Нова постійна експозиція «Декоративно-ужиткове мистецтво Європи кінця XV – першої третини ХХ століть» в Музеї етнографії та художнього промислу у м. Львові запрошує.
Відкриття нової постійної експозиції – колосальна подія для будь-якого світового музею. Це кожен раз – як зміна обличчя, демонстрація свого оновленого потенціалу і, даруйте за патетику, – Феніксове відродження з попелу, якщо мова про Україну. І не лише у часи бездержавності й окупаційного режиму, але й нині, коли державну культурну політику визначає вибрана титульною нацією влада. Нова постійна експозиція у Музеї етнографії та художнього промислу – це ще мірило культурних, соціальних, політичних, світоглядних і серйозних часових змін, мало не стрибок машиною часу. Бо востаннє експозиція в Музеї змінювалася в 1950-х – за цей час виросло три нових покоління! А перед тим – ще наприкінці ХІХ століття! Та й сама історія Музею і особистостей, причетних до його формування та розвитку, – це історія львівської, української та загалом європейської інтеліґенції впродовж трьох століть – від ХІХ до ХХІ.
Щодо історії Музею. У 1848-1849 роках Європою прокотилася хвиля останньої з потужних революцій класичного типу та загальноєвропейського масштабу. Вперше в історії народні маси взяли таку активну та широку участь у політичному житті та демократизації політичного процесу, становленні громадянських суспільств, досягненні національної свободи й емансипаційних прагнень позбавлених державності народів Східної та Центральної Європи. Це все – загальновідома «Весна Народів». Львів теж у повній мірі відчував ці бурхливі зміни: падіння абсолютизму, проголошення Австрії конституційною монархією, декларування демократичних свобод (а поміж них, що важливо, – свободи совісті, віровизнання, друку, зборів, організацій), ґарантування всім народам монархії непорушності їх національності та мови. І хоча ці декларовані свободи у більшості своїй так і залишились на рівні декларацій, а після конституції 1867 року владу в Галичині як крайовій автономії отримала польська аристократія, великі надії на зміни спровокували значне пожвавлення національного руху та набуття ним політичного та, як завше, соціального й культурного характеру.
Друга половина ХІХ століття для львівського музейництва теж стає надзвичайно продуктивною. В аристократичних колах колекціонування завжди було питанням престижу, а спалах патріотичних настроїв підштовхнув місцеву еліту до формування різноманітних культурно-освітніх інституцій і передачу під їхню опіку приватних збірок. У Львові відбувається процес активного заснування нових музеїв, серед яких – Міський промисловий музей (1874) і Музей Наукового Товариства ім. Шевченка (1895), на основі яких 1951 року було сформовано установу, сучасна назва якої – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.
Мотивація створення Міського промислового музею була такою ж, як і у його європейських аналогів – відродження та розвиток художніх промислів як джерела давнього мистецтва. Відбуваються всесвітні промислові виставки, при новостворених музеях у Європі відкривають промислові школи. Тож маючи чудові приклади для наслідування, професор Львівської Політехніки архітектор Юліан Захарієвич у 1872 році подає до Міської управи пропозицію заснувати у Львові Промисловий музей на державному (!) утриманні з благородною метою: оживити та розвивати ужиткове мистецтво, мистецьке та технічне ушляхетнення творчості рукодільних майстрів. У 1893 році створюють комітет із керівників рукодільних корпорацій і приватних осіб для пошуку коштів на потреби майбутньої інституції. І, як не дивно, найщедрішим жертводавцем стала приватна особа – львівський міщанин Францішек Балутовський, внесок якого становив 6000 золотих, тоді як управа Львова виділила 3000, а Крайова управа – лише 1000 золотих. Також доклалася Торгова палата, Галицький іпотечний банк, Дирекція залізниці і, знову ж, приватні особи – Леон Сапіга, граф Володимир Дідушицький (відомий меценат, засновник Львівського природничого музею), граф Кароль Лянцкоронський і багато інших.
