Карантин поволі послаблюється, але його кінця навіть близько не видно. Рефлексій та текстів про нього на просторах інтернету за останні місяці опубліковано стільки, що більшість із них вже застаріли. Вихід книжки одного з філософів сучасності Славоя Жижека «ПАНДЕМІЯ! Covid-19 трясе світ» анонсували ще наприкінці березня. У другій половині квітня ця новинка з’явилася, перші 10 тисяч читачів отримали електронну версію безкоштовно, а подальші прибутки від видання скерують на благодійність.
Отож, поки публічні інтелектуали тільки згадували всі можливі метафори хвороб і вдавались до перших-ліпших алюзій, Жижек вирішив, що вже може поставити діагноз коронавірусу і метушні навколо нього. Звісно, така швидкість написання та виходу книжки викликає недовіру та зухвалу посмішку, тим більше, коли йдеться про такого суперечливого автора і тему, що постійно потребує найсвіжіших новин. Але що, як цього разу до нього треба прислухатись? Чи все ж таки справедливо ставитись скептично до так нашвидкоруч виданого тексту?
Славой Жижек – відомий словенський психоаналітик, марксистський філософ, культуролог. Його ідеї перетворюють на жарти і критикують так само завзято, як і обожнюють. Своєю чергу він не втомлюється критикувати як правих, так і лівих, ставити під сумнів усі модні тенденції та вірити в те, що комунізм врятує світ.
Власне комунізм як єдиний спосіб вирішення всіх проблем людства, у тому числі й пов’язаних із пандемією, на перший погляд, і є центральною ідеєю нової книжки Жижека. Через це видається слушним припустити, що філософ вирішив скористатись коронавірусом, який залишається топовою темою, аби просто вкотре спробувати прорекламувати улюблені ідеї. І з цієї ж причини хочеться сказати «ну скільки можна!» та піти почитати щось актуальніше, проте, на жаль чи на щастя, в «ПАНДЕМІЯ! Covid-19 трясе світ» є щось таке, що спонукає поговорити про неї. Що ж саме?
«ПАНДЕМІЯ! Covid-19 трясе світ» має якихось 128 сторінок, вона позбавлена складних теорій, а простоту стилю і прогалини редагування можна помітити ще з перших абзаців. Назва взагалі не інтригує, обкладинка ж цікава лише грою слів «pandemic» і «panic», та й взагалі тут у всьому відчувається поспіх написання. Але якби ця книга була хоч трохи іншою, тоді б викликала сумніви, бо створити більш повноцінний текст про пандемію за такий короткий проміжок часу Жижек зміг би тільки, якби знав про все наперед і готувався до публікації книжки завчасно. Тому критикувати об’єм, невибагливість тексту чи цитування автором Вікіпедії в даному випадку є заняттям хіба для лінивих. Також можна було б поміркувати про те, нащо взагалі було робити таку книжку, адже натомість можна було опублікувати цей текст в якомусь онлайновому медіа у вигляді есею і дозволити всім репостити його направо й наліво. Оскільки в наші дні люди спекулюють темою коронавірусу і в гірші способи, такі міркування так само виглядатимуть лише як спосіб полегшити собі роботу. Отож міркування про найочевидніші недоліки книжки відкладемо в бік, нехай про них пишуть в коментарях чи відгуках на Amazon, – тут є цікавіші теми для суперечок.
«Не торкайся до Мене»
Згідно з Євангелієм від Івана 20:17, саме це Ісус сказав Марії Маґдалині, коли та вперше побачила його після воскресіння, і саме з цих слів починається «ПАНДЕМІЯ» Жижека.
Він міркує про те, що саме малось на увазі під цим «не торканням», звертаючи увагу на глибокий погляд у вічі як спосіб розкрити значно більше, ніж завдяки інтимним доторкам. Додаючи цитати Геґеля про споглядання себе в очах інших, автор говорить, що встановлюючи зоровий контакт з певною людиною, ми можемо не тільки заглянути вглиб її душі, а й побачити дещо більше про себе самих. Відтак наші теперішні обмеження тактильних відчуттів видаються можливістю посилити свій зв’язок з іншими, до того ж вимушена відсутність близьких нам дозволяє відчути їхню важливість у нашому житті.
