У найнесподіваніший спосіб танець в Україні під час війни постає як потужне мистецьке й соціально-культурне явище в тих численних, знятих просто на лінії фронту імпровізованих відео, де хтось з бійців, можливо, танцює останній раз в житті.

Авторка витинає історії своїх героїнь зі зболеного паперу життєвостей, оживлюючи тих, чиї тілесні долі обірвані, але чий слід у історії триває, проступаючи в сьогоденні дедалі сильніше.

Мовою тіла, графічною витонченістю символів “The Traces”, себто “Сліди”, багатошарові й багаті на генерування інтерпретацій, перекладають українські досвіди й національні історичні трагедії на образи, доступні кожній людині з розвиненою емпатією.

Гостина у Шевчука за відчуттями була схожа на серійне читання його творів, серед яких завжди відсутній один стан душі – байдужість, чи то бездушшя.

Діалекти – це коріння живого дерева мови й одночасно його крона. А ще м’яка глина в руках історії. Мовна глина, зліпки з неї й витвори її є побутовою й культурною фіксацією.

Рівність можливостей означає рівність обов’язків: українські жінки зуміють вчасно масово стати поруч українських чоловіків у війську.

Людина ніколи не танцює сама — з нею танцює її тінь. І часом тінь оприявнює суть її рухів очевидніше й поетичніше, аніж втілювана танцівником у ту саму мить фігура. 

Життя — шалений спуск згори наосліп, який неможливо спинити без ризику обірвати його плин назовсім. Тільки прожити, впускаючи себе в досвід й відпускаючи водночас. Оце і є свобода

Так, я щаслива. Бо моя країна чинить спротив нелюдам. Бо моя нація – попри сотні років утисків і боротьби – зберігає живими свою ідентичність і мову

Кличний відмінок — це унікальні аудіопестощі, доступні вільним українцям. На душі теплішає від промовлених кимось “Юлю”, “Юльцю”, “Юлечко”, "Юленько", “Юлясю”...