Несмертельна.

                                             ...І сталось чудо! Лазарове тіло

                                             Закуто в гробі три дні, три віки,

                                             Воскресло, встало, кровію скипіло

                                             І, меч двосічний взявши до руки,

                                             Пішло до бою з темним духом смерти.

                                             І від надхмарних шпиців Чорногори

                                             Аж до плодючих понадсянських піль

                                             Знялася пісня, як бурхливе море.

                                             Нехай пропаде наш відвічний біль!

                                             Осанна гордим Лицарям! Ми вольні!

                                                   Петро Карманський: „В Роковини Листопада“.

Ю.Буцманюк, сот.УГА.: Зрив!

Бурхливими, все-займаючими, мов океан непереможними течіями наступають століття істнування вселюдського, котяться переломові хвилі в історичнім життю народів. Сіра буденщина, – нетворчого животіння забороло мертвецьке – девятьома валами, тарпейськами скелями проти них видвигається. Поневолюючої мертвеччини царі злорадні – китайські мури свої проти них будують. Люті поліси рабів своїх проти них висилають. Устами жреців своїх проклону на них вік ідолів темряви вимолюють. Але великі, переломові хвилі в історичнім життю народів зриваються непереможними бурунами від століть до століть. Вдаряють потрясаючими, смертоносними ударами об усі вали, усі тарпейські скелі, всі китайські мури порабощеної буденщини, поневолюючої мертвеччини та всього, що є темрявою в народі. Кидають об землю цілими полками, цілими арміями ненасилих царів, з кайданами на народи йдучих. І розбурюють ложним жрецям їх кровожадних ідолів вівтарі погубні. Великі, всетворчі, святі хвилі визволюючих переломів! У вік промінними буквами записує їх Ґеній Людства на мраморних стінах вселюдського Пантеону. Перлистими діадемами своїх найкращих дум вінчає їх вдячна память народу. Жаром найглибшої, найсердешнійшої любови надихують їх душі поколінь найдальших, бо пречистим джерелом життя живущого ті хвилі визволюючих переломів єсть. – Золоті цвіти на прірвах історичних хаосів – каже про них Франції історик славутний. – Апостольські обявління людського духа – величав їх Німеччини письменник вдумливий. – Столітніх ночей заграви ранні – зітхав до них Великої Британії поет розколений. Що з того, що чекати на них доводиться довго, що шляхи до них вимощені кістками родів і поколінь цілих, що ті золоті цвіти у прірвах історичних хаосів здебільшого річками сліз усього народу зрошені, кровію його найціннійшою окуплені? Роди, покоління і ґенерації цілі народу сходять в могилу, епохи чергуються і віки минаються, а вони, – сі хвилі визволюючих переломів на овидах людського істнування – видвигаються горді і незрушині наче ті, ніякими століттями неодоліємі піраміди фараонів Египту старинного. Змагання цілих століть завершує кожда з них і грядучим століттям ґранітною опокою життя стає. Найдальші покоління обєднує і здобутки їх в один всенародній скарб збирає так як вона, – Листопадової Ночі України 1918 р. хвиля вибрана, хвиля несмертельна.

Несмертельна.

