчина не винна, є таке розпорядження згори, і, можливо, навіть не з кабінету директора, а вище… І все ж, шкода, подумалося. Таке молоде, а його вже привчають до невмирущих совкових традицій. Без них тут багатьом — ну ніяк!
Тим часом я знав людей, які готові були платити навіть у п'ять разів вищу ціну за квиток, але щоб бути «по центру навиду». Це їхнє право, і чому б їм цього не запропонувати за… відповідну ціну? Їм відмовили, і вони до філармонії не ходять.
Арґумент був простий: «Я свої гроші тяжко заробляю, плачу усім перевіряючим (бо інакше не виходить), плачу податки, з яких клерки-начальники отримують зарплату, і… вони ще й займають моє місце в центральній ложі — безплатно, це у кращому випадку, а в гіршому — їхні секретарки з бойфрендами або водії з подружками!».
Свого часу Канцлер Німеччини Гельмут Коль, як писала преса тих часів, справно платив за квитки на футбольні матчі улюбленої «Баварії». Йому резервували найдорожче місце, але він принципово платив! Тому-то і «Баварія» грає, і мерседес у Меркель й сьогодні добре їздить…
В опері видатного російського композитора є така репліка-питання: «Когда ж с сєбя ту ржавчіну татарскую ти смоєш?..» Йшлося про темну страшну Росію перед приходом до влади Петра. Що ж, у всі часи й усім є що змивати.
Щодо самого концерту, то почався він з несподіваного оголошення про відсутність соліста. Тож чарівного Largetto в автентичному (польському) виконанні Януша Олєйнічака — не буде… Стався, напевно, якийсь «форс-мажор». Що ж, буває. Та все ж ловлю себе на думці: якби заплатив за квиток не 60 грн., а 60 € і довідався би про це, вже сидячи в залі, — мав би що до сказання і до адміністрації, і до тої блондинки у касі, яка не попереджала про «зміни у програмі». Програма ж стала де-факто удвічі коротшою — за ті самі 60 грн.
Вихід з ситуації міг бути один: продаючи квиток, повідомити про зміну і переконати, що «Ви не пошкодуєте, наш чудовий оркестр запропонує Вам сюрприз!». «Сюрпризом», що заповнив би програму, міг стати будь-який з недавно виконуваних оркестром і цим-таки диригентом популярних творів. За таких обставин і з таким досвідом (про що було багато сказано), це можна було зробити оперативно і якісно. Що не кажіть, а зміна у програмі і скорочення програми наполовину — не одне й те саме. Але… Може, іншим разом.
А цього разу досить багато місць у партері виявилися порожніми. Це, напевно, місця тих, хто «допильнував» маленьке оголошення «там збоку» про відсутність ґастролера-піаніста. «Будьте уважні!», панове, читайте!
З іншого боку, трохи дивно, що хтось зрезиґнував з цілого концерту через відсутність Фортепіанного концерту у програмі. Є, виявляється, у Львові і фани-екстремали фортепіанного мистецтва, які сідають лише у лівій частині партеру (щоб «бачити руки»), слухають лише Перший відділ з солістом і йдуть з Другого, в якому виконується Симфонія.
Для простих смертних дам роз'яснення: як побачите щось таке у філармонії — не комплексуйте. Це, за невеликим винятком, естети-гурмани лише «місцевого розливу» і мають стосунок до музики лише на рівні ремесла, хоч можуть бути і високо дипломовані та «реґалійовані».
Щодо самого виконання двох творів — Симфонічної поеми «Подвиг» Людкевича та Симфонії №4 фа-мінор Чайковського, — то треба зазначити, що оркестр починає новий свій сезон у гарній формі.
Це стосується і до самого ремесла, і, що вселяє оптимізм, до відсутності похоронного настрою, спостережуваного тут вже тривалий час. Музиканти грали з віддачею, піднесенням, і цього не могли не зауважити слухачі. Тож фани-екстремали фортепіанного мистецтва, які зрезиґнували з концерту, — на мою думку, досить багато втратили.
А почалося усе з «Подвигу» Станіслава Людкевича.
І знову я змушений «скиглити» щодо передмови-преамбули від ведучої концерту.
Про твір видатного львівського композитора-леґенди Станіслава Людкевича, окрім самої його назви, не було сказано нічого.