І на цьому моменті, себто після двох-трьох сторінок, невибаглива філософія та душевність книжки прощається з нами, бо ж не варто забувати, що зв’язок з іншими не врятує нас від інших проблем. Та й Геґель тут знову говорить, що єдине, чого вчить історія, – це те, що ми нічого не навчились з історії. Тому Жижек припускає, що епідемія навряд стане винятком і чогось нас навчить, однак наголошує, що нам всім таки треба поставити собі запитання: «Що ж не так з нашою системою, якщо катастрофа спіткала нас не підготовленими, хоча науковці попереджали про неї роками?». Це питання не назвеш оригінальним, адже за останні місяці воно, напевно, лунало в думках багатьох з нас. Але саме неможливість знайти на нього вичерпну відповідь, яка б викликала інтуїтивне відчуття, що це «саме воно», перетворює його з риторичного на важливе практичне питання, без вирішення якого всі наші подальші дії більше схожі на блукання сліпих поводирів, які ведуть за собою інших сліпців.
«Ми всі тепер в одному човні»
Цю фразу Жижек неодноразово повторює в тексті, здається, вона б цілком могла стати назвою книжки, адже найкраще її підсумовує. Але що саме вона означає?
Багатошаровість та складність проблеми – поширення коронавірусу і карантин – та її причин призвели до того, що ми всі тепер в одному човні. Однак йдеться не тільки про розробку вакцини чи неможливість вільного й комфортного пересування для всіх і кожного (навіть якщо деякі країни відкриють свої кордони влітку, маски і соціальна дистанція нікуди не дінуться). Адже Китай, цей винуватець свята, спромігся стати, на перший погляд, також і доволі успішним прикладом подолання епідемії. Відповідно постають, наприклад, такі питання: відсутність «свободи слова» в КНР завадила побороти коронавірус чи навпаки – допомогла; чи є сильна комуністична держава з жорстким контролем у критичні моменти ефективнішою, ніж демократія «західного стилю»; чи зможуть механізми ринкової економіки впоратись з хаосом та кризою; чи винен глобалізм, капіталізм та багаті туристи в поширенні вірусу тощо.
І в цьому човні нас всіх пов’язує ще безліч тем, про які Жижек намагається коротко розповісти найважливіше. Тому після неоднозначної ситуації з «свободою слова» в Китаї перед нами постає проблема постійної втомлюваності та рейтинг тих, хто під час карантину виснажується найбільше. «Ідеальний шторм» в Європі та політичні проблеми, які нікуди не зникли. Віруси віртуальні та реальні, «Вбити Білла: Фільм 2» і 5 ударів, після яких серце зупиняється, як тільки зробиш 5 кроків, але хто саме помре після такого прийому, ще невідомо. Капіталістичний анімізм, безпорадність «ринку», 5 фаз епідемій, медіа та паніка, до якої вони нас заохочують. Ознаки того, що ми насправді не серйозно сприймали загрозу коронавірусу. Контроль та покарання як не потрібний спадок Фуко, критика наших плачів через обмеження свободи пересування. Сутність варварства з людським обличчям, до якого ми прямуємо, а також бутафорна емпатія та сублімація вирішення справжніх проблем. На десерт – розмови про те, як саме і чому нам треба об’єднуватись, для чого нам комунізм і що автор взагалі має на увазі. Та бонус – розділ про те, як пережити карантин і навіть отримати від нього задоволення.