За зібрані кошти на Всесвітній виставці у Відні закупили перші пам’ятки, що започаткували музейну збірку, і у липні 1874 року Міський промисловий музей розпочав активне публічне життя у будинку Міського стрілецького товариства, а його першим керівником став Людвік Вєжбицький. У 1875 році при музеї створюють Школу рисунків і моделювання. Цій об’єднаній інституції стає затісно, і в 1877 році вона переселяється на другий поверх північної сторони львівської Ратуші. У 1886 році до керівництва приходять Володимир Дідушицький і його заступник Францішек Зіма, а хоронителем Музею стає Владислав Ребчинський.
Питання власного приміщення для музею не втрачало актуальності. Як завжди, все впиралося в кошти. І у 1888 році з’являється «добра фея» в особі дирекції Галицької Ощадної Каси, яка створює фундацію у розмірі 400 тис. золотих для будівництва двох приміщень – музею та школи. Музей активно розвивається: отримує постійну дотацію від Міської ради, нові подаровані твори мистецтва, здійснюють закупи пам’яток, зокрема на Загальній крайовій виставці 1894 року, надзвичайно продуктивною є видавнича й експозиційна діяльність. І ось нарешті довгоочікувана подія – 1 вересня 1904 року з нагоди 30-ліття Музею відбувається освячення нової будівлі (сучасна адреса – проспект Свободи, 20), яка до сьогодні є єдиною у Львові цільово спроектованою та збудованою з урахуванням усіх потреб музею. За іронією долі, з приходом радянської влади до Львова це приміщення було відібране Музеєм Леніна, а з відновленням незалежності України – передане для Національного музею у Львові.
У зв’язку з таким поневірянням музейної збірки хочеться згадати людину (і, як не парадоксально, будівлю), що якимось мало не містичним чином пов’язані з історією Музею етнографії та художнього промислу. Галицька Ощадна Каса – одна з найстаріших львівських фінансових установ, що почала функціонувати у 1844 році. Як і Міський промисловий музей, багато років орендувала різноманітні приміщення у центральній частині міста. І лише у 1891 році розмістилася у власному будинку, спорудженому за проектом Юліана Захарієвича (знову знайоме ім’я) на вулиці Карла Людвіга, 15 (суч. проспект Свободи, 15). Францішек Зіма, або як його називали у той час, доктор Францішек Зіма, був у 1890-х роках керуючим директором цього банку. Попри те, що його прізвище було синонімом честі, порядності, патріотизму та самовідданості, він безконтрольно розпоряджався фінансами, щедро надаючи кредити, що й призвело до банкрутства установи. Після облоги банку розлюченими вкладниками конфлікт владнали і заощадження повернули (!!!). Проте доктор Зіма, філантропізм якого не був достойно визнаний сучасниками, помер у в’язниці, не дочекавшись закінчення слідства. Але, мабуть, дух пана доктора опікувався збірками музею та й мав сентименти до рідного банківського приміщення, бо у 1951 році в ньому оселився сучасний Музей етнографії та художнього промислу, спадкоємець Міського промислового музею.
Ще одна музейна установа, збірка якої стала базовою для сучасного Музею етнографії та художнього промислу – це Музей Наукового Товариства ім. Шевченка (Музей НТШ). Саме Наукове Товариство ім. Шевченка виконувало функцію української національної академії наук у часи бездержавності. На тлі розвитку європейського музейництва воно так само активно займалося українською національною етнографічною музейною політикою. У 1895 році за ініціативою Етнографічної комісії НТШ, головою якої на той час був Іван Франко, а секретарем – Володимир Гнатюк, ухвалили створити національний музей, у якому мають бути зібрані пам’ятки минулого та представлений розвиток і зростання культури українського народу.
