Хрести.

Лїсисті взгіря Карпат затінюють густими борами бистрі води Прута й багате підгірське село Л. в надвірнянській окрузї, що розложило ся по обох боках ріки. Лїси тут переважно листкові: дуби, буки, береза та лїщина. А вище них почуєш запах ялівцевої живицї. Здаєть ся тобі, що входиш в якусь затишну святиню, отїнену вічними гаями, овіяну запахом святого кадила... Поважно шумлять дуби й рослі берези, перешіптують ся про незнані нам тайни... А повага таємничого їх говору удїлюєть ся твоїй душі, врочистістю наповнює твоє серце, дивним забуттєм уповиває твої нерви. — Поважні дуби глядять гордо в діл на пінистий Прут і на тонкі лози в лугах, що гнуть ся від вітру: свідомі того, що є сторожами входу в могутні верхи Чорногори.

Чи-ж смів би ти подумати, що найдеть ся зухвалець, котрий заколотить їх відвічну тишу й сягне безправно святотацькою рукою, щоб зломити їх могутнє гиллє? Чи-ж смів би ти повірити, що їх урочисту повагу розвіє колись злобний сміх підлого розбишаки?... А все-ж так стало ся! Недавно ще горіло тут кріваве пекло, що сушило мох і ніжну травицю лїса, а середину лїсової святинї прорізували свисти смертоносного олова і стали. — Та буря проминула. Зостали ся тільки повалені пнї столїтнїх дубів, постали ся рани в землї, що зївають... І нїхто не береть ся їх лїчити, нїхто не витягає з них залїза, нї трійливої міди.

Зостала ся також коло пятьсот метрів довга могила, що, наче пухлина на тїлї людини, тягнеть ся збочем гори! Boнa ще свіжа, ледви вкрита травицею й жовтим листом... А на обидвох кінцях того незвичайного гробу стоять два високі хрести, вироблені з галузей повалених гарматнїми кулями дубів. Химерна доля судила їм стояти на сторожі костей тих самих людей, що немилосердно звалили з ніг їх батьків... І здаєть ся тобі, що чуєш стогін дубів, що падають, зойк ранених беріз, плач пошматованої землї... А слова, що виходять з уст старого селянина, дзвенять жалем, риданнєм і жахом у твоїй душі, а його дивно спокійне оповіданнє видаєть ся тобі неймовірною казкою. А він глянув на дубові хрести та, глядячи десь у далечінь, говорить, наче не до тебе:

— То було при кінцї мая минулого року. Ми з радісним дожиданнєм виглядали приходу австрійських військ і тішили ся, що гарматнї стріли чути все докладнійше, а вороги з кождим днем утїкають. Нарештї опустили Москалї й наше село, а у стіп лїсистого "Ділу" лишили задню сторожу, понад тисячу салдатів, що за всяку цїну мали здержувати як найдовше австрійські війська, щоб дати змогу своїм утекти цїло. — Останню ніч провели вони в селї та рабували й нищили, що попало. Мабуть прочували, що се їх останній празник...

Коли рано на другий день підсунули ся під гору, посипав ся на них нечайний град куль. Се була передня сторожа австрійських військ, що за ніч успіла належито укріпити ся, й, невидна для ворога, засїла на його шиї. Зачала ся страшна стрілянина. Австрійців було втроє менше, ніж ворогів, які наборзї покопали собі рови та стріляли до Австрійцїв з долу. Вони мали ще й дві гармати, противно Австрійцї на горі стріляли тільки з крісів. Бій тривав до вечера. Жадна сторона не уступила. Ввечері прийшла ворогови поміч, завбільшки одної тисячки. Вони дістали приказ узяти приступом гору й полонити австрійську сторожу. Коло десятої год. ввечері пустили ся вороги збитою лавою в гору. Австрійські жовнїри повитали їх градом куль, а коли то не помагало, вискочили самі з ровів і кинули ся на ворога.

— Австрійцїв не було вже більше нїж чотириста. Зачав ся страшний бій на ножі. Оклики "ура", що залупали по горах, збудили цїле село. Відважнїші селяни пішли придивляти ся битві, на що багато з них заплатило своїм життєм. Затятий рукопашний бій тривав коло пів години. Австрійцї, наче та лявіна, летіли з гори; один поривав за собою декількох ворогів на баґнет — і сам гинув від їх штиків. Пробитий смертельно, падав на землю, а в судорогах конання завдавав ще й свому убійникови смертельний удар. — Ряди обох сторін стали на очах рідшати; число ворогів було вже рівне австрійському. Та з них зостали ся найзавзятїйші: нїхто не думав піддавати ся противникови. Вони вже били ся тільки одинцем: здорові добивали ранених; ранені, причаївши ся, стріляли ще в здорових, клали їх трупом — і самі гинули від упливу крови... Тим робом лягли всї — вороги й Австрійцї. Коло півночи крики затихли; тільки переразливий стогін смертельно ранених наповняв гори та стелив ся селом.