Не йдеться про занудні «аналізи» музичної форми твору, «тональний план», «головну і побічну партію» (не плутати з ПР, КП, «Батьківщиною»). Це для нормального пересічного слухача є непотрібним і навіть, на мою думку, шкідливим. Йдеться про інформацію, яка б сприяла найкращому і, ризикну сказати, найоб'єктивнішому сприйняттю і зрозумінню цього чудового колоритного твору. Твору, який мав свою неординарну історію не лише щодо самої музики, а й щодо його назви.
Отже, ексклюзивно — лише для читачів «Z»:
1971 року, коли 92-річний (!) композитор надиктовував (бо записувати вже не міг) свій останній симфонічний твір одному з учнів, думав про щось зовсім інше, і про якийсь там «подвиг» і гадки не мав! Але за тих часів уся тодішня радянська дійсність будувалася на подвигах.
Подвиг доярки-рекордсменки, подвиг шахтаря, сталевара чи «ткачіхі», які «пятілєтку — за трі года…». І тут — коли вже ось-ось, за якийсь крок до «світлого і ситого майбутнього» — раптом з'являється музичний твір для симфонічного оркестру, який дістає від автора назву «Танець кістяків»?!!
Музика твору була дуже колоритна, виразна і, не лише «ідейно», явно перегукувалася з «Danse Macabre» («Танець Смерті») французького композитра Шарля Камілля Сен-Санса, з яким С.Людкевич був сучасником (ще протягом 42 років).
Дивиною і феноменом є хоч би те, що 92-річний композитор, який вже кілька десятиліть живе у повній культурній ізоляції за «залізною завісою» в СССР, все ж дістає ідеї і натхнення для написання твору на таку «модну» свого часу на Заході тему!
Безумовно, з такою «неправильною» назвою, в Союзі твір не мав би шансів, а самого композитора могли б порятувати (наприклад, від «психушки») хіба що його поважний вік і реґалії. Та світ не без добрих (і розумних!) людей…
Інший наш славний земляк — молодший соратник Людкевича і, дозволю собі сказати, у доброму розумінні слова «хитрий лис», під той час член КПУ і Депутат ВР СССР Анатолій Кос-Анатольський — дуже вчасно зорієнтувався у ситуації, і Симфонічна поема «Танець кістяків» стала… «Подвигом».
Відтепер кожен партійний цензор чи партійний бос міг спокійно спати, бо був певен, що дзвінкі сухі звуки ксилофона у партитурі Людкевича відображають не стукотіння кісток скелетонів загиблих вояків, замордованих в'язнів чи висохлих від голоду…, а милозвучне дзижчання ткацького верстата десь в Іваново чи в Орєхово-Зуєво. Музикознавцям і критикам не лишалося нічого іншого, як смиренно погодитися з тим, що «музика навіть відповідає» новій назві.
На 23-му році незалежної України цей маразм годилося б вже виправити — повернути авторську назву цього «непростого» чудового твору.
Щодо Симфонії №4 Чайковського, то хочу ще раз відзначити добрий тонус і професійну форму оркестру загалом. Це обнадіює і вселяє віру у гарне майбутнє, за відповідних умов, цього поважного колективу.
Водночас, як шанувальник Чайковського і як… «щука», що має свою функцію в «озері», мушу поділитися деякими думками і заввагами щодо художнього боку виконавства.
Завданням виконавця насамперед є: постаратися зрозуміти автора і відтворити саме його розуміння, його емоційний стан і саме його «бачення предмету». Геніальні музичні твори ніколи і ніким не висмоктувалися з пальця, а ставали результатом якогось життєвого досвіду композитора: можливо, його радісних переживань, а можливо, депресії і розчарування, що теж трапляється у житті, і ще багато чого…
В період роботи над Четвертою симфонією особисте життя Чайковського, чи не вперше так явно, «дало тріщину». Неможливість порозуміння з людиною, яка тобі близька і дорога, втрата її — це, більшою чи меншою мірою, може стати джерелом депресії і страждань для кожної людини. За цим разом пристрасна і вразлива натура композитора побачила в тому свою приреченість. Саме тепер вперше дуже виразно з'являється той зловісний «фатум» Чайковського, який наростатиме, затихатиме, але… вже «не відпустить» композитора до останнього дня його життя, до останніх п'яти «цвяхів у труну» — глухих зловісних контрабасових нот «Сі» pizzicato (щипком) в останніх тактах його останньої симфонії.