Упродовж всієї книжки автор апелює до улюблених філософів і теперішніх політичних та суспільних діячів, моментами взагалі здається, що їхніх висловлювань тут майже стільки ж, як авторського тексту. Ці надмірні цитування до всього ще й не позбавлені протиріч. Наприклад, Жижек спершу припускає, що епідемію, яка загрожує знищенням людства, можна трактувати через призму «Війни світів» Герберта Веллса. Відповідно ми, тобто людство – це «марсіанські загарбники», які нещадно експлуатують і знищують життя на землі; після того, як всі пристрої для захисту від нас високорозвиненими приматами, зазнали невдачі, нам почали загрожувати «найскромніші речі, які Бог, з власної мудрості, поклав на цю землю», дурні віруси, які просто сліпо відтворюють себе – і мутують. А далі, буквально на наступній сторінці, зустрічаємо (схоже на міркування Зонтаґ про «хворобу як метафору») наступне:
«Нам слід протистояти спокусі трактувати триваючу епідемію як щось, що має глибше значення: жорстоке, але справедливе покарання людства за безжальну експлуатацію інших форм життя на землі. Якщо ми шукаємо таке приховане повідомлення, то залишаємось до-модерними, бо ставимося до нашого Всесвіту як до партнера у спілкуванні. І навіть якщо саме наше виживання перебуває під загрозою, є щось заспокійливе у тому, що ми покарані, Всесвіт (або навіть Хтось там) взаємодіє з нами. Ми маємо значення в якомусь глибокому сенсі. Справді ж важко прийняти той факт, що тривала епідемія є наслідком природного надзвичайного стану в чистому вигляді, що це просто сталося і не приховує глибшого сенсу. У загальному порядку речей ми – лише вид, який не має особливого значення.»
І хочеться дорікнути, що нагромадження оцих популярних думок про коронавірус та їхніх заперечень чи альтернатив, з яких починається кожен розділ книжки і кожна з яких згодом піддається критиці, не додає сенсу. Та й в принципі не кожен розділ тут пасує наступному.
Проте, коли Жижек говорить про «суспільство вигорання» (за визначенням філософа Бьон-Чхол Хана), котре саме себе виснажує, бо ніяк не може зупинитись у самоексплуатації та спробах завжди переробляти та відновлювати себе у вигляді проектів, спершу подумки тикаєш пальцем на умовних гіпстерів-фрілансерів, аж поки не визнаєш, що нічим не відрізняєшся від них і цієї одержимості бути переповненим знаннями та вміннями. Ти помічаєш свою вбогість і тоді, коли він говорить про теперішнє варварство, маючи на увазі ставлення до «ринку» як до живої істоти і більшу стурбованість «панікою» в світі бізнесу, ніж кількістю померлих від коронавірусу.
У той час, як медіа нав’язують нам емпатію, розказуючи про соціальну дистанцію та елементарні ритуали, які допоможуть вберегти себе та інших, і з порядку денного зникають справді важливі питання про серйозніші аспекти цієї глобальної кризи, ми добровільно продовжуємо закривати очі на такі маніпуляції.
«Ми всі тепер в одному човні» і саме тому заклик до серйозних дискусій не викликає бажання махнути на все рукою, а натомість просто погодитись з автором, що саме політика нині на часі, саме політичні проблеми більше не можна замовчувати. А те, що Жижек називає «комунізмом» і пропонує як альтернативу, певною мірою є не найгіршим варіантом розвитку подій, особливо якщо перестати називати його «комунізмом». Тільки не тому, що це слово наділене негативною конотацію, а затим, що необхідність об’єднатись і діяти спільно на благо людства, про яку неодноразово згадується в «ПАНДЕМІЇ», нагадує іншу давно обговорювану тему.
На початку 90-их серед теоретиків міжнародних відносин ідея «глобального управління» була доволі популярною. Один з найвпливовіших дослідників міжнародних відносин та глобалізації зокрема, Джеймс Розенау представляв концепцію «управління без уряду» в однойменній праці 1992-ого року, де разом з колегами розділив поняття «правління» та «уряду», визначаючи консенсус між усіма учасниками міжнародних відносин і відсутність єдиного уряду як основу «глобального управління».