Знову ж таки постає проблема браку коштів на утримання персоналу та закупівлю пам’яток. Українська еліта знаходить оригінальне вирішення проблеми, що, як не дивно, спрацьовує – звертання з відозвами до свідомої громадськості, у яких міститься інформація про Музей, характер його колекцій і заклики долучатися до цієї національно важливої справи. Першими відгукуються українські вчителі з галицьких сіл. Їхні прізвища зафіксовані для історії та вдячних спадкоємців у інвентарних книгах Музею НТШ: Б.Заклинський, Л.Гарматій, А.Онищук, М.Кузьмак. Саме завдяки їм у музейні колекції надходять чудові зразки гуцульського народного мистецтва: писанкарства, кераміки, одягу, виробів із дерева та металу. До поповнення музейних збірок активно спричинилися й видатні діячі з "Великої України": Леся Українка, М.Біляшівський, К.Широцький, Д.Щербаківський – та українська еліта Галичини: І.Труш, О.Роздольський, В.Шухевич, І.Левинський. Хоча музей мав досить скромні фінансові можливості та більшість пам’яток отримував у дар, все ж вдавалось закуповувати речі на промислових і сільськогосподарських виставках у Львові, Коломиї, Тернополі, а також активно поповнювати збірки в етнографічних експедиціях на Гуцульщині, Бойківщині, Буковині, Закарпатті.
Для демонстрування пам’яток спочатку (в 1901 році) використовували зали на вул. Чарнецького, 26 (тепер вул. Винниченка, 26). Згодом збірка переїжджає до Академічного дому на вул. Супінського (тепер вул. Коцюбинського, 21), де у 1910 році вперше відкрили постійну експозицію. У 1912 році Музей знову переїздить до придбаного НТШ будинку за адресою вул. Чарнецького, 24 (тепер вул. Винниченка, 24). Урочисте відкриття Музею НТШ відбулося 31 жовтня 1920 року. Активно допомагав в організації та побудові нової експозиції видатний український художник і громадський діяч Іван Труш. У цьому приміщенні музей працював аж до 1940 року, коли нова радянська влада ліквідувала НТШ.
У 1939 році Міський промисловий музей підпорядковують Міністерству культури УРСР під новою назвою – Музей художнього промислу. Під націоналізацію майна потрапляють приватні збірки та музеї Львова: Любомирських, Дідушицьких, Лянцкоронських. І поруч – державні інституції: міська збірка ім. К.Бруніцького, Державний музей ім. Льва Пінінського, Публічна збірка Б.Ожеховича. У 1940 році після ліквідації Наукового Товариства ім. Шевченка на основі етнографічної збірки його музею створено Державний етнографічний музей, збірки якого поповнили етнографічні колекції Національного музею, Міського промислового музею, музеїв В.Дідушицького, О.Прусевича, жіночої гімназії тощо. У 1945 році Музей підпорядковано Академії наук УРСР і директором призначено академіка Філарета Колессу. Після Другої світової війни ці два музеї, хоч і кожен окремо, продовжують виконувати функцію провідних музейних центрів. І у 1951 році їх об’єднують у єдиний Державний музей етнографії та художнього промислу. Таким «продуктивним» рішенням розв’язують, як видається, найактуальнішу для тогочасної місцевої партійної влади проблему – звільняють найкраще і найпристосованіше приміщення для новоствореної філії музею Леніна. А для об’єднаних музеїв влада виділяє цілком непристосоване приміщення Галицької Ощадної Каси, у якому Музей етнографії та художнього промислу перебуває до сьогодні.
