У світі, насиченому відеокамерами, писати якісь «картинки» словами – завдання невдячне. Навіть близьке до графоманства. Хто на Майдані був, скаже: «Все було не так!». Залишається розраховувати на тих, хто не був ).     ***   Нова доба 20 січня щойно настала. Ми з моїм київським приятелем, його дружиною та їхньою знайомою Катериною поволі йдемо від монументу Незалежності на початок вулиці Грушевського. Там «Правий сектор» б'ється з «Беркутом».

Коли у грудні минулого року Галичина скандувала «Київ, вставай!», то мала на думці таких, як він — Мечислав Багінський. Звичайний киянин, за фахом програміст. Вдень він працює, а ввечері, як на роботу, ходить на Майдан. Він бачить все, що відбувається в центрі Києва одразу з двох поглядів — зовні і зсередини. Цим його думка видається нам цінною. Отже, про киян і їхнє ставлення до Майдану.   Мечислав БАГІНСЬКИЙ:   У САМОМУ СОБІ РОЗЧАРУВАТИСЬ ВАЖЧЕ  

Я зараз напишу кілька наївних, ейфорійних фраз, з яких невдовзі сам сміятимуся. Повірити в них до кінця, «по дорослому» – не мати розуму, але не написати їх зараз – не мати серця.   Люди з цілої Малоросії, цілого «совка» і навіть цілого світу переживають на Майдані культурний шок. Але позитивний.  

У ці дні, здавалося, кожне пацаня з київського середмістя (не конче галицького роду) мало володіти набором найхльосткіших майданівських вигуків і відгуків: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!», «Україна! – Понад усе!», «Разом! – До кінця!» або «Банду! – Геть!». З іншого боку, після понад річної відсутності Київ вразив зрослою російськомовністю, особливо в рекламі та вивісках. Закон Ківалова-Колесніченка успішно працює. Та й майданівська опозиція щораз частіше звертається до киян по-російськи.

Відколи Янукович президентом, одні марно готували й закликали до нового «Майдану», інші ж прорікали, що вибухне він несподівано — від чогось зовсім непередбачуваного. Так і сталося.   Але спершу там, де варто було чекати вибуху полум'я, не було навіть пшику. Як у випадку з призначенням одіозного (м'яко кажучи) Олега Сала намісником Львівщини. Галичанам, здавалося б, плюнули в писок, і треба було чекати реакції відповідної. Реакції не було. Навіть навпаки.  

Є такі люди, яких не всі сприймають усерйоз. Щось є в їхній чи то зовнішності, чи то поведінці, чи в манері вислову. Ніби мудра людина, а всерйоз сприймають не всі. А ще як не депутат, не «крутелик», не телезірка, не екстрасенс, не гарвардський стипендіат і не футбольний бомбардир, то й поготів.    

Я нарешті зрозумів, чому українці як народ завжди такі нещасні. І чому вони як народ ніколи не можуть досягнути того, до чого прагнуть.    

  Є таке місце у Львові (а, може, й не одне), де щороку 7 січня сходяться всі вертепи й усі охочі на них подивитися. Я теж там буваю майже щоразу, отже, маю змогу порівнювати. Цього року з’явилося щось, чого досі в галицьких вертепах не було. Російськомовні персонажі.   Ні, вони були й раніше – всілякі огидні червоноармійці й чекісти, вояки царя Ірода. Але тепер з`явилися ПОЗИТИВНІ. Донецькі шахтарі. Учасники мізансцен про те, як зловорожі сили взаємно нацьковують Схід і Захід України.