13 грудня 2013 року Національний музей у Львові відзначатиме знакову подію своєї історії — 100-річчя урочистого акту, яким митрополит Андрей Шептицький передав свою приватну фундацію «Церковний музей» в дар українському народові. Цій даті присвячений цикл публікацій з історії Національного музею кандидата мистецтвознавства Ірини Гах.
«Національна інституція, оперта о церковну організацію може мати запевнений свій національний характер тілько там, де існує національна церков, перенята і національними ідеями».
Ці слова, написані 1920 року видатним галицьким публіцистом і мистецьким критиком, відносимо до історії однієї із найцінніших збірок України – Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, заснованого Митрополитом Андреєм на початку ХХ ст.
13 грудня 1913 року у Львові на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42) за присутності численних діячів Церкви, галицької інтеліґенції, культурної та наукової еліти, іноземних гостей митрополит Андрей Шептицький подарував українському народові створений його стараннями та коштом Національний музей, промовивши: «Во ім'я Боже, одкриваючи Національний музей, передаємо все це нашому народові, нашій молоді, теперішній і будучій — щоб цей наш Національний Музей став осередком культурної та наукової праці». Під час урочистостей Шептицький також проголосив програмну промову про необхідність збереження пам'яток української культури.
Митрополит А.Шептицький
Того дня українська преса під заголовком «Нове надбання нашої національної культури в Галицькій Україні» офіційно повідомила про знакову історично-культурну подію, яку Шептицький влаштував у Львові, віддавши архітектурний комплекс на вулиці Драгоманова, 42 із зібраною колекцією українського мистецтва народові. На урочистостях, які відбулися в колонній залі палацового будинку, були присутні: галицький намісник Вітольд Коритовський, перший намісник Галичини, польський маґнат, граф Агенор Ґолуховський, єпископи Перемиський Константан Чехович та Станіславський — Григорій Хомишин, журналіст, письменник, віце-президент Львова Тадеуш Рутовський, професор Михайло Грушевський, Іван Франко та б. ін.
Після Служби Божої, яку відправив єпископ Чехович, до слова були запрошені відомі особистості: промову мав генеральний вікарій о. митрат Андрій Білецький, із привітаннями виступили Михайло Грушевський, професор Ст. Томашівський, проф. І. Боберський, проф. В. Шухевич та ін. На адресу організації надійшли численні вітання: від Папи Римського, австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда; наукових та культурних організацій: Музею чеського королівства, Угорського національного музею, Краківської академії мистецтв, від організацій Болгарії, Сербії, Білорусі, Литви, Америки, Канади та ін.
Свічники-Трійці в першій експозиції музею
Про урочисте відкриття Національного музею як власності української спільноти, про знаменний день в житті галицьких українців писав й історик української культури, археолог і мистецтвознавець Володимир Гребеняк: «З подивом мусимо станути перед величезною витривалістю основателя, котрий, почавши з малого, зумів консеквентно вести розпочате діло і остаточно з таким успіхом допровадив його до кінця. Віддання Музею суспільності мусимо назвати справжнім князівським даром».
Ікони греко-італійської школи в першій експозиції музею.
Усі заходи, які проводилися з приводу відкриття Національного музею, були — на їх публічне визнання — ґрандіозними. Австрійська влада офіційно дозволила українським організаціям з цієї нагоди вивісити жовто-блакитні прапори, а завершилась церемонія відкриття національним гімном «Ще не вмерла Україна». Під час урочистостей Кость Левицький, один з найвизначніших політичних діячів Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст., виголосив щиру подяку митрополитові Андрею за великий подарунок: «Український народ мало коли в своїм тяжкім поході стрічав радісні хвилини, і тому цей день, день українського апостола Андрія Первозванного, зостанеться на завжди в памьяти нашого народу… Дар Вашої Світлости дорогий нам з трьох причин. Своєю працею і своїм даром Ви вливаєте в нас нову віру у власні сили…Дар цей дорогий нам ще й тим, що йде від голови нашої церкви, який завжди стояв при патріотичному принціпі — що духовенство українське повинно брати як найінтенсивнішу участь в нашім громадськім житті. Нарешті, дар дорогий нам і як заповіт — щоб ми були сторожами гробу минувшини, але щоб з тих мертвих скарбів ми черпали нове народнє життя, щоб Національний музей був не цвинтарищем нашого життя, а животворним джерелом, з якого живою течією має бити відроджена українська культура. І наш народ, перейшовши тернистий шлях свого відродження, згадає Вашу Світлость як одного з найкращих своїх синів, які для його розвитку поклали найбільші заслуги».