Після об’єднання та переїзду у нову споруду надзвичайно швидкими темпами відкривається до огляду етнографічна експозиція – на ній було представлено матеріальну та духовну культуру українського народу, господарські знаряддя, народні художні промисли, інтер’єри народного житла. Тоді як друга колосальна частина збірки (а саме європейське декоративно-ужиткове мистецтво) стає недоступною для шанувальників мистецтва майже на 20 років. І лише у 1970-х рр. у філії музею на пл. Ринок, 10 (у колишньому палаці Любомирських) у приміщенні анфіладного плану формують і відкривають так звані "відкриті фонди" меблів, гобеленів, металу, порцеляни, фаянсу, скла XV–ХХ ст. Ця експозиція одразу стає надзвичайно популярною серед радянської номенклатури, і кімнати, які свого часу бачили Станіслава Любомирського (брацлавського воєводу, що згодом став князем), а також австрійських генералів і губернаторів, тепер вшановує своєю присутністю вищий союзний партійний апарат. Ну і, звичайно, пересічні поціновувачі прекрасного.
Крім експозиційної та пам’яткоохоронної, музейні працівники займаються активною науковою діяльністю. Це стає підставою для створення у 1982 році на базі музею Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського, а від 1 лютого 1992 року – самостійного Інституту народознавства Національної академії наук України, у якому Музей етнографії та художнього промислу отримав права відділення.
І тут у музейну долю втручається час і людський фактор. Розвал Союзу та здобуття Україною незалежності сприяють надзвичайно продуктивним контактам та міжнародній музейній співпраці, для львівських музейників відкриваються світові культурні горизонти, а світ, своєю чергою, зі здивуванням знову відкриває Львів. Цей процес провокує питання оновлення старих (радянських) експозицій. У часи новітніх технологій і абсолютного інформаційного простору вони, ну дуже вже «дратують око» архаїчною формою подачі – щось на кшталт того, як антикварне порцелянове горнятко загортати у сірий грубий обгортковий папір із радянського гастроному. Тому керівництво Інституту та Музею, Степан Павлюк і Роман Чмелик, зважуються на кардинальні зміни – реорґанізацію експозиції. І це все – без додаткового фінансування чи цільових програм і ґрантів, на тлі аварійного стану та необхідного капітального ремонту двох приміщень – на площі Ринок і проспекті Свободи, плюс реалії української економіки та світової економічної кризи! Аби не позбавляти мешканців міста та туристів однієї з найефектніших «родзинок» музейного Львова, на час ремонту приміщення на проспекті Свободи, 15 експозиція продовжує працювати. В одних залах провадять капітальні ремонтні роботи, а в інших – фондовики, експозиціонери та реставратори формують нову експозицію, яку частинами, поступово, від 2006-го (відколи відкрили виставку європейських годинників) до 2013 року (урочисте відкриття повністю оновленої експозиції) мали змогу оглядати відвідувачі Музею. Суть реорганізації полягала у зміні дислокацій етнографічної та художньо-промислової експозицій. Саме приміщення Галицької Ощадної Каси, просторе, надзвичайно пишно декороване – тут і скульптура, і мармур, і різьблене дерево, і позолота, і ліпнина, і вітражі – є природнішим для експонування європейського декоративно-ужиткового мистецтва XV–ХХ століть. Поряд із тим, на експозиції у філії (пл. Ринок, 10) демонструвалися дві колекції етнографічного характеру: українське народне малярство і скульптура авторства Івана Сколоздри, подароване Музеєві автором, та давні кахлі Галичини, подаровані художником і колекціонером Петром Лінинським. Тож саме тут після закінчення ремонтних робіт відкриється оновлена етнографічна експозиція Музею «Культура та побут українського населення ХІХ–ХХ ст.».
