Так бачу я його... Чоло велике, волос Русявий, вишита сорочка і синь очей — І чуто, чую я його далекий голос, Що грає наче бір, то мов шумить, мов колос, І зве і кличе впуть трудящих всіх людей.   То він — Іван!... Он — там, при шляху, кузня чорна: Б'є вербель — іскри й приск спід молота летять — Народ гуторить, грань пала у кузні, в горнах: (Жилисті руки батька крешуть так моторно!...), А в хлопця жар в грудях, і очі так горять   Вогнем ясним з горнил... А там вже він у поле

(З спогадів лікаря)   Було це в липні 1914 року. Тодішній керівник Народної лікарні Євген Озаркевич звернувся до мене з просьбою мати на себе обов'язок піклуватись про тяжко хворого Івана Франка.   До того часу я не був близько знайомий з Фраком, хоч його діяльність мені була добре відома.  

Вийшовши з тюрми після першого арешту, Іван Франко писав:   Я блукаю, мов звір серед гір, Серед шуму вулиць містових, В серці чую слова, мов докір: "Ти проклятий один серед них!"  

28 травня 1940 року минають 24 роки з дня смерті видатного письменника, невтомного борця проти соціального й національного гноблення українського народу Івана Яковича Франка.   Широка громадськість знає Івана Франка як надзвичайного майстра художнього слова, як великого письменника, видатного громадсько-політичного діяча, публіциста, організатора літературного руху, історика літератури та літературного критика.  

26 березня обранці народу, депутати Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік — Кирило Йосипович Студинський, Ванда Львівна Васілєвська, Василь Григорович Садовий, Маріан Іванович Панчишин, Марія Олексійовна Перепелиця виїхали в серце Радянського Союзу — червону столицю — Москву на засідання VI Сесії Верховної Ради Союзу РСР.   На вокзалі депутатів соціалістичного парламенту, обранців народу провожали представники міських організацій, фабрик і заводів міста.   Нашим виборцям  

Березневий вітер, сонце березневе, — І крилатий прапор у височині... Не дивуйся, Львова стародавній леве, Браму мохом вкриту, відчиняй весні!   Гей, на всі простори, на Карпати-гори Розлітайся, слово, розтинайся, клич, — Сили трудової горе не поборе, Порвано навіки ланцюги сторіч!   Оддзвеніли панські ковані підкови, В камені відбивши свій кривавий слід, — Ти синів найкращих, сивоглавий Львове, Обираєш нині на новий похід, —  

(До історії п'єси "Украдене щастя" Івана Франка)   Великий успіх п’єси Івана Франка у Львові має свою окрему історію.  

В колишньому палаці графів Бєльських міститься тепер оргкомітет і клуб письменників м. Львова. В цьому будинку кожного дня українські, польські та єврейські письменники в дружній атмосфері обговорюють плани своєї творчої роботи, діляться досвідом літературної праці. У клубі письменників відбуваються літературні вечори, на яких письменники і поети читають свої твори і спільно їх обговорюють.  

Кожного року в роковини смерті Шевченка українська буржуазія здіймала оглушливий, воронячий вереск. Писали про нього всі буржуазні газети, влаштовували шевченківські свята і вечірки всі буржуазні організації аж до архикатолицьких включно. Не треба й казати, що вся оця славетна компанія робила з іменем Шевченка. Ундовські "батьки народу" робили з Шевченка пророка своєї національно-панської "неньки України" з ясновельможним гетьманом із панами при владі та з соціальним визиском і поневоленням української "черні".

1-го березня припиняє свою діяльність Львівська біржа праці.   Біржа праці виконала свою місію. Тисячі колишніх безробітних вона зареєструвала і дала їм роботу, при чому забезпечила їх роботою назавжди.