Минулого тижня ми забирали документи доньки з сільської школи, і все це дійство відбувалось настільки тепло і зворушливо, зі сльозами на очах, обіймами, душевними розмовами й надривними промовами, що я, врешті-решт, упіймала себе на почутті провини: а чи не повинні були ми принести на прощання торт для дітей і коньяк для колективу педагогів на знак подяки? Може, ми поводимось не по-людськи? Може, ми комусь щось винні за таке – раптово – людське ставлення?  

 

 

  І коли я запідозрила, що мені варто негайно втікати, було вже пізно. Загриміли бубни, забрязкотіли якісь неокреслені струнні інструменти, і актори, одягнуті барвисто та строкато, висипали на сцену. Мені, власне, випало на самій сцені сидіти, щільно затиснутою в найдальший закуток молодими схвильованими людьми, що білозубо передчували надходження свята. Юна китаянка тримала на колінах нотатника і свіжо загостреного олівця.  

  Це дуже приємний молодий чоловік. Його звуть Хамід, він народився у Тегерані, але виріс і живе в Канаді. Хамід працює лікарем швидкої допомоги і вважає Торонто найкращим містом на світі. «Я приходжу на берег Онтаріо і кажу йому, чого мені найбільше хочеться. У нас із озером угода: воно завжди виконує мої бажання».  

  Мені випало спостерігати за одним священиком. Я багато про нього чула: про його проповіді, на які люди чекали впродовж цілого тижня, як на продовження захопливого серіалу, над якими вони міркували, переказували одне одному, а якщо траплялося пропустити службу Божу — по-справжньому шкодували, немов загубили якусь важливу в побуті річ (ніж, гаманець або ключ).