Вона явилася золотим цвітом із хаосу тих визвольних боїв України, що почалися ще з епохою Наливайка й Сулими. Вона потрясла як нове апостольське обявліннє того лицарського духа в народі, що двигнувся колись з Хмельницьким проти свого тричі смертельного ворога, проти Ляха злочинного та вготовив йому тоді Жовті Води і Корсунь, Княжий Байрак і Пилявці. Вона зійшла благословенною ранньою загравою після тої пятьсотлітньої ночі в історії народу, що почалася колись на Україні з першим наступом ляцьких та мадярських грабіжників. Визволююча, несмертельна Листопадова Ніч! Вона здійснює і завершує всі визвольничі змагання, всі державно-творчі мрії і ідеали народу. Вона – се наче величава всенародня помста за Кумейки і Лубнї, за Зборів і Берестечко, за Полтаву і зруйновану Запорожську Січ, – вона за одним ударом вивела нарід туди, куди він, повний жагучої туги, гнався колись з полками Хмельницького й Дорошенка, Мазепи й Гайдамаків преславних. Визволююча, несмертельна Листопадова Ніч! Її подвижники – Галицької Української Армії лицарі незабутні – довершили під її омофором того, чого поневолена Україна дожидала ще з часів перших визвольничих боїв Свидригайлових полків з полками переможців, та і з тих часів перших визвольничих змагань, коли то наприкінці XV. ст. Галичанин Муха накликує нарід скидати ляцьке ярмо. Герої Листопадової Ночі здобули зброєю прастару столицю Галицької України і проголосили ще раз державну суверенність народу. Вони не станули на половині дороги, як колись Хмельницький. Вони не хиталися то в сей, то в той бік, як безталанний Дорошенко. Вони не хитрували до останньої хвилі, як ясновельможний пан гетьман Мазепа. Вони вже від тої першої хвилі, коли молоденькими воями УСС. пропамятного 1914. р. повні свято-трівожної радости в непорочних очах присягали вперше на вірність Матері Найдорожчій, Україні залученій, знали непохитно, чого їм треба, і як його добувати. – Держава або смерть! – кажеться про се трьома короткими, та проте як три стріли гострими словами в натхненого поета державности України, Василя Пачовського. І за тою українською державою або за тою визволюючою смертю гналися сі незабутні герої Листопадової Ночі, переможні Львова і окличники Української Держави на землі Льва з одчайдушним фанатизмом такого завзяття, такої сліпої віри в конечність перемоги, що пригадується ще раз боєвий фанатизм Магометових полків. Могутня хвиля визволюючого перелому несе їх із силою всеможньої стихії під Львів. Проти всіх валів, всіх тарпейських скал усіх китайських мурів, що ними московські та австро-ляцькї царі бажали на віки відгородити престол України від живучого світа та погребати у прірвах вічної тюрми, і ось – під наступом героїв Листопадової Ночі наче падав девять валів, девять скель і девять мурів довкола Львова, а непереможні стрілецькі руки наче видвигають з померків пятьсотлітньої темряви золотокований престол Ярослава Осьмомисла ще раз ген на овид усього світа. Держава або смерть! – наказує так тоді у Львові, в Народнім Домі, славний полковник Дмитро Вітовський, батьків з Медухи син мужицький, Матери України син найвірнійший, УГА. жовнір найкращий. А за ним таксамо ті всі, що з ним. Всі до одного, від найстаршого до наймолодшого, від самого Вітовського до того бадьорого стрільчика Паньківського, що на львівськім ратуші жовтоблакитний прапор України тоді вивісив. Один за одним як священна жертва, кождий готовий безумовно і без вагання на вся і все за Україну, а всі разом – се давно вже в історії і в світі нечуваний гурт людей, який однодушністю визвольничої думки, боєвого завзяття та самопожертвування сам один репрезентує те, що колись виявляли собою цілі імператорські армії. Що, хто, при допомозі якої зброї всилі опертися першому наступови такої фалянґи лицарів Землі Рідної? Сі борці Листопадової Ночі пригадують нестримністю свойого наступу Хмельницького непереможний наступ на Корсунь. Стрільці УГА. стали зразу таким переможцем, таким пострахом для австро-ляцького ворога, в тодішнім Львові, як колись святий лєґіон атенських гоплітів для Перзів, як нумідійські верхівці Ганнібаля для Римлян, як провансальські лицарі для Сараценів, як давні Запорожці для Турків, а пізнійші козаки для Ляха і Москви. Здобули і держали вони Львів аж до 22. листопада з накладом усіх своїх сил, усього запалу в собі, усього завзяття й усеї пожертви. Боротьби за цитаделю і сойм, в казармах Фердинанда і в палаті Ґолуховських, біля почти і на Підзамчу, в Оссолінеум та останні бої з відходом зі Львова – по наказу Начальної Команди, – скільки-ж тут неоспіваного, мабуть ніяким кобзарем будучности невисловимого геройства! Яка велика, яка несмертельна своїм пурпурним траґізмом хвиля сього визволюючого світання після пятьсотлітньої неволі!

Несмертельна.