30 травня 2013 року стало для Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України ще однією подією, яка назавжди закарбується не лише в Музейному, але й у культурному літописі Львова, – відбулося урочисте відкриття оновленої постійної експозиції «Декоративно-ужиткове мистецтво Європи кінця XV – першої третини ХХ ст.». Особливо слід наголосити на тому, що ця експозиція не була механічним перенесенням попередньої з філії на пл. Ринок, а стала абсолютно новим продуктом: і за концептуальним вирішенням, і за наповненням, і за культурою подачі. Сьогодні Музей має честь репрезентувати перлини найбільшої та найціннішої не лише в Україні, але й у Центрально-Східній Європі збірки професійного декоративно-ужиткового мистецтва країн Європи. Відкрита оновлена експозиція є унікальною на теренах Центрально-Східної Європи, бо вона представляє ретроспективу розвитку європейського декоративно-ужиткового мистецтва упродовж майже п’яти століть – від пізньої готики до стилю ар-деко (чого немає в жодному музеї України) та дає можливість побачити найкращі зразки цього культурного спадку, збереженого нашим музеєм.
Експозиція сформована та побудована за логікою всесвітньовідомих Музею декоративного мистецтва у Луврі та Музею прикладного мистецтва у Відні. Розміщена на трьох поверхах, вона демонструє розвиток меблярства, годинникарства, художньої кераміки, порцеляни, скла, металу, текстилю у Європі в епоху готики, Ренесансу, бароко, рококо, класицизму, ампіру, еклектики, історизму, сецесії, ар-деко, а також мистецтво плакату від кінця ХІХ до першої третини ХХ ст. Важливою частиною експозиції є українські пам’ятки – яскраве підтвердження європейськості української культури та мистецтва, вперше так повно представлені до огляду.
Керамічний рельєф «Мадонна з дитям» майстерні Луки делла Роббіа (кінець XV – поч. XVI ст.).
Немає можливості та й недоцільно описувати кожен представлений експонат серед усієї цієї розкоші. Кожен охочий може прийти і побачити усе своїми очима. Зупинимось лише на окремих. На першому поверсі, ступивши кілька кроків праворуч, відвідувач поринає на 10 (!!!) століть назад, бо найдавніша експонована пам’ятка – навершя єпископського жезла, оздоблене камінням, позолотою й емалями – датується ХІ-ХІІІ століттям. У цьому залі панує готика та ренесанс: пізньоготична південнонімецька шпалера «Хрещення Ісуса», весільна скриня 1563 року з Тіролю, фрагмент весільної скрині з дивовижної роботи портретами нареченої та нареченого, керамічний рельєф «Мадонна з дитям» майстерні Луки делла Роббіа (кінець XV – поч. XVI ст.), висотою в людський зріст майолікова ваза з батальною сценою з міста Урбіно (XVI ст.), кована залізна пластика «Богородиця з дитям» (Львів, XVI ст.), плита до каміна зі сценою гріхопадіння (Львів, 1665), бронзовий дзвін роботи львівського майстра Андрія Франке (1643). Надзвичайно цінні з історичного та мистецького погляду вишукані кабінети (з франц. – шафки для зберігання документів та цінних паперів), інкрустовані слоновою кісткою, перламутром, напівкоштовним камінням, цінними породами дерева тощо роботи італійських, фламандських, німецьких майстрів. Перлиною серед них є кабінет із Ауґсбурґу – відомого меблярського центру в Південній Німеччині.
Кабінет. Ауґсбурґ, Німеччина.
У залах навпроти – продовження експозиції. Тут – доба бароко та рококо. Патріархом серед пишних барокових меблів є шафа з Ґданська. Шафи цього типу були надзвичайно популярними у всій Європі впродовж кількох століть. Попри свою масивність (бо виготовлена з важкого дуба, та й дизайн позірно громіздкий – чого лише вартий колосальний різьблений карниз), така шафа була надзвичайно зручною для переміщення, бо – розбірної конструкції, її частини кріпилися одна до одної меблевими чупами. У центрі залу – іспанський стіл із мереживною різьбою по краю стільниці. Навпроти нього – бретонська шафа (Франція), перероблена під буфет, на полицях якого виставлені німецькі пивні кухлі. А колись ця шафа слугувала ліжком – усередині її спали, дверцята на коліщатках закривалися! (Інформація для скептиків: збереглися фото, на яких зафіксовано цей факт.) У протилежному куті залу – височенна лава для моління з Бернардинського собору Львова, пишно декорована різьбою. Фактично, це – один (кутовий) із 16 модулів, з яких складалася вся монументальна конструкція. А далі нас зустрічає «легковажне», «грайливе» рококо: меблі стають зграбнішими, делікатнішими, з вигнутими формами, прикрашені ювелірно виконаною інтарсією. Є тут і східний куточок, що представляє популярний у той час у Європі стиль «шинуазрі» або «китайщину»: чорно- або червонолакові меблі, з графічними розписами та позолотою.