Діяльність А. Шептицького, який практично очолив формування Національного музею, осмислив і втілив свої авторські методологічні концепції створення, поповнення, подальшої діяльності та розвитку інституції, стала також одним із формотворчих фактів становлення загалом українського музейництва у ХХ столітті. Власний приклад та морально-матеріальна підтримка митрополита посприяла також формуванню критеріїв та програми національно-культурного життя усієї Галичини.
Щойно обійнявши владичий престол митрополита Галицького, Шептицький розпочав формування збірки давніх пам'яток (документів, книжок, ікон та ін.) на Святоюрській Горі, де в п'яти кімнатах митрополичої резиденції почалось творення унікального зібрання. За короткий час ця ініціатива перетворилася на підкреслено вагомий чинник суспільної діяльності Митрополита. Для безцінної збірки творів давнього українського мистецтва, яка доволі швидко поповнювалася новими надходженнями, 1911 року Митрополит викупив віллу проф. Дуніковських на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42). Трохи перевантажена декоративними елементами, але ориґінальна будівля старого палацового будинку родини Дуніковських, збудована у 1897–1898 роках за проектом архітектора Владислава Рауша. Тоді складно було собі уявити, що їй судилося стати найпотужнішим осередком української культури на теренах Західної України.
Вілла Дуніковських на початках ХХ ст.
У тому ж таки 1911 році Галицьке Намісництво підтвердило законність існування фундації Глави Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького — з назвою «Національний Музей». Сучасник митрополита Лонгін Цегельський — визначний громадсько-політичний діяч, публіцист, державотворець та дипломат — писав: «Найбільшим культурним досягненням Митрополита є заснування, організація і матеріальне забезпечення Українського Національного Музею у Львові. Якби Митрополит Андрій нічого іншого не доконав, вже оцей Музей ставить Його в лави найкращих синів України».
Від часу створення Національний музей у Львові як наукова фундація охоплював широкий спектр художньо-мистецької діяльності. Було організовано систематичні виявлення та збір пам'яток у Галичині та поза її межами, наукові опрацювання збірки давнього українського мистецтва, створено реставраційні майстерні. Гордістю музею була єдина у Європі збірка давніх ікон та книжок, які представляли практично всі видавничі центри українського книгодрукування.
Фондові збірки музею поповнювались завдяки численним експедиціям, а також багато дарували самі художники, які вважали за честь, щоби їх твори потрапили до збірки Національного музею. У 1930-х роках, у зв'язку з необхідністю розширення виставкових площ, на подвір'ї вілли збудували нові приміщення, і один з найбільших залів спеціально призначався для експонування перлини українського бароко — Богородчанського іконостасу (1698–1707).
Колонна зала музею.
У міжвоєнний час Національний музей став потужним осередком українського науково-мистецького життя краю. До розкішного, оздобленого зеленими рослинами палацового комплексу на вул. Драгоманова приходили знані дослідники мистецтва та художники. Зі збіркою працювали відомі вчені світового рівня: Ігор Грабар, Іван Франко, Михайло Грушевський, Іван Огієнко та б. ін. Стіни музею пам'ятають цікаве, насичене культурними подіями життя: творчі вечори, наукові конференції, зустрічі з визначними діячами, ґрандіозні виставки…. Художники чи мистецькі товариства мали за велику честь представляти власні творчі надбання серед стін Національного музею — у розкішній колонній залі палацового будинку чи в добудованих виставкових приміщеннях, що їх використовували і для постійних експозицій, і для виставок, які відбувалися включно до 2008 року.
За іронією долі, після здобуття Україною незалежності, коли внаслідок адміністративного рішення керівництва музею основну експозицію Національного музею перенесено в престижний центр міста, а в старому приміщенні на вул. Драгоманова почався багаторічний ремонт, — ця адреса зникла з культурної та туристичної карти Львова.
Продовження — у частині II.
19.06.2013