У теоріях міжнародних відносин такі погляди притаманні здебільшого лібералам та неолібералам, котрі також розробляли і теорію міжнародних режимів ще наприкінці 80-их – початку 90-их. Неолібералізм та неореалізм досліджують ці питання й дотепер, розробляючи такі можливі варіанти міжнародної взаємодії у всіх царинах, які би насамперед вирішували найважливіші з глобальних проблем. Тому «комунізм» у запропонованому тут вигляді, що більше скидається на ліберальні ідеї «глобального управління», не конче сприймати як кровожерливе чудовисько.
Об’єднання всіх на глобальному рівні, контроль ринку, формування нової «філософії» та способу мислення, відмова від популізму як правих, так і лівих, консенсус і прийняття рішень щодо боротьби з агресорами (такими, як Путін) – видається не найгіршим варіантом для виходу з ситуації.
«Так просто»
Можливо, у Жижека забагато пафосу і комунізму, можливо, ідеї потребують доопрацювання і згодом хтось напише більш змістовну книгу про ці часи, але в результаті значення має дещо інше. Книжковий ринок з трендами до об’ємних і водночас простих нон-фікшн текстів, які здебільшого спекулюють популярними темами і не ставлять складних запитань, все більше привчає нас скептично ставитись до видань у стилі «ПАНДЕМІЇ!». Швидкість створення книжки, дражлива тема у заголовку, маленький обсяг, сприйняття такої філософії як непотрібної водички, відсутність великої кількості насправді непотрібної інформації, якою часто створюють видимість серйозної праці, нерозуміння того, що взагалі хоче цей скажений філософ з Любляни, цілком справедливо породжує упередженість. Але тут важливу роль відіграють саме незначні деталі.
Однією з таких деталей є здатність швидко усвідомлювати сутність проблеми та реагувати на неї, пропонуючи бодай щось, на противагу повторенням поверхневих очевидних речей. Важливою тут є і спроба змінити дискурс: за допомогою звичної парадигми мислення та типового набору суджень автор вказує на структурні проблеми і самого дискурсу, і способу мислення, що його сформував. Критика навіть тих думок, які нам видаються правильними та слушними, дозволяє усвідомити крихкість ідей та непевність обраного нами напрямку руху в майбутнє.
Основною проблемою «ПАНДЕМІЇ» в результаті є ми самі. Бо дискусії про необхідність переосмислення наших систем цінностей, зміни механізмів реакцій на кризи і їх подолання, способи визначення проблем, їхніх причин і потребу глобальних змін тривають давно. Але попри весь наш поступ і мрії про штучний інтелект, ми все ще не визначили що саме і чому нас заганяє у ситуації, після яких ми голосно декларуємо, що тепер все буде інакше, урок засвоєно і нарешті все буде добре, щоб невдовзі змити з себе весь досвід і повторити ті самі помилки.
У книжці Жижека найбільше дивує впертість, з якою ми воліємо знаходити безліч недоліків та «але», лиш би не говорити про головне, лиш би не продовжувати пошуки відповіді на першочергове запитання, лиш би не почати справді змінювати щось. Суть не в тому, щоб прийняти комунізм чи ідею «глобального управління», суть в усвідомленні важливості запитань.
Сучасний нон-фікшн пропонує практичність і перші-ліпші пояснення, в ньому всі запитання до кінця книжки отримують зручні відповіді, намагаючись зайвий раз не тривожити нас, не залишати з роздумами про те, що поки позбавлене обрамлення. І як би там не було, але найціннішим в новій книжці Жижека і його міркуваннях про пандемію є саме оте початкове запитання, на яке ми так і не маємо, що відповісти.
І саме це в не художній літературі є тою серцевиною, якої так не вистачає сучасним популярним виданням. Адже наш світ занадто складний, аби змогти вміститись навіть в сотні посібників із самодопомоги чи 400-сторінкові побіжні перекази історії людства, котрі намагаються переконати нас у можливості простих відповідей. Тому, не зумівши вивчити бодай деякі уроки історії, нам би не завадило формулювати якомога більше запитань, з надією, що колись котресь із них отримає правильну відповідь.
27.05.2020