Ще сьогодня, у пяті з черги роковини тих боїв за столицю і волю Галицької Землі, надихує нас жар їх огнистого духа, коли вглибимося в перші письменницькі подоби їх, відтворені Антоном Крушельницьким в його щиро і глибоко відчутім романі „Дужим помахом крил". І аж чудно подумати, що подиву гідними героями воєнних побоєвищ того часу стають молоденькі юнаки, діти мрійливого, розніженого fin de siécl-у XIX. ст., які з роду не бачили військового табора, не ховалися на ніякім Запорожу, не пробували досі своїх сил в ніяких воєнних боях, хочби в таких боєвих вправах, як се бачиться в колишніх Атенах або в колишніх Ґерманів. Вони – сі герої Української Галицької Армії – навпаки: вони діти і вихованці тих здебільшого бюрократично-канцелярських середовищ, які зазвичай так відємно зазначувалися у психіці колишньої, т. зв. австрійської людини. Якіж инакші наші вої своєю долею – з сього погляду – від своїх попередників в історії! Той четар Наполеон Бонапарте, якому призначено було колись провадити молодь епохи Французької Революції на світові боєвища за волю і славу молодої Републики, мав за собою роки перших юнацьких гартів в середовищі пів-дикої Корсики, значить в середовищі трохи не варварського, все до бою готового люду, жорстока боркість якого ще сьогодня вражає болюче, коли читати корсиканські оповідання Петра Меріме. А далі роки воєнної академії в Брієн та роки якобинської диктатури і Робеспєрового Конвенту, вересневих мордів і траґедії королівства в Туйлєріях 1792 р. Справді чого дивуватися, що в таких часах і таких середовищах не тільки ґенії в роді Наполєона, але навіть і прості, де-що спосібнійші та енерґійні жовнірі в стилю Оша, Дімуріє, Пішґрі або Кістіна – всилі були як славні ґенерали ставати на чолі армії та вести їх на побідні бої з цілою Европою? А лицарів УГА. не підгототовлювали ніякі кріваві вендети, ніякі військові школи ні академії, ніякі революційні трибунали та конвенти, ніякі боротьби на смерть і життє на зразець революційної баталії в Туйлеріях. Довоєнне життє самого Вітовського се, – за виїмком його участи в боротьбі за університет (1910 р.) та його заходів у справі тайного визволення М.Січинського з тюрми (1911 р.) – се життє пересічного, академічно освіченого інтеліґента за австрійського режіму в Галичині. Він-же хліборобська дитина тихомирної Медухи. Він як сотки инших їсть спершу скромний, бурсацький хліб. Заробляє опісля на утриманнє лекціями. Не має на стільки засобів, щоб жити за час університетських правничих студій у Львові, тільки працює на провінції в адвокатській канцелярії. А між сим займають його ще тайні просвітні кружки, аматорські вистави, читальні „Просвіти" та пожарні „Січи", словом – мирна культурна робота свідомого українського інтеліґента на схилі XIX. ст, не така криклива, як псевдокультурні виступи деяких гіпер-радикальних Брамарбасів, а за се небрехлива, трівала, справді щира і справді свідома. Так орґанізованнє, навчаннє, просвічуваннє – се найголовнійші признаки тої довоєнної роботи Вітовського, – роботи, від якої таки ближче до бюра ніж до воєнного боєвища. Близько до чотирьох стін робітнього кабінету, до того всього, що в середовищах колишньої Австрії у своїх найбільш відємних проявах ставало бюрократним педантизмом, без огляду на те, чи се було бюро провінційного адвоката, чи канцелярія ґімназії, чи клюбова саля парляменту. А до того Вітовський – цілою своєю вдачею – поет.

Не тим він поет, що вмів складати такі любі нариси, як той, що його Вітовський написав колись впавшому стрільцеви Ів. Балюкови в память вічную (1915 р.). Він поет тонкою ніжністю, хотілосяб сказати – ласкавістю своєї духовости. Вона тихим відблиском мріє ще й у сірих рисах на його світлинах. Вона зєднувала йому серця молодих стрільників УГА, так, як зєднував Мірато’ви всіх жовнірів – навіть і ворожих його чудово веселий усміх і його чудово красивий одяг, а геройському Ляннови казармська товарискість з усіми, а старенькому Бліхерови його батьківська добродушність. Але в злуці з тим усім, що сказано вище про духа бюрократної канцелярщини та про просвітну роботу Вітовського в довоєннім часі, треба нам і сю ліричну ніжність та поетичний талант в його духовости вважати тими – sit venia verbo – відємними признаками його середовища, які не предестинували Вітовського на будучого героя Листопадової Ночі. Та проте він, повний внутрішньої перемоги, поконав в собі всі труднощі: духа австрійської канцелярщини і духа галицької бурси, духа галицької вузько-партійности і духа галицького ліризму і став гідним вождом божих лицарів УГА., а память боротьби його за Державність Землі лишиться несмертельна. І память імени його:

Несмертельна.