Продовження експозиції – нагорі. Зали класицизму, ампіру, бідермаєру представляють музичні інструменти, віяла, комоди, столи, шафи, бучацьку золототкану макату ХІХ ст. із нашитим на ній гербом міста Бучач на Тернопільщині. Тут же можна побачити унікальний експонат із власною історією: ліжко металевої конструкції, виготовлене на Тульському збройному заводі. Його замовила імператриця Катерина ІІ як весільний подарунок для своєї фрейліни Олександри Василівни Енґельгард, коли та виходила заміж за графа Браніцького у Білій Церкві. На жаль, весь ефект його декору сьогодні неможливо відчути, бо так звана «алмазна насічка», якою прикрашений метал, давала ефект мерехтіння діамантів при тодішньому свічковому освітленні. Електрика тут безсила! Поруч – уже ампір із античними та давньоєгипетськими мотивами – улюблений стиль Наполеона: книжкова шафа, карниз якої прикрашений змієм Уреєм – символом влади єгипетських фараонів, крісло-кушетка «рекам’є», що завершується рогом достатку, колиска з короною та балдахіном, головою лебедя і шишкою пінії – символом плодючості. Поруч – скромний міщанський бідермаєр: меблі з карельської берези, масивні секретери з потаємними сховками, стіл і крісла, виготовлені в Росії в майстерні братів Гамбсів (пам’ятаєте «12 стільців» Ільфа та Петрова?).
Окрема «родзинка» експозиції – фаянс, порцеляна і скло європейських, у тому числі й українських, мануфактур: Мейсен, Севр, Корець і Баранівка, гутне скло Волині та Полісся. Справжній раритет – французькі фаянсові тарілки із сюжетами Французької революції – страта короля, смерть Марата тощо – так звані «патріотичні фаянси». Під час революції їх виготовляли і розписувала вручну, як свого роду політичні листівки. А після реставрації монархії був виданий наказ їх знищити. Таким чином, у самій Франції вони – надзвичайна рідкість.
Експозиція кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. презентує характерні риси стилів історизму, еклектики, сецесії та арт-деко у порцеляні, фаянсі, склі, металі, меблях, сукнях, біжутерії та плакатах. Зрештою, це все побутувало ще не так давно, і багатьом близькі та знайомі рамочки під фотографії, прикрашені вигадливо сплетеним сецесійним орнаментом, і делікатні порцелянові фігурки танцівниць, і пляшки відомої львівської фірми з виробництва алкоголю Бачевського, і жіночі вечірні сукні, такі на вигляд невагомі та повітряні, а самі можуть важити до 5 кг через золоті й срібні нитки та каміння, що їх прикрашає. Рукавички, парасольки, чоловіча палиця-тростина з вмонтованим у ручку годинником, шпильки, брошки, металевий торшер у вигляді квітів нарцисів, виготовлений майстрами Львівської промислової школи, ніби принесений із бабусиного помешкання, декоративні вази із гуцульським орнаментом львівської фабрики Івана Левинського. «Родзинкою» експозиції є плакат. Поглянувши на ці твори мистецтва, якось навіть соромно вживати стосовно них слово «реклама», хоча саме цьому рушію прогресу і слугував плакат. Імена авторів цих плакатів: всесвітньовідомих художників француза Анрі Тулуз-Лотрека та чеха Альфонса Мухи, якого французи вперто називають своїм, до речі, як і ще одного українця (за походженням харків’янина) Адольфа Мурона, відомого усьому світові як Кассандр, поляка Тадеуша Ґроновського, українця Петра Холодного-молодшого та Павла Ковжуна – вже хрестоматійні у світовій історії мистецтва.