— В живих зостав ся тільки один Австрієць; він ледви держав ся на ногах від утоми по страшнім бою, пустив ся в село, щоб зібрати людей до помочи в похоронах своїх товаришів. Коли він так ступав по купах трупів, вирвало ся з його грудей тяжке зітханнє й він промовив: Боже, Боже, помилуй нас!.. Як тільки се вимовив почув за собою кроки людини й оглянув ся. До нього надбіг один російський салдат і, кидаючи ся на шию австрійського вояка, сказав, ковтаючи сльози:

— Брате! Я також зостав ся живий, одинокий з своїх товаришів. Бачучи тебе, причаїв ся я за купою трупів, хотячи й тебе вбити як свого останнього ворога. Та коли я почув, що з твоїх уст вийшло важке зітханнє й ти признав Бога на поміч у моїй рідній мові, я отямив ся й каю ся тепер свого наміру. Роби зі мною, що хочеш, — ти побідив мене словами. Я поважаю тебе, як і твоїх товаришів, що, втроє слабші від нас, зуміли додержати нам пари в крівавім бою. Бачу, що ти син того народу, що й я — ти мій брат — і я хотів би з тобою помирити ся. Зрештою вільна тобі рука, — я твій полонений. — При тих словах кинув солдат свій кріс до долу й, заливаючи ся слїзми, заридав: Боже, Боже, за що нас так караєш?...

На те відізвав ся австрійський вояк: — Сам Бог позволив нам обом вийти живими з тої страшної різнї. Тож передусїм прислужім ся по божому своїм поляглим товаришам... Обидва виробім по одному хрестови з отсих повалених дубів і зоставмо їх на полї бою, щоб їх завтра селяне поставили по боках спільного гробу наших другів, бо похоронити їх ми не в силї...

— Як стій кинули ся вони обидва до дубів, що лежали, та стали шаблями й рискаляли витїсувати хрести своїм братам. Не минуло и дві години, як хрести були готові. Вони положили їх побіч себе на виднім місцї, а самі, клячучи, щиро молили ся. По молитві сказав російський Українець до галицького: Я готовий, веди мене до свого війська!

— Ні, брате, сказав на те Австрієць, — ми тепер обидва рівні силою, обидва пережили таку страшну хвилю, — не годить ся менї брати тебе в полон. От лїпше підеш ти до своїх і повідомиш ріднї твоїх братів про їх загибіль. Се саме й я зроблю. Іди, нам противні дороги... — Вони попрощали ся й розійшли ся до своїх.

Сонцю, що сходило, представив ся страшний вид. Цїле збоче гори було злите кровю, вкрите трупами. Під горою стояли ще дві опущені гармати — нїкому було їх обслугувати. Вже не було чути людського стону — знак, що всї мертві. А наші люде, що всїх хоронили, нарахували три тисячі трупів. Вони скинули їх у довгу спільну могилу, по склонї гори, а на обидвох її кінцях посадили дубові хрести, вироблені борцями своїм братам. Ту могилу вважають за закляту, — люде обминають її з трівогою. Говорять, що в місячну північ устають усї борцї з могили й зачинають бій наново. Т знову ллєть ся кров і падуть трупи, а звук ударів їх кістяків наповнює гори грозою...

Наче приголомшений слухаєш страшних слів. Твоє серце крівавить ся, а душа плаче від болю. І подвійно дзвенить у твоїй душі стогін повалених дубів і плач ранених берізок... Ти чуєш їх жалісний шепіт у тїнях ночи:

— Плачуть дубові хрести, —

Сльози їх зрошують могилу...

Шумить пінистий Прут по камінню,

А шум його, то лячна скарга серця...

Стогне гора, ридає земля крівава,

Її тисне тягар людських костей...

Зойкає лїс і квилить бір широкий,

Його квилїннє — елєґія безмірною жалю...

А лист трясеть ся, мовчки шепче сам з собою...

Три тисячі, три тисячі зірваного квіту, —

Три тисячі вдовиць і матерей плачущих, —

Скільки тисяч сиріт — дїтей бездомних...

А шепіт той будить поляглих борцїв. При світлї місяця встають вони з могили; в фосфоричнім сяйві їх костей відбиваєть ся їх крівава стать... Легкий вітер колише ними та вганяє їх в одну громаду. І здаєть ся тобі, що чуєш шепіт їх тайних нарад... в обіймах смерти поєднаних братів...

[Вістник Союза визволення України]