Коли у грудні минулого року Галичина скандувала «Київ, вставай!», то мала на думці таких, як він — Мечислав Багінський. Звичайний киянин, за фахом програміст. Вдень він працює, а ввечері, як на роботу, ходить на Майдан. Він бачить все, що відбувається в центрі Києва одразу з двох поглядів — зовні і зсередини. Цим його думка видається нам цінною. Отже, про киян і їхнє ставлення до Майдану.
Мечислав БАГІНСЬКИЙ:
У САМОМУ СОБІ РОЗЧАРУВАТИСЬ ВАЖЧЕ
– Ти — киянин, Майдан у Тебе більш-менш постійно перед очима. Ти був на Майдані вночі 11 грудня. І зараз Ти теж часто буваєш на Майдані, цікавишся цими подіями і постійно маєш певні враження. Як Майдан змінився за час свого існування, що з ним відбувається?
– Для нас, для киян, для більшості, якщо на початку це було щось таке нове, революційне, якийсь спалах, зараз він став нормальним, буденним — в доброму сенсі слова — явищем. Ми як кияни можемо зранку піти на роботу, а ввечері ти можеш тут пострибати, поспівати, зустріти своїх друзів, які там стоять з ранку до ночі (в мене такі є колеґи). Відчути цей дійсно простір свободи, простір креативних ідей — там, де люди можуть себе виявити і політично, і творчо. Кожен робить те, що він може, свій внесок, свій вклад у якусь спільну справу.
На початку це дійсно було революційне, героїчне явище. Ми, кияни, бачили, як люди приїздили з Західної України масово на два-три дні. Зараз для нас, киян, воно стало чимось звичним. Але в цьому є небезпека, що воно перетвориться просто на буденність, на явище, на яке ніхто не буде звертати уваги.
– Нам зараз розповідають з міліції, що надходить від киян багато скарг на сміття, на перешкоджання діяльності? У реальному житті, серед Твого кола спілкування, у Твоєму середовищі, є такі люди, які справді невдоволені Майданом, хотіли би, щоб його не було?
– Є люди, які незадоволені, але вони незадоволені не через те, що вони не можуть пройти і не через те, що там накидане сміття. Повірте, у нас у дворах повно свого сміття…
– А проте, вони чимось невдоволені? Який характер цього невдоволення?
– Є багато людей, які не бачать себе як частку цього процесу. Я бачу — хоч маленьку, хоч як масовку (хоч 11 грудня це не була масовка), а інші — вони не відчувають. І вони не хочуть бути цією часткою. І деякі з них пасивно на це дивляться, а деякі, можливо, й активно — пишуть листи кудись там.
– Те, про що Ти кажеш, це просто байдужість. Є, нема, все одно. А такі, що хотіли б, щоб його не було з якоїсь причини? З таким Ти стикався?
– Ні, я стикався з добрими своїми знайомими, яким не подобається Майдан, тому що не бачать себе навіть у якості просто відвідувача, який прийде, і після того в нього лишиться гарний настрій — що він там побував. Але це люди нормальні у повсякденному житті. Вони їздять на джазові фестивалі до Львова, подорожують по світу. Це нормальні люди, я знаю одного такого хлопця, ми з ним 1 січня мали таку святкову розмову, але все одно нам не вдалося його переконати, що це позитивне явище.
– Тобто вони оцінюють його неґативно?
– Байдужість і трошки неґативу.
– А як вони мотивують своє неґативне ставлення?
– Всі мотивують, що в країні повинен бути порядок, що це все люди, яким нема що робити, у них немає постійної роботи, вони там байдики б'ють, а треба ходити на роботу і працювати. Є такі люди. Я вже починаю думати: може, в цієї пані тато — прокурор який-небудь, генерал? Якийсь зв'язок зі системою, і вони через це якось того не сприймають? Тому що я цих людей знаю — вони досить адекватні. І коли я кажу, що я брав якусь маленьку участь у тому всьому, мене питають: а як керівництво, якщо дізнається, до цього поставиться? Я кажу: це не проблема керівництва, керівництво повинно слідкувати за роботою, а не за політичними поглядами своїх співробітників.
– Все-таки Ти був тоді, 11 грудня. Тоді все було на великому піднесенні. А зараз такий момент, коли відчувається, ніби є якийсь спад, якісь неґативні явища виникають. Ти не відчуваєш цього?
– Я особисто не відчуваю. Я розумію, що є процеси, як людський організм. Не можна сказати, що він весь час деґрадує, але з якогось моменту дійсно щось починає відбуватися. Але, я думаю, з цим можна боротися і на Майдані.
– То Ти цього не відчув?
– Я особисто — ні.
– Може, я відчув, бо приїхав-від'їхав?
– Я відчув, що люди, мої знайомі, які десь там живуть, керують тією «брамою», охороняють її, возять на своєму джипі ті дрова, вони стомилися трошки фізично і психологічно. Цілий місяць витримувати це важко. Але я думаю, що є кому їх замінити.
– Але вони не розчарувались?
– Мені здається, дуже легко розчаруватись в комусь. Наприклад, повірив якомусь нашому політичному лідерові, він щось не те сказав — і ти кажеш: от, я розчарувався. А коли ти сам щось робиш і сам розумієш, для чого це ти робиш, у самому собі розчаруватися важче. Це треба три роки робити щось неправильно, а потім зрозуміти, що ти неправильно робив.
Розмовляв Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
17.01.2014