Буремні події останніх тижнів в Україні поглинули без останку усю увагу суспільства. Як би не намагався хтось зберігати «добру міну», сидячи на концерті у філармонії, чи на виставі в оперному театрі, відчуття дискомфорту і тривоги – витає над кожним. Жахливі кадри київської хроніки, що іще вчора важко було собі уявити, міцно і назавжди застрягають у свідомості людей, шокують і… отрезвляють.
І справа не лише у відчутті невчасності і нетолерантності перед тими, хто у ці ж хвилини мерзне на майданах, чиїх беззахисних дітей брутально покалічено, хто у розпачі обриває телефони знайомих, лікарень, відділів міліції, (не дай Господи) моргів – чиїх рідних і близьких досі не знайдено…
Усім чайковським, верді і пуччіні у цій ситуації – чогось бракує.
Бракує також свободи та невимушеності атмосфери і фестивальним джазовим імпровізаціям, що, здавалось би, зовсім далекі від політики і суспільних проблем.
Якось воно усе – не на часі…
Зазирнувши у перші дні революції у задарма, чи за напів-дарма «напаковані» кимось (?) партери Львівської Опери, чи Львівської Філармонії, не був надто здивований.
Розпорядження згори : творити «безмьятєжну красіву картінку» виконується (поки-що) справно. Мимоволі подумалося – скільки пар теплих шкарпеток, шапок, рукавиць… можна було б придбати для Майдану навіть за ці мізерні пару сотень чи тисяч гривень, що опинилися у касах культурних державних установ у такий час?
Та ще : чи страус, коли від страху пхає голову в пісок, вуха все ж тримає назовні? Тож слухаючи Бетовена (вибач, дорогий Людвігу...), не хоче чути криків і благань беззахисних студенток і вагітних жінок на київському Майдані?
Насправді ж усе набагато простіше і традиційно-банально.
Просто раптом з`являється якийсь «правильний» телеканал і на усіх телеекранах і мережах іде репортаж з «правильною» інформацією про те, що «життя чудове» : на Донбасі варять сталь, у Львівській (навіть!) Опері дають Верді, у Філармонії Чайковського і… лише чомусь заборонили (свавільно, без команди з Києва!) продавати пиво у центрі Львова.
І усе було б «як треба», та… чомусь вперто стоять оті хлопці і дівчата на Львівському Майдані коло Шевченка, а їх бабусі хрестяться, споглядаючи у котрий раз «криваву київську хроніку» з великого екрану і тати їх … вже перестали хреститись, а лиш дивляться не моргаючи, стискаючи зуби і кулаки.
Та все ж ця теперішня львівська картинка була б неповною без ще одного колоритного штриха.
За якихось сорок метрів від Майдану очі наражаються на афішний стовп, вихоплюючи з калейдоскопу кольорів і облич – майже ангельський мудро-смиренний лик артиста у білому «з голочки» смокінгу. Не виключаю, що у якоїсь пані бальзаківського віку цей образ може збурювати якісь ностальгійно-природні почуття. Та і недивно – такий пристійний (так по-львівськи) милий красень, та ще й тенор! Мимоволі у голові вже закручується п’янке і вже призабуте «бесаме, бесаме мучо…».
Та не у всіх у ці дні є такий настрій.
Отож у декого виринають у голові дещо інші, давніші і зовсім недавні, спогади-рефлексії що до «об’єкту» на афіші: полум’яно-патріотичні і майже фанатично-набожні чиїсь декларації, хрещення перед львівською публікою, падання на коліна і цілування підлоги на авансцені Львівської Опери, а ще «Помаранчево-Президентські Оркестри-фанеровози» і їх провалене фанерне шоу, статті на цю тему у львівських газетах… і ось знову – нові істеричні клятви про вірність до гроба уже новому, не пам’ятаю вже котрому за рахунком, хазяїну-братану.
Давно і усім відома стара аксіома-жарт про те, що артисти-музиканти, проститутки, грабарі…(може є й інші варіанти) – є добре запотребовані при усіх владах і режимах.
Щоправда декотрі з цієї когорти, здебільшого ті славніші, часто займали дуже принципову позицію у перипетіях суспільно-політичних подій і потрясінь. Дехто тимчасово відкладав недописану симфонію чи оперу і йшов на барикади. Дехто з великих навіть потрапляв за грати…
Та не про великих я тут завів розмову (не прогнівіться, шановний Ріхарде, Джузеппе, Людвігу за неспівмірність порівнянь…), бо мене у даному випадку більше цікавлять саме… проститутки.
Власне проти представниць найдревнішої з професій я, як простий грішний смертний, не маю якихось особливих застережень. Але, як казали і Ріхард, і Людвіг, і навіть Джузеппе – Ordnung muss sein ! – «Порядок мусить бути!» (хоча б якийсь…).
