Здавалося б, для чого тепер писати про третє перевидання книжки, яка вперше вийшла ще у 2005-му і на яку було десятки рецензій? «Пацики» Анатолія Дністрового вже мали своє визнання, а бурхливі 90-ті, на щастя, давно минули й сучукрліт успішно пройшовся по них уздовж і впоперек. Але ось Видавництво Жупанського повертає їх на полиці онлайн-книгарень і постає потреба зрозуміти, чому роман про малолітніх хуліганів в умовах тотальної безпросвітності залишається актуальним?
Головні герої «Пациків» — 17-річні петеушники, вони безбожно бухають, постійно когось луплять, «віджимають» у своїх жертв годинники, куртки, гроші, ведуть безладне статеве життя, курять траву, деякі з них коляться, слухають непогану музику, прогулюють пари і все ж мріють мати бодай якесь майбутнє. Для них головне — не стати лохом, не зрадити своїм пацанським принципам, уміти постояти за себе, бо навіть, якщо тебе раз хтось побив, ти маєш повернутись і дати здачі, око за око, удар за удар. Вони не знають, що таке вчасно зупинитись, вони десь загубили відчуття страху, вони не бояться покарання з боку суспільства, бо самі ж і є покаранням для оточення.
І ось наче звичайний сюжет: молодий Толя живе з вітчимом-алкоголіком і турботливою матір’ю, час від часу прогулює пари, не пропускає можливості з кимось побитись, тусується з найкрутішими пацанами з району, стабільно блює після споживання алкоголю, закохується в дівчину Ляню і переживає, як би не дозволити коханій перетворити себе на слухняного хлопця. У Толі є друзі та багато знайомих, вони живуть майже так само, щоправда не у всіх вітчими так завзято бухають і мають грибок на ногах, через який в хаті постійно смердить. Згрубша вони всі є типовими представниками напів-благополучних сімей маленького міста, живучи моментом, вони беруть від реальності тільки те, що є перед рукою, допоки один за одним не починають розуміти всю безпросвітність свого майбутнього, і допоки в їхніх думках не починає нав’язливо повторюватись одне й те ж: «Треба валити звідси!».
І поки вони думають, обставини і наслідки скоєних помилок починають самі розбиратись з майбутнім цих пациків, реальність зрештою допомагає їм звалити, але не завжди у той спосіб, який би хотілось. Бо Тернопіль початку 90-их — це не той простір, у якому можуть жити попелюшки і чарівні принци, тут ніхто не стане в майбутньому чимось на кшталт персонажа «дивовижної історії успіху», а вищі сили скажуть радше : «Та ну його, я за таке братись не буду», ніж спробують втрутитись, щоб врятувати бодай одного нещасного. Унаслідку “Пацики” стають таким собі міксом «Бійцівського клубу», «Реквієму за мрією» і «Хуліганів зеленої вулиці» на український штиб, тут з кожним доля розбирається по-своєму, але без претензій на оригінальність. Бо на пациків настільки всім начхати, що навіть катарсис у них відбувається за шаблоном, усі отримують саме те, що слід було очікувати. Але не це головне.
За теперішніми мірками у «Пациках» Дністрового є повний пакет того, що є таким нетерпимим для цивілізованого й прогресивного суспільства — булінґ, сексизм, токсичні стосунки, гарасмент, насильство, нетолерантність, ненормативна лексика (але не в сенсі матюків, бо їх тепер можна вживати) представлена такими словами, як даун, пєтух, гомосєк, котрі зараз є неприпустимими для вживання. Про такі речі можна говорити тільки зі сторони жертви, а не нападника (особливо, якщо показово його не засуджуєш), такі речі мають залишитись у брудних 90-их і взагалі мислити треба позитивніше, треш повинен зникнути з сторінок української літератури.
Анатолій Дністровий, автор роману «Пацики».
Проблема лиш в тому, що світ «пациків» насправді нікуди не зник, бо то не був особливий стан, спричинений розвалом Союзу і всього супутнього. Цей світ не був тимчасовим, його сюжети повторюються знову і знову, навіть якщо здається ніби гопоти на районах майже не залишилось і вночі можна безпечно перейтися вулицею, не ризикуючи отримати ззаду по голові. У кожному суспільстві все ще існують громади, які живуть за тими самими принципами, з тими самими механізмами поведінки, при чому цим умовним «пацикам» навіть не треба жити в якихось закапелках цивілізації. Бо, якщо ви не помітили, «пацики» не просто не зникли, вони еволюціонували, їм тепер не потрібно влаштовувати махачі на районах, вони можуть купити собі кращий одяг, можуть таки виїхати зі своїх містечок і зрештою «зробити нас всіх разом».
Деякі з «пациків» просто пішли в підпілля, вони не світяться на лавочках на районах, але їхні нащадки таки залишають свої сліди на стінах наших будинків у вигляді телеграм-каналів з продажу наркотиків. На заміну краденим курткам прийшли трава і амфетамін, бариги влаштовують розборки між своїми так само, як колись це робили кримінальні угрупування, їхні квартири подекуди ніби копія тих, в яких жили «пацики” Дністрового. Саме тому ця книжка, яка є одним з небагатьох документуванням тої реальності та типу суспільства, не втрачає актуальності.
Якщо придивитись уважніше, то це просто відтворення механізмів взаємодії певного виду середовища. Це сталий набір — крутий пацик, істерична дівчина, які по черзі напиваються, виводячи одне одного з себе. Їхні стосунки тепер охрестять токсичними, але ж самі герої знають, що для токсичних стосунків потрібні двоє, вся суть їхньої любові у цих істериках, скандалах і бажанні все одно бути разом. Так само й старші жінки й чоловіки є саме тими, ким вони є у такому середовищі. Їм треба якомога більше дешевих і швидких способів відчути себе щасливими, бо в них нема майбутнього, яке мотивуватиме більш прийнятну поведінку. При чому цього майбутнього в них як і не було тоді, в 90-их, так само нема і тепер.
Пацики — це універсальне для всіх суспільств явище, вони є в Штатах, Британії, Сербії, Україні, у кожному маленькому містечку, у кожному не благополучному районі. Пацики — це універсальний продукт бідності, так само, як і їхні дівчата, мами, тати, брати і сестри. Вони будуть такими доти, доки буде нерівність. Ось і все, тут ніхто не може не стати таким, яким є. Кожен скований своїми обставинами і просто не може бути кимось інакшим. Жінки такі, як вони є, не тому, що їх такими визначають чоловіки, так само чоловіки є такими, як вони є, не тому, що їх такими визначають жінки. Вони — це єдино можливий варіант самих себе, сформований саме так просто для того, щоб вижити в своїй реальності.
Цінність «Пациків» саме у змальовуванні тої реальності, на яку ми так вперто намагаємось заплющити очі. Саме тому їх треба перевидавати і перечитувати, хто зна, може, так ми нарешті почнемо розуміти, чому саме наша прогресивність і благополуччя такі крихкі.
30.04.2020