Звичайно, у «фанфарах» валторн і — а це вже загадковіше — «нефанфарних» фаготів у перших тактах Четвертої симфонії Чайковського хтось може побачити браваду, урочистість і навіть радість. Відповідно виникне бажання щось таке відтворити у звуках. Але, виходячи із вже згадуваного, важко повірити, що композитору, який потрапив у глибоку депресію, хотілося чогось такого. Отож у цих валторнах — не тріумф радості, а радше аґресія. Тут тріумфує не радість, а злий Фатум.
А вирішитися могло б усе просто, якщо кожну «шістнадцятку» (коротка нотка) в перших тактах, і не тільки у тріолях, виконувати максимально гостро і не скомкуючи — твердо відчеканити. «Фатум — хижий птах» немов би відразу показує свої пазурі і свою силу. Цього разу пазурі були, у кращому разі, стерті, якщо вони взагалі були…
Аналогічна ситуація мала продовження далі — у Головній темі (мелодії).
Композиторська ремарка in movimento di valse (у русі вальсу) мала б стосуватися лише до темпу виконання, але аж ніяк не до характеру і настрою. Неспокій, нестійкість, навіть благання і нервовість — у цій мелодії Чайковського.
Це Душа, яка мов птах тріпоче, шукаючи виходу з… безвиході. Тут хотілося ще експресивнішого співучого звуку і ще виразніших «нервових» шістнадцяток від перших скрипок та віолончелей. Натомість вони чомусь застрягли на першому затактовому Ре-бемолі, очевидно, потрактувавши авторське позначення espressivo (виразно) майже як зупинку на цій ноті. Може, це й «красіво», але воно тут ні до чого. Комусь же так хочеться…, а «коні (у цьому випадку скипки і віолончелі) не винні», як казав класик. Але це могло бути доречним в останньому «підсумковому» кульмінаційно-«розпачливому» проведенні цієї теми на fff (дуже голосно) за двадцять тактів до кінця першої частини. Душа «не ридала», хоч саме тут могла би…
У другій частині симфонії, найпевніше, виникло непорозуміння щодо авторського semplice ma grazioso (просто, але ґраціозно), яке «вичерпаний» емоційно пристрастями Першої частини симфонії Чайковський вказав солісту-гобоїсту (і, напевно, диригенту…).
Чистоти, зворушливості й чаруючої без хитрощів наївності — цього прагнула зболена Душа композитора. Не випадково він для цього обрав саме ніжний, співучий, але простувато-наївний гобой. Але в цьому випадку «простоту» потрактовано як арифметичну точність, сухість і… «всьо було правильно».
На превелике щастя, ситуацію радикально поправили віолончелі, яким композитор теж невдовзі дав можливість «заспівати» цю мелодію. Далі їх успішно підтримали скрипки, і все стало на свої місця.
Гарний незашвидкий темп Третьої частини сприяв виразності струнних. Можна було бажати ще яскравішої ґрадації нюансів у наростаннях і спадах динаміки, її різких раптових змінах, що дало би ще більшу колоритність і навіть театральність цієї музики. Це стосується і до середнього епізоду meno mosso (менш рухливо), де хотілося більше колоритності, грайливості та «безшабашності» і в акцентах, і у вказаних композитором гострих штрихах дерев'яних духових інструментів.
Це якраз той епізод, про який говорив сам автор: коли на душі нерозрадна печаль і безвихідь, — бачити, як гуляє простий, «під мухою» мужик, у якого, напевно, теж є свої житейські проблеми і які теж треба якось вирішувати.
Фінал Четвертої симфонії — це музика, завжди приречена на успіх. Річ не лише у впізнаваності «Во полє бєрьоза стояла». Вогонь Душі Чайковського тут вихлюпується щиро і немов вихор. Саме це тут і показали музиканти оркестру. Єдина заувага стосується тільки до моменту появи того ж таки злощасного зловісного Фатуму. Тут композитор різко ламає темп і не передбачає ніяких сповільнень-приготувань до різкої зміни (а таке було зроблено цього разу): «удар долі» Чайковський робить несподіваним — у сам розпал безтурботної радості й забави, в якій він шукав захистку і забуття.
Та це вже тонкощі, хоч і хрестоматійні… А для прекрасного і досконалого, як відомо, нема меж.
24.09.2013