І те саме треба нам сьогодня сказати і про святу фалянґу тих усіх УГА. лицарів сердешних, Рідної Землі воїв незабутих, преславного війська Матери України жовнірів вірних, що з Дмитром Вітовським Листопадової Ночі 1918 р. напрестольного Львова добувати стали. І між ними були пів-діти, яким багато тяжче ніж їх провідникам приходилося поборювати в собі, порабощеного духа бурси і ґімназійного припису, гімназійної канцелярщини та псевдо академічного космополітизму. І їм перехід від безрідно-гермафродитного світогляду, прикроєного педаґоґами та міністрами Австро-Польщі по параґрафам габсбурського режіму, до світогляду Рідної Державности, Державности Вільної, Незалежної, Суверенної України, за яку треба боротися до останньої каплі крови, – не був мабуть легкий. Вони мусіли принимати його і йти в імя його і гинути за нього хіба силою тої непорочної, незбагненої, безкрайно святої віри, з якою перші Христіяне слухали Христа, падали Йому до ніг, ішли за Ним і вмирали за Нього з радісним псалмом на вибілених смертю устах. Але й ті молоді й наймолодші стрільчики УГА, ті весільні пазики визволеної України, які з такою чудно дитинячою радістю ішли вмирати за Неї, що блідніє проти їх всежертвенности навіть слава Наполєонових бородачів з їхнім гордим: „La garde meurt, mais elle ne se rend pas“, видержали гідно у вбивчих огнях листопадових боїв за Волю України. Як лице Мойсея на горі Сінай преображується в почуванню натхненої йому Господом сили і власти, так і в духовости молодих і наймолодших лицарів УГА. під впливом стихійного підйому душ на протязі днів визвольничого перелому, починаючи від перших стрілецьких вправ в р. 1914., кінчаючи Львовом і Київом – преображуються найглибші знамена, таланти й сили. Вони довершують діл, які в достойним завершеннєм і заповіту Шевченка і цілої визвольничої роботи славної памяти патріотів-поетів і патріотів-діячів, від Шашкевича і Федьковича до Івана Франка і Лесі Українки, від творців Головної „Руської Ради“ (1848 р.) до орґанізаторів „Соколів“ і „Січей“ передвоєнної доби. Правда, – все те, що тут у відємнім значінню названо канцелярщиною – в добі визвольничого перелому не згинуло безслідно. Воно підіймало свою гідрову голову ще не раз і не два, киринило в роботі військових начальників, вводило нелад, знеохоту і незгоду в їх ряди тоді, коли потреба було тої одної желізної руки, яка – по словам Бонапарта – двома і трьома арміями повертає так легко, мов дуже тіло здоровими членами. Словом – дух тої незгоди, що піднимав колись Наливайка на Лободу, а Сірка на Виговського, плодив Сомків, Золотаренків, Тетеріїв, Брюховецьких та велів Мазепі запроторювати Паліїв – вбивчий дух необєднаних змагань визначився гаразд і в періоді боїв УГА. Але за се лицарі її не відповідають. Вина за гріхи української канцелярщини паде на кого иншого. Стрільчики-вої УГА. мали боротися тільки зброєю, мали іти в бій, у чисте поле і наставляти там молоді груди за Землю Рідну, – і те вони зробили всерадісно і всежертвенно, вседостойно і всеціло. І память сих подвигів УГА. лишиться в історії Державности України без огляду на се, чи здобутий полками Вітовського Львів сьогодня в українських руках, чи ні, та чи проголошену ним державну суверенність Галицької України потвердив в Парижі япанський Могол, чи ні. – Память лишиться, така величава й така вічна, як се море, – сказав колись Наполеон до ґенерала Бертрана, стоячи в меланхолійній задумі, недовго перед смертю, на одній із свято-оленських скель над хвилями безмежного океану. І так і слава УГА. лишиться як золотий цвіт в хаосі війни останнього часу. Як апостольське обявліннє лицарського Духа в Народі. Як заграва визволення оконечного і для найдальших поколінь животворна:

Бо несмертельна.

[Український скиталець, 1923, ч. 21-22, с. 1-7]