Це ж бо передбачає, що відповідний статус має саме свої відповідні атрибути та ознаки.
Бо якось неприродно і фальшиво виглядає білий смокінг, стоячий комірець і метелик там, де насправді мали б бути панчішки у «крупну сіточку», червоні міні-майтечки, якесь боа з кольорового пір'я, яскраво-вбивчий макіяж (хоча б як у нашої теперішньої пані Міністрової від Юстиції) і, звичайно ж, – Шанель №5, як у доброму борделі середнього класу десь у портовому Марселі.
Бути пристосуванцем без жодних принципів і самоповаги, шукаючи місця під сонцем – справа добровільна. Так було завжди і усюди, коли ідеться про плебейську суть, що сьогодні зайняла вагоме «місце під сонцем» і у нашому сьогоденні. Отже, це проблема скоріше вічна і не слід цим надто перейматися, а дивитися на це по-філософськи. Та все ж треба визнати, що рівень взаєморозуміння і особливої гармонії між запроданцем і злодійською системою – з одного боку, і запроданцем та не злодійською системою – з другого, є відчутно іншим.
Неважко собі уявити – якою буде доля «Народно-фанерних» артистів України, як зрештою і усіх їм подібних «митців», коли ця Україна вступить до справжньої Європи. У ситуації, коли усяка «фанера» (у широкому змісті цього змістовно-виразного слова), втратить шанс на виживання, доля усієї цієї братії – дуже невесела.
Свого часу хтось з оперних професіоналів сказав : «Сі-бемоль» (висока тенорова нота) треба «брати» (могти добре співати) за будь-якої влади. Якщо ж у арсеналі є лише натужне «фанерне Соль» (набагато нижча нота), то і амбіції мають бути пропорційні. Бо ж від Соль до Сі-бемоль так само далеко, як від Макєєвки до Брюсселя.
Та все ж, саме цей режим і ця каламутна система цінностей і «понятій» є найбільш сприятливим середовищем для виживання і навіть процвітання фальші, брехні і сірості.
Шакали усіх мастей, що при цьому режимі вдало «косять» під вовків і навіть левів, будуть боротися і постараються зберегти цей стан речей за будь-яку ціну.
Питання інше – чи це задовольняє більшість?
Дивлячись на багатотисячні українські майдани, розумієш, що не усіх . У той же час, копнувши глибше, приходить розуміння, що це проблема дуже болюча, непроста, і вирішувати її треба буде зважено і поступово.
І все ж, що не кажіть, а щось таки змінюється у цій багатостраждальній країні.
І «фанера», що ще відносно недавно ганебно провалилася на сцені Львівської Опери, цього разу лише просвистіла, мов зловісний астероїд, над Львівською Філармонією.
А усе було б – як завжди «добре», якби не той клятий Майдан з його…аж страшно й подумати Євррропою!
І наостанок ще щось таке, що вразило особливо боляче і викликало гірке відчуття сорому за професію.
Ідеться про те, що кожен справжній артист, митець… – це особливо вразлива тонка душа.
Без цього ні творити, ні сприймати мистецтво по-справжньому – неможливо. Без цього і успіх його у нормальному суспільстві стає неможливим, у тому числі і матеріальний.
Нещодавно я став свідком, як навіть старого «битого» вояку-генерала міліції кадри київської кривавої майданної хроніки повергли у шок і сором, і як одна одіозна, як для мене, пані-політик, від побаченого зреклася рідної партії.
А що ж наш артист?!... Та нічого. Чей же не його дітям розбивають голови на Майдані. А шансу заробити чергові 33 срібняки – втрачати не хочеться. Та… і цей «Вітя», виходячи з перспектив вищевказаного фанерного бізнесу, виглядає набагато перспективнішим і певнішим від попереднього. То ж чом би його не підтримати?
Не знаю як вирішиться питання одностатевих шлюбів в Україні при вступі її до Європи. Як на мене, то на сьогоднішній день ця проблема для українців – надумана, має інше підґрунтя і є предметом спекуляції відповідних сил.
З проститутками ж у нас – справа зовсім інша! Закривати на це очі не можна, і не лише з огляду моральних норм. Пропоную навпаки – піти шляхом деяких європейських країн і узаконити цю справу! Нехай «вийдуть з тіні», наповнюють бюджет неньки-України – платять податок і не просто формально, а з урахуванням кваліфікації і статусу – «Народні» – більше, «Заслужені»-менше і тд.
Отож панове, якщо хочете з нами у Європу, – не маскуйтеся під «фанерою», стоячими комірцями і блискучими ґудзиками, а придбайте відповідні майтечки і панчішки у відповідному бутіку, виходьте з тіні, платіть податки !
Бо ж у Європі, що не кажіть – Ordnung muss sein!