І на завершення, так би мовити, на десерт, відвідувачеві пропонуються стародавні годинники. Колекція годинників Музею етнографії та художнього промислу – одна з найцікавіших і найцінніших на теренах Східної Європи і найбільша в Україні – нараховує понад 400 пам’яток. На експозиції представлено близько 100 експонатів XVI–ХІХ ст., від перших сонячних до механічних різноманітних типів, і кишенькових, і настільних, серед яких можна побачити годинники-штуцери (з горизонтальним розміщенням циферблату), два із них виготовлені на території сучасної України у XVIII ст. – у Тернополі майстром Б.Яворським та у Львові – А.Камінським. А також настінні, консольні, каретні, височенні годинники на підлогу, шафкові, камінні, годинники-хрести для служителів Церкви, годинники-картини, автомобільні….. Словом, різноманітність вражає! Так само, як і майстерність виготовлення, використані матеріали та техніки: бронза, срібло, позолота, слонова кістка, гірський кришталь, коштовне та напівкоштовне каміння, емалі, цінні породи дерева, черепаховий панцир, порцеляна, інкрустація, інтарсія, маркетрі.
На цій експозиції можна вивчати розвиток європейського годинникарства на найкращих його зразках. Серед «перлин» львівської колекції: найстаріший сонячний годинник (1584), виготовлений із позолоченої бронзи з монограмою автора «V.S.», один із найстаріших механічних годинників (1562) – настільний, із позолоченої бронзи, на передній панелі корпуса – три циферблати: для годин, днів тижня, місяців, а на задній панелі – ще два: один показує сузір’я, другий – планети. Крім того, цей годинник щедро декорований рельєфними зображеннями жіночих тіл, арабесок, скульптурною композицією нюрнберзького художника першої половини XVI ст. Ганса Себальда Бегама «Тріумф жінки». Консольний годинник з маятниковим механізмом висотою 135 см з майстерні Буля, французького придворного художника короля Людовіка XIV, виготовлений у кін. XVII ст., декорований черепаховим панцирем, позолоченою бронзою, корпус якого тримають четверо коней, а увінчує фігура Афіни Паллади. Шафковий годинник XVII ст. із зображеною над циферблатом сценкою в кузні: коли годинник відбиває час, руки у ковалів рухаються, і складається враження, що один б’є молотком по наковальні, а інший підковує коня. Камінний годинник «Батьківщина», або гарнітур де шеміне, виготовлений у Франції у середині ХІХ ст. за проектом французького скульптора та живописця Жана Батіста Карпо. Цей гарнітур складається із власне годинника зі скульптурним зображенням жінки-Батьківщини та двох канделябрів – жіночих постатей зі свічниками в руках, одна з яких символізує війну, а друга – мир, що зрозуміло з виразу їх облич та символіки під їхніми ногами. У середині ХІХ ст. в Європі набувають широкої популярності годинники-картини. Їх суть полягає у тому, що у живописне зображення вмонтовується годинниковий механізм. Але не тільки. Поверх полотна накладаються рухомі фігурки людей, тварин, птахів, тече вода (звичайно, імітація, але хто на це звертає увагу!), скачуть коні з вершниками, горить у печері вогонь… атракція не тільки для дітей, але й для дорослих.
PS. Музейна колекція живе тоді, коли до неї приходять відвідувачі: шанувальники культури, мистецтва, історії, старовини або й просто спраглі нових вражень! Музей відкритий, він чекає на вас!
Мар’яна Сеньків,
провідний хранитель фонду Плакату і графіки МЕХП
12.06.2013