У книжці Жижека найбільше дивує впертість, з якою ми воліємо знаходити безліч недоліків та «але», лиш би нічого не змінювати. Суть не в тому, щоб прийняти комунізм чи ідею «глобального управління», суть в усвідомленні важливості запитань.
«Пацики» не просто не зникли, вони еволюціонували, їм тепер не потрібно влаштовувати махачі на районах, вони можуть купити собі кращий одяг, можуть виїхати зі своїх містечок і зрештою «зробити нас всіх разом».
Лінч настільки вперто залишається Лінчем в усіх моментах свого життя, що навіть вважаючи його самозванцем чи божевільним, не знаєш, як це довести. Якщо ж він геній, то чому геніальність з вуст генія аж настільки проста?
Коли вмирають не коали і не від терактів, ми не маємо механізмів співчуття. Не знаємо, що робити, як небезпека невидима, не знаємо, ким бути, коли цього не знає ніхто навкруги.
Яка б подія не відбулась, завжди десь збоку мають бути вони – забичені рагулі, сепаратисти, лицемірні, взагалі просто найгірші люди на землі – галичани
Дітям не подобається бути жертвами. Варто навчитись переживати біль так просто, як і дитина, тоді не станеш його заручником і не хотітимеш ділитись ним та завдавати його іншим.
На сцені з’являються актори та читають уривки семи творів. Хоча ні, не читають, а показують міні-вистави. Шанобливе ставлення та любов до літератури робить цю подію такою урочистою, нагадуючи, що на першому плані завжди має бути слово.
Щоб зрозуміти тоталітаризм без політологічного бекґраунду, іноді достатньо лишень зазирнути на кухню пересічних жителів цих країн, придивитись уважніше до відсутності свіжих фруктів, комфорту, особистого простору.
