Є таке місце у Львові (а, може, й не одне), де щороку 7 січня сходяться всі вертепи й усі охочі на них подивитися. Я теж там буваю майже щоразу, отже, маю змогу порівнювати. Цього року з’явилося щось, чого досі в галицьких вертепах не було. Російськомовні персонажі.
Ні, вони були й раніше – всілякі огидні червоноармійці й чекісти, вояки царя Ірода. Але тепер з`явилися ПОЗИТИВНІ. Донецькі шахтарі. Учасники мізансцен про те, як зловорожі сили взаємно нацьковують Схід і Захід України.
Колись від культурологів ми ще почуємо версії того, чому такі персонажі з`явилися. Я маю свою.
Не на рівні свідомості (дуже національної!), а на рівні підсвідомості – законослухняна ще від цісарських часів Галичина відреагувала на закон про (фактичну) державність російської мови. Тобто, десь на рівні підсвідомості: тепер можна. Тепер це не табу. Тепер це не суперечить основам права Української держави. Ми були проти, ми чинили опір, але закон є закон, і з ним треба якось співіснувати. І шукати якогось психологічного самозахисту. Повторюю, це виступає на рівні глибокої підсвідомості. На рівні того, чого наша свідомість (дуже національна!) не контролює.
Вийшовши з приміщення, де елітарна українська молодь вправлялася у мистецтві вертепних дійств, ми побачили іншу групу теж української молоді, але зовсім не елітарної. Навпаки, таку молодь ви зустрінете на кожному розі. Ця молодь теж бавилася, але, як їй належиться, цілком імпровізовано – без репетицій і завчання текстів. Вони просто «врубали» якусь звукову техніку й танцювали. Не знаю, чи було то «Русскоє радіо», яке з появою в столиці Галичини нової націоналістичної влади залунало нарешті й тут, але мова пісень була, як у вертепних шахтарів – цілком «чєловєчєская».
Тобто, можна багато всього казати, але, якщо глянути на ситуацію очима дуже стратегічних планувальників Москви, то важко не визнати втішно: все йде, як треба. Повільно, майже непомітно, але як треба. Усі сегменти охоплені. Далі вже справа часу.
Часу завжди хтось має вдосталь, а комусь його бракує. На когось він працює, а для когось – навпаки. Росіяни вважають, що їхній державі 1100 років. Ми заперечимо, що лише 700, але це не суттєво. Головне, що Росія – мабуть, єдина країна в світі, чия територія від моменту появи ніколи на 100% не була під чужим пануванням. Тобто, майже тисяча років безперервної суверенної державності. В очах росіян їхня держава – вічна. І майже весь час вона розширялася. Тобто, вони не мають, куди поспішати. Від них усе одно ніщо не втече. Якщо не псувати справи поспіхом. Якщо не сполохати.
Наприклад, від Переяславської ради до повної ліквідації решток Гетьманщини минуло 130 років. Десь так 5-6 поколінь українців. За той час Москва не поспішала ліквідовувати гетьманства й Запоріжжя, лише обмежувала. А якщо й скасовувала, то потім відновлювала, але кожного разу з меншими правами й можливостями. І кожне покоління українців з`являлося в щоразу менш українській країні, але сприймало це як належне, як даність. Нарешті з`явилася така ґенерація, для якої «козацькі вольності» були порожнім звуком. Ніхто не замислювався, чому остаточна ліквідація гетьманства 1764 року не викликала жодного опору в українського народу? А чому Січ 1775-го здали без бою? Коли ж нетерплячий цар Петро трохи поспішив, то що отримав?
А тепер скажіть, куди за останні три роки зникли всі проросійські сепаратистичні рухи? Де полум’яна «наша Наташа» з вірним джурою? Де всілякі «Донецькі Республіки»? Чому Віктора Володимировича більше тримають у рукаві? Чому ніхто в Москві не б’ється в істериці через Україну, як це було за Ющенка?
Так, ви правильно реагуєте: «навіщо донецьким своя окрема республіка, коли ціла Україна тепер – Донецька Республіка?». Ну, а Наталочка? Невже нафтодолари в Москви скінчилися? Не скінчилися. Але нащо витрачатися на фріків без потреби? Все ж і так іде за сценарієм. Табачник працює, «Українське» ТБ на всіх каналах крутить «галубиє аганькі», у Львові «Русскоє радіо» грає, одна галицька молодь під нього танцює, інша на сцені перевтілюється в позитивних «москалів» (тобто, тепер «украінцев»), 23 лютого наші жіночки нашим чоловікам неодмінно щось дарують, у ЦЕНТРІ України все так само гуде «Південно-Західна залізниця», прем’єр наш уже в другому за рахунком уряді все так само з Калуґи, вже другий за рахунком міністр оборони – вчорашній громадянин РФ чи тамтешній уродженець (як і вже другий сторож національної безпеки). Якого ще біса Москві від нас треба? А й не треба вже. Ще дзявкає, але якось флегматично, за інерцією.
Їм тепер головне – не робити різких рухів. І щоби процеси йшли, як ідуть, років так із десять. Тоді «українське питання», таке дошкульне в останні 300 років, нарешті розв’яжеться само. Тихо й непомітно.
01.03.2013