Цикл зустрічей «Євромайдан і культура» на «Дзизі» триває, пропонуючи обговорення найважливіших моментів актуальних процесів в Україні. На ще одній зустрічі публіка мала змогу послухати відомого культуролога, публіциста, громадського діяча і шеф-редактора культового журналу «Ї» Тараса Возняка. Йшлося про незворотні зміни в українському суспільстві, спричинені Майданом, та про потребу переосмислення Тараса Шевченка напередодні його 200-річчя. Далі – пряма мова.  

19 лютого Львів прокинувся із спаленою військовою частиною, розгромленими райвідділками та обласним управлінням міліції і... розбитими сецесійними вітражами облпрокуратури. Унікальну пам’ятку архітектури і мистецтва, що перестояла дві світових війни, фашистів і совєтів, в революційній (провокаційній) ейфорії потрощили молоді вандали, які помстились споруді за злочини її арендаторів.    

Кожна революційна ситуація виносить на гребінь хвилі не лише героїв, але й їхніх антиподів. Адже у перехідний період злочинці мають набагато більше шансів половити рибку в каламутній воді та залишитися непокараними. Події у Львові в ніч проти 19 лютого та в наступні дні дуже чітко це продемонстрували.

Тротуарну плитку довбали, як тиждень тому в Києві, на Грушевського. Потім це каміння летіло у вікна казарми. Дзеленчало скло. Туди ж летіли «коктейлі Молотова». З багатьох вікон вирувало полум’я. Але казарма мовчала. Натомість кількатисячний натовп скандував «Банду геть!».   Коли ми приїхали на Рубчака, КПП внутрішніх військ палало. І що би там не діялося раніше, «ворог» уже не подавав ознак присутності. Пам’ятаю гурти хлопчаків із закритими обличчями та дрючками в руках. Скільки їм – 15, 16, 18? Хто скаже?  

       «Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато...»  

У вівторок Львів знов опинився в революційному вирі — на майдан біля пам'ятника Шевченку вийшли тисячі людей, у церквах дзвонили дзвони, і всіх чоловіків закликали їхати до Києва. Але, як виявилося, денні події вівторка стали легенькою прелюдією до того, що трапилося в місті вівторкового вечора та ночі проти середи.     Друга жовта — не червона  

У коловороті бурхливих подій останніх місяців особливу увагу привертають різноманітні заяви політиків, політологів, «моральних авторитетів»… Що й казати – часи непрості. На шпальтах газет, на екранах хочеться знайти щось конструктивне, розумне, обнадійливе… Тим часом доводиться стикатися з горами бруду, цинізму і просто дурості, на яку аж у такій мірі, все ж таки не сподіваєшся.  

Сто років тому, 16 лютого 1914 року, народився у Львові активний діяч ОУН і "Пласту", один із звинувачених у більшовицькому "Процесі 59-ти" Кость Арпад Березовський (1914–1941).      

Свою найбільшу за обсягом поему «Гайдамаки» Шевченко написав в Санкт-Петербурзі. Закінчив 7 квітня 1841 року (за старим стилем), і того ж року поему було опубліковано. Шевченко ризикнув надрукувати її власним коштом, але за якийсь час пересвідчився, що розповсюдити її непросто. Тож видавець першого «Кобзаря» (1840) Іван Лисенков придбав у поета 800 примірників нерозпроданого тиражу: Шевченко продав йому в «вечное и потомственное владение» право на видання творів, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 року і поеми «Гайдамаки».

Дві з трьох галицьких областей — Тернопільська та Івано-Франківська — хоч і з другої спроби, та все ж ухвалили рішення про недовіру головам своїх облдержадміністрацій двома третинами голосів. І тільки Львівщина ніяк не спроможеться, і це попри те, що тутешній президентський намісник Олег Сало є без перебільшення найодіознішим політиком місцевого рівня в Західній Україні.