Шумів поважно бір, шептали всї лїси,
Бренїли джерела, журчали потічки;
Осика затряслась, здрігнувсь поважний дуб,
З малини падав квіт, зворушивсь пустий зруб...
Глядїли в доли всї на поле камінне —
І клонячи галузє шептали: Йде вже, йде!..
Там славний Довбуш йшов, свою ватагу вів, —
Мінились топірцї від сонця промінїв.
Поважно він ступав; тяжкая голова
Схилила ся на грудь, а з серця кров плила...
За ним товариші ступали всї сумні —
Хилили чола в низ — і гострі топірцї.
Нещасний Дзвінки жарт їм голови схилив
І смілі їх серця тяженько засмутив…
Ватажок їх сильний вялив ся на очах
Поблїд він на лицї, ледви державсь в ногах.
І вкрив їх жаль тяжкий — і мука-скорбота
А жаль той розійшовсь на всї лїси, поля...
Схилила ся трава, заплакала верба,
Зітхнув високий дуб, лїсами йшла луна...
Прийшли вони у лїс, чарівний Довбуш став,
Конаючи в траві, як батько промовляв:
— Зрадливі люде ті, зрадливая земля,
Як бачите, мене позбавили життя...
Невжеж із вас нїхто до нинї ще не знав,
Широкий тільки бір ще вірний нам зостав!
Він скрив нам скарбів гук і добичі безлїч,
Самих нас хоронив, як сторож в темну ніч.
Забудьте-ж нинї всї розбійницьке життє,
Забудьте кривду всю, що наш народ гнете;
Зі мною нинї тут сховайтесь в темний лїс —
Під сей широкий дуб, що від віків нам ріс.
Під сей широкий дуб — у кремяну скалу, —
Спочиньте ви усї, забудьте на журбу!
І най глибокий сон навіє силу в вас, —
Ми встанем аж тодї, — як прийде слушний час!...
Здрігнув ся дуб сильний і потряслась земля, —
За всїм товариством замкнула ся скала.
І згомонїло все, мов вирвалось із пут:
Ах, радуймось усї, він буде тут, — він тут!...
A Довбуша й борцїв вколисував гомон, —
Вони поснули всї і снили дивний сон...
А дух їх уносивсь, над лїсом сїть снував,
Від нього лихо все і напасть відвертав...
Як загуло із хмар — із чорних заревло —
І небо ручаєм всї бори залляло, —
Як блиснув чорний лїс, у корінь вдарив грім —
Тоді ввесь бір клонивсь пред Довбушевий дім...
І плакав і ридав, в страху і болю гув,
Щоб він чаром своїм все лихо відвернув.
А він зі сну будивсь і пильно слухав те —
І небеса яснив — і сонце золоте.
І радісний знов їх вколисував гомон, —
Вони поснули всї і снили дивний сон...
І довго Довбуш спав, — всїм борам дорогий,
Від них все зло вертав — опікун золотий...
__________
— Погідний був раз день — на осїнь золоту —
По горах сїяв мир і тишину святу.
Шептав щось тихо дуб, всміхались ялицї,
Пестились з явором ось берізки гнучкі;
На горах сивий мох числив свій довгий вік,—
В долинї пустував із травами потік.
З осикою танок завели ясенї, —
На сонцї грівсь ведмідь і грались молоді.
Клонила ся трава, тулив холопку квіт,
А сонце золоте цїлий втїшало світ.
І нагло щось дивне землею потрясло
І наче сто вовків над лїсом заревло —
І висїкло з дерев прогалину страшну —
І тріснуло мов грім у камінну скалу.
І вдруге, втретє так свистало і ревло,
Кричало страшно так, — гудїло і гуло. —
І в безконечність так ревіло наче біс, —
Такої бурі ще не бачив темний ліс...
Не так паде то грім, не так то стогне звір,
Не сунесь так гора, не так валить ся бір...
Завив ранений дуб і зойкнули лїси,
Берези затряслись і звірі заревли.
Вузенький потічок сховавсь між камінцї,
Травиця молода схилилась до землї...
І рушили ся всї, — у хвилю сю страшну
До Довбуша ішли, під кремяну скалу.
З пошаною й жахом ставали навкруги, —
А громи бісові свистали і ревли.
І дерева сїкли, стинали їм вершки, —
Від тїла берізок летїли трісочки...
І розносив ся плач, ридання жалісні —
Збудив ся Довбуш наш, прокинулись борцї!
Всї слухали ридань, нарікань і плачів —
І кождий запалав, у злости закипів...
— Хтож окрім хмар, небес і лїсових богів
Поваживсь йти на нас, карати нас посмів?
Які то вороги, що в нашу вітчину
Несуть занїщо месть, руйнують тишину?
Вставайте, други всї, задовго спали ви, —
Чи чуєте той зойк? — заплакали лїси...
Чи бачите луну, що бє під небеса?
Се лютий ворог йде, крівавить нам поля.
Чи чуєте той гук, що лїсом задуднїв?
Се ворог так гремить, вбиває нам братів.
Чи чули ви стогін, що десь затих — завмер?
Се плач батьків, мамів, невирослих сестер.
Відвага давня й міць — життє най збудить в вас, —
Вставайте, вже прийшов за кривду пімсти час!
Врятуємо братів від смерти і руїн, —
Спокутуєм гріхи ми давніх вже провин...
Сказав — і всї разом схопили ся борцї, —
До блеску сонця знов мінились топірцї.
Притих тяженький плач, дивили ся лїси,
Ватага чарівна ставляла ся в ряди.
А поперед усїх наш Довбуш молодий
Стояв сильний, як лeв, як той орел гірський.
Всміхнули ся борцї, заграла в жилах кров, —
Не було нї знаку з похилених голов...
То не валить ся бір, не тешуть рубачі, —
То чарівні йдуть в бій на доли леґінї...
І здивував ся лїс і чорногорський бір,
Що буря навісна вже не сягає гіp...
І Чорногори верх із дива остовпів,
Що десь ворожий грім заглух і занїмів...
І бори шепнули: — Прийшов вже його час, —
Безпечні будьмо ми, — він оборонить нас!
А Довбуш в даль ішов, залїзні пута рвав, —
Збирав братів-борцїв і Волю воскресав...
[Вістник Союза визволення України]
20.02.1916